Саморегуляція і психічне самовигорання вчителя

Навчальна діяльність потребує високої інтелектуальної напруги та стійкості емоційної сфери. Постійні емоційні та інформаційні стреси виснажують організм та стають причиною багатьох захворювань, в тому числі і нервових, виникнення яких пов'язане з певною трудовою діяльністю і впливом на організм конкретних несприятливих умов праці, так званих шкідливих виробничих чинників. Здолати емоційно-інтелектуальне напруження, можна завдяки методам саморегуляції.

Професійний педагог - це людина, яка забезпечує навчально-виховний процес, сприяє формуванню цінностей і правил, умов, в яких зростатиме особистість. У результаті напруженої роботи вчитель переживає багато стресових ситуацій, які призводять до виснаження та емоційного „вигорання". Під вигоранням розуміють стан фізичного, емоційного і розумового виснаження, що виявляється у професіях соціальної сфери.

Проблемою дослідження синдрому професійного вигорання займалися багато науковців, а саме: Х.Фрейденберг (дав перше визначення „вигорання"), В. Шмідбауер (автор терміну „безпорадний помічник"), В. Орел, К. Маслач, С Джексон, М. Фрідман, В. Бойко, М. Буріш. Дослідження Л. Карамушки та Т. Зайчикової свідчать про те, що переважна більшість педагогів дійсно перебуває під тиском професійних стресів, вже має сформований синдром професійного „вигорання" або знаходиться у стадії його формування.

Л. Китаєв-Смик поділяє прояви „вигорання" на три типи: „збіднення", „згасання" емоцій, виникнення конфліктів на роботі, втрати уявлень про цінності ЖИТІЯ. Є шість основних фаз синдрому "вигорання": попереджувальна фаза, фаза зниження рівня власної участі, емоційні реакції, фаза деструктивної поведінки, психосоматичні реакції, розчарування.

В. Бойко виділяє такі фази розвитку синдрому:

— напруження (переживання психотравматичних обставин, невдоволеність собою, „загнаність у клітк\'", тривога і депресія),

— резистенція (неадекватне вибіркове емоційне реагування, емоційно-моральна дезорієнтація, розширення сфери економії емоцій, редукція професійних обов'язків);

—виснаження(емоційнийдефіцит,емоційнавідстороненість,психосоматичні та психовегетативні порушення).

Для вирішення проблеми професійного „вигорання" серед працівників освіти, ученими були запропоновані стратегії подолання впливу негативних факторів на особистість.

К. Абульханова-Славська виокремила три основні ознаки життєвої стратегії: вибір способу життя, вирішення протиріччя „хочу-маю", створення умов для самореалізації.

В.О. Моляко розкриває специфічний зміст стратегії як оригінального психічного утворення. Воно полягає в готовності до творчої діяльності, в наявності у конкретного суб'єкта комплексу умінь і здібностей до Гї здійснення.

За Р. Лазарусом і Д. Фолкманом подолання стресових ситуацій, що призводять до „вигорання", спрямоване на: 1) розв'язання проблеми, 2) зміну власних установок у ставленні до ситуації. А. Біллінг і Р. Моос пропонують три засоби психологічного подолання: 1) оцінка ситуації, 2) втручання в ситуацію, 3) уникнення.

С Шапкина та Л. Дика відокремили чотири класи стратегій, які відповідають чотирьом компонентам адаптації до впливу стресогенних факторів, а саме: когнітивний компонент (відображення когнітивної репрезентації деструктивних змін діяльності), активаційний компонент (витрати, спрямовані на досягнення цілей і подолання перешкод), емоційний компонент (динаміка емоційних переживань), мотиваційно-вольовий компонент (процеси, що забезпечують цілеспрямованість і безперервність адаптації).

