Герменевтика та рецептивна теорія

Проблема інтерпретації зблизила структуралізм з герменевтикою, а розробка поняття «текст-інтерпретація» ввела у науковий ужиток термін герменевтичний структуралізм.

Проблеми тлумачення літературних творів завжди були актуальними в літературознавстві, що й зумовило виникнення герменевтики (грец. hermeneutike – з’ясовувати, пояснювати) – науки інтерпретації (тлумачення) художнього тексту.

Витоки інтерпретації сягають давніх часів. Однією з перших спроб її була кабалістика (давньоєвр. kabbalah – таємна наука) – тип інтерпретації Старого Завіту, текст якого тлумачили як світ символів, основаних на таємничій властивості цифр. Іншим різновидом тлумачень словесності була антична герменевтика, яка пояснювала давні міфи алегорично, історично, естетично, моральноетично. Пізніше сформувалася християнська екзегетика (грец. exegesis – викладення, роз’яснення), яка зосереджувалася на містичному тлумаченні Нового Завіту.

Сакральний текст піддавали чотирьом інтерпретаціям:

1) історичній (розгляд біблійних фактів і подій як реальної історії);

2) алегоричній (погляд на факти і події як на аналог інших фактів і подій, які були завуальовані; наприклад, легенду про те, як Йосип, проданий братами і замучений у в’язниці, був звеличений, слід розуміти як алегорію зрадженого і покинутого учнями Христа, засудженого, розіп’ятого, а потім воскреслого);

3) тропологічній (факт чи подію розглядали в контексті моральних настанов: притчі про сіяча, кукіль, немилосердного боржника, робітників у винограднику, слухняного і неслухняного сина, гостей весільних та ін.);

4) анагогічній (події та факти розкривали сакраментальну (лат. sacramentum – клятва, присягання), тобто священну, релігійну істину: наприклад, відпочинок сьомого дня християни інтерпретували як вічний відпочинок у небесному спокої).

Натомість герменевтика – це філософське вчення про буття людини в світі і розуміння цього світу через мову і переживання. Представниками герменевтичної філософії є Ф. Шлейермахер, В. Дільтей, Г.-Ґ. Гадамер, П. Рікер тощо.

Якщо феноменолог орієнтується в основному на споглядання, він прагне зрозуміти світ через конструкції (феномени) свідомості, то герменевтика не задовольняється тільки спогляданням та його обробкою у свідомості. Людина не просто споглядає світ, вона знаходиться «всередині» сущого, виявляючи інтерес до нього (латинською мовою «серед сущого» – «інтер-ессе», тобто бути серед сущого означає проявляти інтерес до нього).

Герменевтика хоч і має джерела у давньогрецькій традиції тлумачення символів, міфів або передбачень оракулів і в юдео-християнській традиції, проте наукову розробку ця методологія одержала в працях Ф. Шлейєрмахера (1768–1834 рр.). Ф. Шлейєрмахер розглядав герменевтику як універсальний методологічний інструмент аналізу культурно-історичних текстів. Спираючись на специфіку стилю, мови, побудови фрази, герменевтика дозволяє збагнути індивідуальність автора в контексті з конкретним історичним часом.

У концепції Шлейєрмахера особлива роль відводиться інтерпретаторові, який начебто повторює творчий акт митця. Але у творчості останнього, на думку Ф. Шлейєрмахера, передує позасвідоме, позиція ж інтерпретатора повністю свідома, і саме свідомість допомагає йому пройти «герменевтичне коло», тобто повністю відтворити мистецький твір через аналіз окремих частин. При первинному ознайомленні з твором в інтерпретатора складається «попереднє розуміння», а потім починається коригування враження, яке, рухаючись від сприйняття частин до реконструкції цілого, наближає інтерпретатора до істини.

