Художній світ літературного твору як складова його поетики

Перед тим, як безпосередньо приступити до компонентного аналізу категорії «внутрішній світ літературного твору», необхідно виробити погляд на художній світ як на складову літературного твору.

Вивчивши наукову історію проблеми, глянувши на неї з позицій системології, придивившись крізь вічко мікроскопа до внутрішнього життя багатьох високохудожніх текстів, приходимо до таких висновків щодо складу поетики літературного твору:

1. Елементом поетикальної системи, тобто далі неподільною одиницею, здатною до самостійного здійснення певної художньої функції, є прийом. Прийоми бувають різними як за характером виконуваної ними функції, так і за «матеріалом», з якого вони «зроблені». Останнє зауваження здається неправомірним, бо ж, на перший погляд, усі літературні прийоми «зроблені» з одного матеріалу – мовного. Але тут, вочевидь, треба врахувати, що прив’язаність прийому до слова, до його семантичного ресурсу, має різну міру – дуже тісну і менш тісну. Одна справа композиційні чи ритмомелодійні прийоми, які, фактично, не задіюють семантичні ресурси слова, інша справа – змістові прийоми, які, навпаки, цей ресурс використовують повною мірою.

2. За характером своїх функцій, а саме – за способом генерування художнього смислу, прийоми групуються у певні системно організовані єдності, що є субсистемами (підсистемами) по відношенню до всієї поетикальної системи твору. Їх ще можна назвати компонентами поетики твору.

Щодо способу генерування художнього смислу, то зауважимо, що мовний компонент реалізується через використання виражально-зображувальних можливостей мови. Сюжетні прийоми генерують художній смисл шляхом побудови причинно-наслідкових рядів дій і подій. Композиційні – шляхом розміщення художнього матеріалу.

Принциповим моментом є включення системи змістових прийомів у число поетикальних компонентів. Таке рішення визрівало давно. У свій час В. Жирмунський виокремив у складі поетики компонент «тема». Виокремлення змістового компоненту дозволяє краще простежувати взаємодію, взаємопереходи між «змістом» і «формою», наближаючи, таким чином, дослідника літературного твору до вимріяного аналізу «в єдності форми і змісту».

3. Усі компоненти поетики літературного твору, «працюючи» на кінцевий художній результат, перебувають у системних, взаємоузгоджуваних зв’язках. Вони, ці зв’язки, є винятково вагомим чинником цілісності літературного твору.

Пропоновану концепцію складу поетики літературного твору не можна вважати довершеною. У такому вигляді у неї слабкі місця. Бо ж редукувати поетику тільки до прийому – тенденція давня. Вона уже не раз проголошувалася і не раз була критикованою.

У праці «Проблема змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості» М. Бахтін говорив про «формальну» поетику як про матеріальну естетику, яка у змозі претендувати тільки на вивчення «лише техніки художньої творчості». Вона, на думку вченого, стає «безумовно шкідливою і недопустимою там, де на її основі пробують зрозуміти і вивчити художню творчість в цілому, в її естетичній своєрідності і значенні». Учений детально вказав на ряд проблем художньої творчості, які не вирішуються засобами матеріальної естетики. Це була ґрунтовна критика самих засад «формальної» поетики – критика, до якої корисно прислухатися і у наш час. А «формальна» поетика, як знаємо, вважала прийом своїм «головним героєм». Звідси ніби-то випливає, що пропонована концепція складу поетики художнього твору навіть у тому варіанті, коли в нього включено і змістовий компонент, може бути серйозно ревізована з позицій М. Бахтіна. Але не будемо поспішати з висновками, бо, думка вченого, фактично, визнала необхідність підходу до поетики літературного твору як до системи прийомів.