Дослідження, проведене нами за допомогою опитувальника АУЕМ (методика діагностики рівня емоційного „вигорання") та методики Баса-Даркі, довело, що рівень розвитку професійного „вигорання" педагогів значною мірою обумовлюється напруженістю роботи і ставленням до себе і професійної діяльності. Найбільш розповсюдженим засобом у вирішенні труднощів, пов'язаних із виникненням „вигорання" в педагогічній діяльності, є безперервна психолого-педагогічна освіта педагога, підвищення його кваліфікації.

Важливим аспектом професійної діяльності педагога є саморегуляція психічних станів. Для цього використовуються такі засоби, як: нейролінгвістичне програмування, аутогенне тренування, індивідуальна і групова психокорекція.

Педагогічну діяльність відзначає висока емоційна напруженість. Емоційні фактори діяльності педагога важко навіть перелічити, але відомо, що по своїй природі вони можуть бути як об'єктивними, так і суб'єктивними. О. Осницький указує на те, що різниця між встановленим, формальним та реальним робочим тижнем вчителя складає 200-300%. А якщо педагог дотримується всіх інструкцій та розпоряджень, то він повинен виконувати більш як 100 трудових функцій. Поступово формується відчуття постійної невдалості, психологічної беззмістовності професійної діяльності. Так, вивчаючи фактори педагогічної дезадаптації, М. Беребін (1996) приводить наступні дані: серед 7300 обстежених педагогів ризик патології серцево-судинної системи відмічено у 29,4%; захворювання судин головного мозку у 37,2%; 57,8% досліджуваних мають порушення діяльності шлунково-кишкового тракту. Вищеназвана соматична патологія супроводжується клінікою неврозоподібних порушень. Власне, нервові розлади було виявлено у 60-70% випадків.

Наведена каотииа здооов'я учительства, на думку В.В. Бойко, великою мірою обумовлюється психологічною перенапругою професійних буднів. Тривожність, депресія, емоційна ригідність та спустошеність - така ціна відповідальності вихователя. Виникає пи гання: як може впливати на підростаюче покоління людина, приречена на такі страждання? Тому з метою економії власних енергоресурсів педагоги вдаються до різних механізмів психологічного захисту, або, принаймні, вимушені на емоційне вигорання. Треба сказати, незважаючи на те, що термін "емоційне вигорання" вважають не строго науковим, за ним стоять достатньо серйозні психологічні та психофізіологічні реалії, які мають свої причини, форми проявлення, наслідки.

Емоційне вигорання являє собою набутий стереотип емоційної, частіше всього професійної поведінки. Вигорання - частково функціональний стереотип.

оскшьки дозволяє людини дозувати та економно витрачати енергетичні ресурси. У той же час можуть виникати його дисфункціональні наслідки, коли вигорання негативно відбивається на виконанні професійної діяльності та стосунках з партнерами.

Уперше термін "вигорання" було введено американським психіатром X. Фрейдєнбергом у 1974 р. як характеристика психічного стану здорових людей, які знаходилися в інтенсивному спілкуванні з клієнтами при наданні їм професійної допомоги. Спочатку під "вигоранням" розуміли стан знесилення з почуттям власної безпорадності, потім воно стало змістовно неоднозначним, що привело до значних утруднень в його вивченні. Б. Пелман та Є. Хартман (В. Реїтап, Е. Нагопап, 1982) узагальнили чисельні визначення "вигорання", виділили три головних компонента: емоційне та/або фізичне знесилення, деперсоналізація, знижена робоча продуктивність. У теперішній час переважає розуміння феномену вигорання як многомірного конструкту, набору негативних психічних переживань, фізичного, емоційного та розумового знесилення від довгострокової напруги, пов'язаної з міжособистісними стосунками, які супроводжуються емоційною насиченістю та когнітивною складністю.

У вітчизняній психології найбільш відомі узагальнення відносно даної проблеми представлені у роботах Г. Видай, Т. Зайчикової, В. Ковальчук, Г. Ложкіна. На думку авторів, існує певна плутанина у визначенні понять "перенапруга", "вигорання" та "перевтомлення", тому вони пропонують власні інтерпретації. Так, вигорання являє собою психофізіологічну реакцію, обумовлену частковими, іноді надмірними, але, як правило, малоефективними зусиллями, направленими на задоволення трудових потреб. Вигорання супроводжується психологічним, емоційним, а інколи і фізичним відходом від активності у відповідь на надмірний стрес або незадоволеність.