Пізніше В. Дільтей розрізнив «науки про природу», з їх основним методом «пояснення», і «науки про дух», гуманітарне пізнання, основним методом якого він називав «розуміння». Всі явища культури як продукти людської діяльності, як вияв самої людини, потребують розуміння і порозуміння. Це досягається через «вживання», «співпереживання», «вчування». Герменевтику Дільтей визначив як новий метод, метод інтерпретації, розуміння і тлумачення будь-якого гуманітарного тексту. Розуміння та інтерпретація стали основними поняттями герменевтики. Інтерпретація є процесом проникнення в глибину смислової структури тексту. Всю культуру герменевтика уявляє як сукупність культурних витворів, або культурних текстів. Інтерпретувати означає йти від явного до прихованого смислу тексту. Інтерпретація підкорена основному завданню – розумінню. Розуміння виявляється як порозуміння. Розуміння означає переноситися в інше життя, переживати інше життя, як своє.

Основний принцип розуміння в герменевтиці визначається як так зване герменевтичне коло, яке містить в собі ще один принцип «попереднього розуміння» (герменевтичні «перед-структури», «перед-розуміння»). Герменевтичне коло як принцип розуміння тексту, заснований на взаємозв’язку частини і цілого. Розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідним є розуміння цілого. Частка і ціле – поняття співвідносні: текст є часткою щодо всієї творчості автора, яка, в свою чергу, є часткою певного жанру або літератури загалом, а також часткою духовного життя і біографії автора. Ідея герменевтичного кола означає також, що не існує розуміння тексту без певних передумов: розумінню вже передує певне уявлення про те, що ще треба зрозуміти. Первинне розуміння є налаштуванням на певну «хвилю», попереднім нарисом смислу, очікуванням від тексту того, що відповідає уявленням про його зміст і сенс. Процес розуміння смислу виявляє себе як розробка попереднього розуміння та його подальший перегляд. Зміст «перед-розуміння» визначається і традицією гуманітарної культури, і самою мовою. Буття, яке може бути зрозумілим, вважають герменевтики, є мовою. Таким чином, світ мови стає в герменевтичній філософії достеменним виявом буття загалом.

Спираючись на розробки Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея та М. Гайдеґґера, (останній з яких, наприклад, стверджував, що «ми – люди – є мовленням. Основою людського буття є мова; але в дійсності мова збувається тільки в мовленні. Причому мовлення є не просто одним із способів здійснення мови – мова може бути істотною тільки як мовлення») подальший розвиток саме естетичного аспекту герменевтики робить німецький філософ Г.-Ґ. Гадамер. Він проголошує носієм розуміння історичних культурних утворень мову, яка повторює мотиви і стимули гри. Розробляючи ідею гри, Г.-Ґ. Гадамер проголошує твір мистецтва специфічною грою в «стихії мови». Чи здатне мистецтво опанувати істину? У відповідь на це питання Г.-Ґ. Гадамер вводить поняття «естетична необов’язковість» і наголошує на естетично-ігровому ставленні до дійсності.

«Скрізь, – писав Г.-Ґ. Гадамер, – де ми намагаємося збагнути світ, де відбувається подолання відчуженості, де здійснюється засвоєння, де долається незнання і незнайомство, скрізь здійснюється герменевтичний процес збирання світу в слово і в загальну свідомість», бо «мова, – на переконання філософа, – це універсальне середовище, у якому здійснюється розуміння. [А] способом цього здійснення є тлумачення».

Герменевтика передбачає індивідуальне (суб’єктивне) прочитання, освоєння тексту, яке спирається на попередній естетичний і мисленнєвий досвід реципієнта (того, хто сприймає). Між твором та інтерпретатором виникає діалог, як між минулим та сучасним. Розуміння тексту трактується як саморозуміння реципієнта.

Сама ж інтерпретація є принципово відкритою (може бути безліч інтерпретацій тексту) і ніколи не є завершеною.

П. Рікер виокремив три етапи розуміння літературного тексту:

1) аналіз змісту і форми твору;

2) процес читання, який зумовлює певну реакцію читача;

3) привласнення значення тексту (текст стає надбанням уяви та свідомості читача).

Українське літературознавство повсякчас користувалося герменевтичним способом вивчення літературних творів, хоч ніхто з дослідників не акцентував на цій методології. Доступність праць основоположників герменевтики, опанування її методології зробили застосування цього методу осмисленим і цілеспрямованим.

