Принципи дослідження візуального складника художнього світу

Дослідження візуальності внутрішнього світу літературного твору на предмет його художньої енергетичності, потребує вибору або ж навіть і вироблення адекватного методологічного та методичного інструментарію. При цьому треба визначитися, що перш за все дослідницької уваги потребує художня предметність, яка багато в чому і визначає візуальний складник художнього світу.

Найвигіднішим у методологічному плані є підхід з позицій рецептивної поетики. Він дає змогу моделювати процес художнього сприймання предмету і, таким чином, виявляти та пояснювати сам процес генерування ним художньої енергії. Цілеспрямоване дослідження умов, за яких візуалізований предмет набуває художнього статусу, здатне відкрити чимало таємниць художності.

Предмети, що розміщені Ліною Костенко в локалізованому художньому мінісвіті (у шатрі Богдана Хмельницького), наділені як активною асоціативністю, так і здатністю породжувати художні смисли. Прийом побудови предметного ряду, який ще можна назвати прийомом художнього опредмечення, дав поетесі можливість владно ввести читача в атмосферу українського буття середини ХVІІ століття.

Підхід з позицій рецептивної поетики є відкритим до взаємодії з іншими методологічними доктринами. Все, що здатне допомогти моделюванню процесів сприймання художньої предметності, не тільки можна, а й треба використовувати – це один із постулатів рецептивної поетики, який будується на методологічних засадах системного підходу.

Предмет – це «річ». А «річ» є поняттям, яким досить активно оперує філософія. Са́ме тому треба осмислити напрацювання у філософії щодо «предметності» цього світу, які в тій чи тій мірі можуть бути використані при вивченні предметності у світі літературного твору. Перед кожним, хто починає досліджувати проблему художньої предметності, відразу ж постає питання про з’ясування, що треба вважати предметом у тому розмаїтті матеріальних явищ, якими сповнений внутрішній світ твору? Відповідь на це питання треба шукати у філософів, починаючи з поеми «Про природу речей» Тіта Лукреція Кара, римського поета-філософа І ст. до н. е.

Всю, само по себе, составляют природу две вещи,

Это, во-первых, тела, во-вторых же, пустое пространство,

Где пребывают они и где двигаться могут различно…

Цілком обґрунтованим є залучення до розробки проблеми художньої предметності феноменологічного підходу. Тут потребує осмислення заявлена Р. Інґарденом теза про «схематизм» образів, через які виявляються предмети, та інтенційність самих предметів як складників художнього твору.

Найбільш перспективним щодо розробки зазначеної проблеми є семіотичний підхід. Це той випадок, коли метод найбільше відповідає особливостям досліджуваної проблеми. Семіотика як одна із популярних гуманітарних наук вже давно намагається довести свою перспективність як дослідницького методу. Р. Барт, У. Еко, Ю. Лотман – самі по собі є іменами знаковими.

Семіотика – наука про знакові системи. В основі семіотики лежить поняття знаку – мінімальної одиниці знакової системи.

Знак – конденсатор знань, потужний комунікативний засіб. Зелений, червоний та жовтий кольори світлофора наділені усталеною інформацією, яка відома переважній більшості людства. Мільйони, а точніше, мільярди людей немовби домовилися між собою, що зелений колір світлофора дозволяє рух, червоний – забороняє, жовтий – засвідчує коротку часову паузу між зміною зеленого кольору на червоний (чи навпаки).

Якщо предмет чи явище стає упізнаваним для певної кількості людей і передає їм приблизно однакову інформацію – значить, цей предмет і явище набуває знаковості.

Знаковістю сповнені звичаї, обряди, поведінка, жестикуляція, етикет, нагороди, подарунки, деталі портрету людини (наприклад, колір очей чи волосся, форма губ), твори мистецтва, політичні діячі і т. д. і т. п. Живемо у світі речей та явищ, які наділені семіотичністю. Щоправда, вона має свою шкалу – високу чи низьку.

Предмет (річ) стає знаковим (упізнаваним), якщо певний час перебуває в середовищі людського буття. Знаковість предмету – явище, яке набувається під впливом безлічі чинників. Серед них – символізація, міфологізація, архетипність, зовнішній вигляд, функціональність і т. д.

Семіотичний підхід до аналізу художньої предметності має свою специфіку. Категорії «знак», «код» стосовно художнього тексту виявляються надто схематичними, здатними до поверхового аналізу «таємниць художності». Вони дають загальне бачення проблеми (що само по собі дуже важливо), проте цього недостатньо, щоб безпосередньо виявляти (описувати, систематизувати) прийоми (засоби) генерування художньо-естетичної енергії. Це завдання здатна виконати рецептивна поетика, яка, сприймаючи семіотичний підхід, трансформує його до своєї специфіки. Для неї предмет є не тільки знаком, а й художнім образом, знаковість якого певною мірою зумовлює його художньо-інформаційну щільність. Для рецептивної поетики мало фіксувати закодованість знаку, вона прагне змоделювати процес його розкодування, під час якого в свідомості реципієнта вивільняється художньо-естетична енергія.

Художня предметність внутрішнього світу є важливим, хоч і досі дещо зігнорованим, об’єктом дослідження. Власне через її характеристику лежить один зі шляхів пізнання художньої сутності літературного твору.