До складу феномена входять наступні структурні компоненти: емоційне виснаження, деперсоналізація, редукція професійних досягнень. Запропоновані три компоненти вигорання до певної міри відбивають специфіку того професійного середовища, у якому було виявлено цей феномен. Тому професійне вигорання розуміють як професійну кризу, пов'язану з роботою в цілому, а не тільки з міжособистісними стосунками. Це надає можливість припустити, що суперечливі питання та проблеми, що виникають при аналізі впливу окремих незалежних факторів на вигорання, можуть бути відбиттям сукупного впливу професії, її соціального статусу, престижу у суспільстві та інших характеристик. Внутрішньопрофесійні відмінності у вигоранні також цікаві. Наприклад, учителя навчальних класів мають більш високий рівень вигорання порівняно з колегами зі старших класів, викладачі музики більш схильні до вигорання, ніж викладачі математики, вихователі дитячих садків менш підлеглі проявам даного синдрому у порівнянні з вихователями інтернатів та ін.

У вітчизняній та зарубіжній психології вивчався взаємозв'язок феномену вигорання з такими соціально-демографічними показниками, як: статевовікові, статеворольові орієнтації, рівень освіти, місце проживання, особистісні риси та ін. Перспективним напрямком є вивчення впливу організаційних факторів: умов матеріального середовища, змісту роботи, соціально-психологічних умов діяльності. Безліч об'єктивних причин психологічного вигорання конкретизується поняттям "професіі^не середовище", яке включає до себе такі компоненти, як предмет та засоби труда, професійні завдання, фізичне та соціальне середовище. Середовище як комгюнент ергатичної системи не зводиться до зримої обстановки на робочому місці. Основні компоненти середовища, як підкреслює Є. Климов, наступні: соціально-контактні, інформаційні, вітальні. В. Муніпов стверджує:

"трудова активність людини багато в чому відзначається умовами, професійним середовищем, у яком>' працює спеціаліст. До них, перш за все, належить робочий простір та режим роботи".

На думку В. Громового, говорячи про професійні хвороби вчителів, слід мати на увазі, що мова йде про чи не найбільш фемінізовану професію в Україні. Медики відзначають не тільки підвищену чутливість жінок до дії багатьох шкідливих фаісгорів "виробництва" (у даному випадку гіподинамія та перенапруга голосових зв'язок), а й особливу чутливість до психоемоційних перенапруг та стресів.

Емоційне вигорання відчувають учителі в усьому світі, що відкриває величезне поле для діяльності вітчизняних і закордонних психологів. Більшість дослідників визначають феномен вигорання як стан фізичного, розумового та емоційного виснаження. Емоційне виснаження виникає від утоми при надлишковому навантаженні, коли змучений педагог уже не спроможний на підйомі на щось реагувати. Перевантажені спілкуванням з учнями, учителі відчувають до них байдужність чи ворожість, а негативні емоції намагаються придушити, поводячись зі школярем як з об'єктом навчання. Ні про який індивідуальний підхід до особистості дитини говорити вже не доводиться. При цьому «вигорілий» викладач переживає, оскільки робота не приносить йому задоволення.

Синдром емоційного вигорання - процес поступової втрати енергії, який проявляється в симптомах фізичної, розумової втоми, депресії, зниженням інтересу до життя, задоволенням від виконаної роботи.

Основу цього синдрому складають психологічні зміни в організмі людини.

В. Громовий визначає фактори, що впливають на синдром емоційного вигорання вчителя:

- інтриги, плітки, підсиджування - це серйозні ознаки виробничої неспроможності того чи іншого педколективу та професійної недієздатності його керівника;

- патологічна слухняність;

- неприйняття будь-якої критики;

- професійна незадоволеність.