М. Бахтін говорить про прийом («технічний момент») як про чинник художнього враження. «Техніці у мистецтві з метою уникнення всяких непорозумінь, – пише вчений, – дамо тут цілком точне визначення: технічним моментом у мистецтві ми називаємо все те, що необхідне для створення художнього твору в його природньонауковій та лінгвістичній визначеності – сюди відноситься і весь склад готового художнього твору як речі, але що в естетичний об’єкт безпосередньо не входить, що не є компонентом художнього цілого; технічні моменти – це фактори художнього враження, але не естетично значущі складові змісту цього враження, тобто естетичного об’єкту».

Тут треба взяти до уваги, що вчений пропонує розуміти естетичний об’єкт як «зміст естетичної діяльності (споглядання), спрямованої на твір». Естетичний об’єкт – це не твір як річ, а породжене твором художнє враження. (Це положення, зауважимо в дужках, прекрасно узгоджується як з феноменологічним підходом, так із відповідними концепціями сучасної рецептивної естетики. Забігаючи трохи наперед, скажемо, що, фактично, йдеться про феномен, який іменується в подальшому як художній світ). Структуру цього враження (естетичного об’єкту) Бахтін визначає як архітектоніку. Зрозуміло, що власне так трактований естетичний об’єкт не може складатися з прийомів: він є лише результатом їх організованого функціонування.

У подальшому Бахтін висловиться більш конкретніше: «Значення матеріальних досліджень у спеціальній естетиці надзвичайно велике, таке ж велике, як і значення матеріального твору <...> Ми повністю можемо приєднатися до твердження: “техніка у мистецтві – все”, – розуміючи її так, що естетичний об’єкт здійснюється тільки шляхом творення матеріального твору <...>

Не треба надавати слову «техніка» стосовно художньої творчості якогось одіозного значення: техніка тут не може і не повинна відриватися від естетичного об’єкту; ним вона оживлена і приведена в рух у всіх своїх моментах. Тому у художній творчості техніка зовсім не механічна, механічною вона може бути показаною лише у поганому естетичному дослідженні, яке губить естетичний об’єкт, робить техніку самодостатньою і відриває її від мети і смисла. На противагу подібним дослідженням і необхідно підкреслювати службовий характер матеріальної організації твору, її чисто технічний характер, – не для того, щоб принизити її, а, навпаки, щоб осмислити і оживити».

Отже, поетика твору не може бути редукованою до прийому – до «техніки». Введення у склад поетики змістового компонента не вирішує проблему повністю – треба зрозуміти, що йдеться все-таки про змістові прийоми, отже, і тут – про «техніку».

То ж виникає запитання: що ж іще, окрім прийомів, є складниками поетики? В пошуках відповіді вдамося до категорії «форма літературного твору». Більшість сучасних дослідників поетики уже давно відмовилися від вузького розуміння «форми» як лише «техніки» літературного твору. Концепція ж більш широкого розуміння форми на даний час ще не сформувалася. А це, у свою чергу, прямо зумовлює вирішення питання про склад літературного твору.

У вказаній праці Бахтіна висловлені наукові ідеї, які, як здається, є продуктивними для вирішення питання про широке розуміння форми літературного твору. Вкажемо на головні моменти бахтинської концепції художньої форми.

1. Проблема форми вирішується вченим з рецептивної позиції – тобто з позиції сприймання. «...Форма, – пише він, – є вираженням активного ціннісного ставлення автора-творця і сприймача (спів-творця форми) до змісту; усі моменти твору, у яких ми зможемо відчути себе, своє ціннісне ставлення до змісту, і які переборюються у своїй матеріальності цією активністю, мають бути віднесені до форми». Цю складну для розуміння тезу найвигідніше ілюструвати творами, у яких «техніка» (тобто форма, що розуміється як сукупність прийомів) немовби відсутня, представлено лише «зміст». Класичний зразок такого твору – «Садок вишневий коло хати» Тараса Шевченка. Цей твір, звичайно ж, зіткано із прийомів. І якщо говоримо, що техніка у цьому творі немовби відсутня, то маємо на увазі мінімальну наявність у тексті «художніх засобів», що трактуються з позицій шкільної поетики (метафора, епітет і т. д.).