Герменевтичний структуралізм наполягає на розумінні художнього твору як «тексту», а мистецтво розглядається як символічна діяльність, як тестування заради виявлення правди про реальність. Мистецтво створює «поле уявлення», в якому люди вільно «грають», відтворюючи реальність, підлаштовуючи її під власні інтереси. Мистецтво моделює реальність або пропонує її символічні конструкції.

Художній твір як «текст» потребує процесу «читання», а поліфонічність «читання» стимулює інтерпретаційний хаос. Намагання певним чином контролювати інтерпретаційний процес змусило теоретиків увести наприкінці 70-х років поняття «трансактивна парадигма», у якому, завдяки сприйманню, поєднується читач і текст. Проте – і це розуміють представники герменевтичного структуралізму 80–90-х років (С. Фіш, Н. Холланд) – кожен читач має власну версію текстуального значення, адже індивідуальне сприймання спирається на індивідуальний, інтелектуальний і емоційний досвід, а це роздрібнює значення твору на безліч «індивідуальних сприймань» і призводить до суб’єктивізму.

Проте саме такий контекст стає сприятливим для розробки ще однієї літературознавчої теорії, яка отримала назву «рецептивна естетика».

Теорія рецепції (лат. гесеріtіо – прийняття, сприйняття) започаткована Гансом-Робертом Яуссом та Вольфгангом Ізером у 60-ті роки XX ст. Головна засада рецептивної естетики – активна роль читача у процесі пізнання літературного тексту.

Г.-Р. Яуссу належить концепція «горизонту сподіваного». «Горизонти» – категорії, що позначають рівень сприймання художнього тексту. Крім «первинного горизонту», з яким пов’язана естетично-смислова спроможність тексту в момент його створення, є «пізніші горизонти»: «горизонт досвіду реципієнта», що вступає в контакт з «первинним» і з будь-яким «чужим» горизонтом (це можуть бути літературознавчі дискурси); «горизонт сподіваного» (те, чого чекає читач від твору, що в ньому шукає, у чому його інтерес), який має вирішальне значення в естетичному прочитанні твору і залежить від загальної культури реципієнта, його естетичного досвіду, здатності розуміти «мову мистецтва».

Рецептивна естетика розглядає художній текст як зорієнтовану на читача відкриту структуру, вивчає читацькі реакції, оцінки. У системі «автор – твір – читач» увага акцентується на останньому компоненті. У. Еко доводив, що у структурі художнього твору закладено можливості та перспективи для творчої взаємодії з читачем, гри його уяви («Відкритий твір»).

Проблему рецепції літературного твору потрібно розв’язувати з погляду естетичної природи художнього слова, беручи до уваги такі принципові особливості:

1. Рецептивний підхід передбачає діалог між твором та читачем; структура словесного твору розрахована на потенційний діалог, тому вона діалогічна за своєю природою.

2. Художній твір, хоч і має свій інваріант (реалізований авторський задум), у художньому сприйманні багатоликий, багатогранний, тобто йому властива рецептивна варіантність.

3. Характер рецепції залежить від того, що зображено у творі, емоційно-психологічного стану читача в момент сприйняття твору (настрій), рівня культури, естетичного досвіду, розуміння літератури (її естетичної природи, законів художньої умовності, ігрової функції тощо), здатності перевтілюватися, піддаватисясугестії слова.

4. Реципієнт – не споживач літератури, а співучасник творчого процесу (його функція – відтворення, співтворчість).

5. Будь-яка рецепція має право на самовияв і не повинна залежати від думки автора, літературного критика чи іншого інтерпретатора.

6. Художня мова – це мова гри. Рецепція художнього твору – також гра за певними правилами. Грати або підігрувати може той, хто розуміє і приймає ці правила.

7. Рецепція – це завжди нове прочитання художнього твору. Йдеться не просто про багатоваріантність інтерпретації (тим більше коли це твори різних історичних епох), а про нетотожність різночасового сприймання і тлумачення твору.

Питаннями рецептивної естетики переймаються й українські літературознавці: М. Зубрицька («Homo legens: читання як соціокультурний феномен», 2004); Р. Гром’як, В. Бондар, Р. Бубняк, І. Папуша, О. Царик та ін. («Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс», 2004).