Виділяють п'ять груп симптомів, характерних для синдрому емоційного вигорання (СЕВ):

1. Фізичні: фізична втома, зміна ваги, порушення сну, зміна артеріального тиску, загострення хвороб шлунку, серцево-судинної системи.

2. Емоційні: песимізм, роздратування, агресивність, істерики, душевні страждання.

3. Поведінкові симптоми, які є наслідком надмірної роботи: затрата апетиту, надмірне вживання тютюну, алкоголю, ліків, поява нещасних випадків - падіння, аварії, травм, симптоми порушень в психічній сфері життя.

4. Соціальні: зниження соціальної активності, >трата інтересу до захоплень, контактів з друзями, колегами, відчуття ізоляції.

5. Інтелектуальні: утрата інтересу до творчої роботи, застосування в роботі стандартних шаблонів, недостатня участь в застосуванні новацій, прогресивних теорій та експериментів, формальне виконання роботи.

Організм людини у відповідь на травмуючі симптоми виробляє механізм психологічного захис іу, основою якого є повне або часткове виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі дії.

Людина повинна свідомо ставитись до цього феномена і застосовувати профілактичні, чи, навіть, лікувальні заходи.

У ході угворення синдрому вигорання організм активно витрачає вітаміни групи В і С, які, на відміну від тварин, людський організм самостійно не синтезує.

в організмі людини відбувається порушення біохімічного стану різних систем. Порушуються функції органів кровообігу. Збільшується кількість проміжних продуктів обміну речовин, що у великій мірі знижує працездатність людини, зменшується продукція гормонів і активність багатьох ферментів. У першу чергу, понижується активність міозинової АТФ-ази, яка контролює перетворення хімічної форми енергії в механічну роботу, а також падає активність ферментів аеробного окислення, що призводить до деструкції реакцій окислювального фос-форелювання, гіпоксії і, врешті-решт, до порушення гомеостазу організму.

Причиною синдрому вигорання може бути розвиток охоронного гальмування в центральній нервовій системі і порушення балансу АТФ/АДФ на користь АДФ під впливом накопичення продуктів обміну у працюючих м'язах. Наукові дослідження показали, що синдром вигорання тісно пов'язаний зі станом центральної нервової системи.

Більше сімдесяти років тому Антон Макаренко написав у своїх «Міркуваннях» гірку правду, яка досі звучить як жахливий соціальний діагноз професійному співтовариству освітян. Учителі, за його словами, це люди, які з раннього ранку до пізнього вечора ганяють зі школи в школу, щоб якомога більше заробити. У решті випадків і переважно - це замучені злиднями, безсиллям і сімейною обстановкою працівники, що сяк-так виконують свою роботу в класі, сяк-так утримуються на своєму місці, більш-менш вдало оминаючи небезпечні чвари і підсиджування, які нічого не читають, так-сяк одягнені і мають сяку-таку квартиру. Учитель одержує платню майже таку, як платня міської прибиральниці або двірника, але двірник отримує одяг, а вчитель нічого, крім 100—120 рублів, не отримує. Природно, що на цю роботу йде людина, яка настільки слабка за своїми особистими даними, що на жодну іншу роботу влаштуватися вже не може.

Головна задача вчителя - не допустити розвитку синдрому емоційного вигорання. Головним засобом цього є оволодіння методиками саморегуляції:

- усвідоми іи можливості власною організму;

- намагатися розраховувати і свідомо розподіляти свої навантаження;

- навчитися переключатися з одного виду діяльності на інший;

- помірковано сприймати життєві та виробничі конфлікти;

- не намагатися завжди бути кращим за всіх;

- навчитися керувати, застосовуючи аутогенні тренування - систему прийомів свідомої психологічної саморегуляції людини. Цей вид саморегуляції застосовується з метою виявлення і використання психофізіологічних і психічних резервів людини в її продуктивній праці.