Твір повністю автологічний – реалії дійсності лише називаються. Та справа у тому, що із безкінечної кількості реалій дійсності поет вибрав і зазначив словом їх вельми обмежену кількість. Відбувся вибір, у якому далося взнаки активне ціннісне ставлення автора до відображуваної дійсності. Створений автором текст у момент його сприймання перетворюється, за Бахтіним, в «естетичний об’єкт». Зафіксовані поетом реалії дійсності є для сприймача тексту певними «знаками», які він повинен пережити. Це переживання – момент співтворчості сприймача (реципієнта) з автором.

Усі вибрані поетом реалії дійсності в однаковій мірі належать як до сфери змісту, так і до сфери форми. Це прикордонна зона, де стикаються, перебуваючи у стані постійного взаємопереходу, дві сфери. З цього приводу Бахтін висловив цікаву і справедливу думку: «Кожний культурний акт суттєво живе на кордонах: у цьому його серйозність і значущість; віддалений від кордонів, він втрачає ґрунт, стає пустим, зарозумілим, вироджується і вмирає».

Співаючи ідуть дівчата...

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть…

Поет, як це добре видно з даного фрагменту, лише відібрав окремі моменти з навколишньої дійсності. Але цей вибір уже є не тільки «змістом», а й «формою».

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Звернемо особливу увагу на зображену ситуацію як на явище художньої форми. Вибрані поетом реалії містять у собі самоцінне художнє начало. Ця художня самоцінність стає особливо очевидною, якщо спробувати умовно перекласти словесно-зображувальний ряд даного фрагменту текста у живописно-зображальний. Бо ж легко уявляється картина: у теплий травневий вечір мати поклала своїх дітей спати біля хати і сама, втомлена довгим трудовим днем, заснула біля них. Т. Шевченко створив словесну картину, яка містить у собі конкретні «вказівки», дотримуючись яких, можна створити твір живопису. «Вказівки» ці стосуються головно сюжета і композиції – тобто того, що традиційно належить до форми.

Отже, зі всього сказаного випливає висновок, за яким вибрані і зображені словом реалії дійсності є формою художнього твору, а значить, вони входять до складу поетики твору. То все – змістові прийоми.

2. Важливе значення у концепції художньої форми М. Бахтіна займає висунуте ним поняття ізоляції (рос. «отрешения»). Воно належить «не до матеріалу, не до твору як речі, а до його значення, до змісту, яке звільнюється від деяких необхідних зв’язків з єдністю природи...». Створюючи поезію «Садок вишневий коло хати», Т. Шевченко немовби виокремив із цілісної дійсності певні реалії. І так – у кожному художньому творі. Неможливо створити твір, який відобразив би дійсність з абсолютною повнотою; автор ізолює і включає у твір тільки невелику частину дійсності. Але власне та невеличка частина дійсності, що є ізольованою, відібраною з дійсності, створює художній світ твору. «Світ художнього твору, – пише Д. Ліхачов, – відтворює дійсність у якомусь «скороченому», умовному варіанті. Художник, вибудовуючи свій світ, не може, зрозуміло, відтворити дійсність з тією ж властивою дійсності мірою складності. У світі літературного твору нема багато чого з того, що є у ральному світі. Цей світ по-своєму обмежений».

Бахтін ще не говорив про художній світ твору – це поняття почало формуватися значно пізніше. Але треба бачити найтісніший зв’язок між поняттям ізоляції і поняттям внутрішнього художнього світу твору. Ізоляція, пише він, «дозволяє автору-творцю стати конститутивним моментом форми».

Ідея, висловлена Бахтіним, розроблялася ще у працях О. Потебні, який ввів поняття внутрішньої форми художнього твору. «Сам двочленний зв’язок: «художній твір» – «дійсність» – здавався Потебні по-метафізичному прямолінійним і вузьким. Він гостро відчував необхідність врахувати у цьому зв’язку якийсь третій компонент, який дозволив би побачити і зрозуміти все діалектично. Таким компонентом, як поступово прийшов до висновку Потебня, є, власне, сама «поетична думка», внутрішня форма, уявлення про дійсність або те, що тепер називають поетичним баченням світу».