Цілителька і психотерапевт Луїза Хей (США) присвятила своє життя вивченню глибинних психологічних процесів, що відбуваються в людському організмі, які відображаються в симптомах. Наведено деякі її висновки:

- відсуткісіь любові до власного тіла здатна зруйнувати його і стати причиню багатьох хвороб;

- наші думки спричиняють величезний уплив на здоров'я нашого організму;

- наше мислення - це лише чиїсь думки, які ми сприйняли і втілили в свою власну систему віри;

- на жаль,:\іи рідко ставимо під сумнів наші стереотипи, наприклад, задайте собі питання «Чому я впевнений, що мені важко вчитися? Чи так це насправді?», «Чому я вірю тому, що сказала мені вчителька ще в першому класі?» Слід зупинитися і відкинути такий шкідливий стереотип;

- впевненість і світлі думки прокладають шлях до успіху. Приклади аутотренінгів, що сприяють саморегуляції:

- Моє зцілення вже відбувається.

- Я довіряю своїй внутрішній мудрості.

- я готова прощати.

- У мене ідеальний життєвий простір.

- Я можу звільнитися від минулого і пробачити всіх.

- Я хочу змінитися, звільнитися від старих негативних переживань.

- Кожна моя думка створює моє майбутнє.

- Ніяких нарікань.

- Я відчуваю себе спокійно у Всесвіті і життя любить і підтримує мене.

Захистити свою нервову систему можуть педагоги, які вміють контролювати емоції та гнучко реагувати на зміну обставин. На жаль, небагато вчителів мають достатні навички саморегуляції. Крім того, від емоційного вигорання добре допомагають теплі стосунки в колективі, перспективи кар'єрного зростання, пристойна зарплата, рівномірний розподіл навчального навантаження, можливість вибрати зручний для себе темп робоги, творча самостійність. Отже, оптимізм, світлі думки, віра в себе прокладають шлях до досягнення успіху і стають перешкодою для прояву синдрому емоційного вигорання.

В. Розанов у книзі "Сумерки просвещения" писав, що кожен час має, по cNnri, ту школу, якої заслуговує. Ідеї устрою її наскільки точно відповідають головному в нас, що які ми ~ так і вчимо та виховуємо дітей. Школа - це, радше, симптом, показник нашого внутрішнього "я".

Оптимізм, світлі думки, віра в себе прокладають шлях до досягнення успіху в роботі вчителя і стають перешкодою для прояву синдрому емоційного вигорання.

Елементи психокорекції в діяльності педагога

Як свідчать психолого-педагогічні дослідження Л. Анциферової, В. Асєєва, Г. Блуцера, Д. Богоявленської, А. Бодальова, Б. Братуся та Ю. Міславського, широкого розповсюдження у всьому світі протягом декількох останніх десятиліть одержали різні системи, прийоми і засоби психокоректувальної дії на людей, фізично здорових, але які потребують психологічної допомоги. Спочатку їх ви-користовувалия в психотерапевтичній практиці, а потім вийшли за її межі і стали застосовувати для надання психологічної дії на поведінку практично здорових людей з метою кращої адаптації до життєвих ситуацій і умов, для зняття повсякденних зовнішніх і внутрішніх напруг, для попередження і вирішення конфліктів, з якими стикається людина, для позбавлення від шкідливих схильностей і звичок.

Педагогічна практика виявилася однією з останніх областей, на яку були поширені психокоригувальні методи, які застосовувалися з метою:

1. Підготовка педагогів до професійного педагогічного спілкування.

2. Підготовка ба; ьків до кавчання і виховання дітей.

3. Підготовка дітей до умов життя, з якими вони стикаються за межами школи і сім'ї.

З розроблених г.сихокоргувальних методів, шо знайшли практичне застосування і розповсюдження в педагогічній практиці одержали такі, які пов'язані з особистісно орієнтованою психотерапією. Вона включає різноманітні індивідуальні і групові засоби психологічної дії, направлені на те, щоб змінити ставлення людини до і ого, що відбувається з нею і навколо неї, навчити її терпінню і розумінню, виробній і розвинути здатність бачити позитивне у всьому. Якщо говорити конкретно, то психокорекція в педагогічній практиці переслідує наступні цілі:

1. Емоційне розкріпачення людини.