У подібному напрямі розвивалася і думка В. Жирмунського, який ввів у склад поетики «тему». В. Халізєв визначає «у складі форми, що несе зміст» «предметне (предметно-зображувальне) начало: всі ті одиничні явища і факти, які позначені за допомогою слів і у своїй сукупності складають світ художнього твору (побутують також вислови «поетичний світ», «внутрішній світ твору», «безпосередній зміст»).

Подальший, заключний крок у розвитку Бахтіним концепції художньої форми полягає у відповіді на запитання: «як входить творча особистість художника і споглядача у матеріал-слово і якими сторонами його вона оволодіває переважно? Відповідаючи на нього, учений показує формуючу активність автора-творця, яка, оволодіваючи усіма сторонами слова, реалізує «завершену форму».

Стає зрозумілим, що формою літературного твору є не тільки «техніка, але і той естетично самоцінний зміст, який виокремлено автором із «єдності природи» і який естетично переживається нами під час сприймання літературного твору. З цього випливає, що естетично самоцінний зміст треба вважати складовим компонентом поетики літературного твору. Бахтін постійно підкреслює, що ключем до розуміння такого змісту є позиція автора-творця. Власне спосіб бачення світу останнім визначає як характер ізоляції, відокремлення змісту, перетворення його у форму, так і всі «технічні» моменти форми: «Всі моменти слова, – вважає учений, – композиційно реалізують форму, стають вираженням творчого ставлення автора до змісту...».

Отже, сучасне розуміння складу поетики літературного твору має будуватися на ідеї «подвоєння форми». Відособлюючи (ізолюючи, віокремлюючи) частину «природи» і будуючи на цьому відособленні свій твір, автор уже створює його форму. У такому випадку вона, форма, уже стає законом явища, бо процес відособлення відбувається за певними авторськими законами. (Нагадаємо відомі слова Гегеля: «...форма є твором, а у своїй розвинутій визначеності вона є законом явища»).

Процес відособлення є нічим іншим, як створенням художнього світу твору. Повніше зображення і вираження цього світу вимагає від автора застосування літературної техніки – тобто системи прийомів, з допомогою яких відбувається більш повне оформлення форми. Таким є процес «подвоєння форми».

Помилково думати, що між процесом відособлення частини «природи» як початковим етапом формування твору, і процесом «оформлення форми» існує якийсь часовий інтервал – мовляв, спочатку відбувається одне, а потім за ним – й інше. В дійсності, ці процеси відбуваються одночасно. Потрібно, звичайно, враховувати, наскільки важливим є бачення автора, яке визначає художній світ твору. Але треба також взяти до увагт, що саме́ бачення автора детерміноване багатьма зовнішніми і внутрішніми чинниками, серед яких досить істотною є літературна «техніка». Бо ж художнє мислення автора (а це поняття досить близьке до поняття художнього бачення) у першу чергу виявляється в особливостях його літературної «техніки».

Широке розуміння складу поетики, яке містить у собі і «змістові» моменти, і «чисту техніку», дає більш повну картину функціонування художнього організму, яким є твір. Бо ж треба врахувати, що художній світ твору, який вибудовується в результаті процесу відособлення частини «природи», є цілісним, системно організованим. «Література, – пише Ліхачов, – бере деякі явища реальності і потім їх умовно скорочує і розширює, робить їх більш яскравими або більш блідими, стилістично їх організовує, але при цьому <...> створює власну систему, систему внутрішньо замкнуту, таку, яка наділена власними закономірностями». Прагнучи пізнати художній світ у його цілісності і організованості, ми пізнаємо ніщо інше, як бачення автора, його концептуальну «картину світу».

Таким чином, треба вважати, що Бахтін є творцем теоретичного підґрунтя для осмислення внутрішнього світу художнього твору як окремої категорії. Проте саме термінологічне словосполучення з’явилося пізніше.