2. Формування потреби в спілкуванні з людьми і відчуття спільності з ними.

3. Саморозкриття людини, її самоактуалізація як особи.

4. Вироблення і закріплення у людини ефективних форм адаптивної міжособистісної поведінки.

5. Активне включення людини в суспільне життя і спонукання до відповідальності за особисті вчинки.

Психокорекція стосовно діяльності педагога означає розкриття його індивідуальності, формування нового стилю спілкування з дітьми, вироблення і закріплення більш довершених педагогічних умінь і навичок формування відповідальності за долю дітей, результати їх навчання і виховання. Психокорекція може мати індивідуальні і групові форми. Перші припускають роботу психотерапевта і клієнта один на один, а другі - одночасну роботу психотерапевта відразу з групою клієнтів. Групи людей, що створюються з психокоригувальною метою, можуть бути наступних основних типів: Т-групи (групи соціально-психологічного тренінгу), групи зустрічей, гештальтгрупи, групи психодрами, групи тілесної терапії, групи тренінгу умінь. Між учасниками всіх типів психокоригувальних груп відповідно до їх цілей встановлюються певні відносини і розподіляються ролі, а взаємодія будується за певними правилами.

Т-групи, або групи соціально-психологічного тренінгу, переважно створюються і використовуються для навчання правильній поведінці в різних ситуаціях міжособового спілкування. У них обговорюються проблеми, з якими учасники стикаються в повсякденному житті, ведеться пошук їх розв'язання. Основне завдання - навчання діловій і особистісній взаємодії, керівництву людьми і організації їх спільної діяльності. Т-групи застосовуються для надання психотерапевтичного ефекту на учасників з метою зміни їх індивідуальної психології.

У Т-групах заохочується дослідницьке, зацікавлене ставлення до дійсності, здатність бути і залишатися самим собою у взаємодіях з різними людьми. Особлива роль в Т-групах відводиться співпраці.

Робота Т-груп направлена на те, щоб в атмосфері взаємної довіри і повної психологічної відвертості кожний з учасників зміг краще пізнати самого себе, виробивши вміння і навики пізнання інших людей, встановлення з ними довірчих відносин. Основні етапи роботи таких груп можна представити таким чином:

1. Уявлення кожним учасником самого себе в певному виді діяльності («Який я?»).

2. Отримання реакції від інших людей на власні вислови («Який ти?», «Яким ми бачимо тебе?»).

3. Пошук кожним учасником нових форм міжособової поведінки з урахуванням думок і реакцій інших людей. Це етап експериментування над собою.

4. Закріплення і відпрацювання ефективних форм поведінки, що дістали схвалення з бок\' більшості членів групи.

У групах зустрічей і гештальтгрупах основна увага зосереджена на з'ясуванні індивідуальності і розвитку кожної людини як особи. Мета цих груп - усвідомлення і можливо повна реалізація особистого потенціалу і інтелектуального розвитку. Процедура спільної роботи в групах зустрічей розрахована на встановленні атмосфери довіри між учасниками, відвертості і схвалення кожної людини такою, якою вона є в реальному житті. Відвертість в міжособистому спілкуванні в групах зустрічей досягається за рахунок психологічного саморозкриття кожного учасника перед рештою членів групи за рахунок встановлення близьких, довірчих відносин між ними.

Одним із способів підвищення рівня самосвідомості в групах зустрічей є так звана конфронтація, що виявляє суперечності між тим, як члени групи сприй-

мають самі себе, і тим, як їх сприймають інші. Конфронтація виникає не для породження конфлікту, а з метою допомогти іншій людині краще зрозуміти і усвідомити себе самого в конфліктній ситуації. Конфронтація стимулює вивчення людиною власної поведінки і процесу його зміни. Для того, щоб бути ефективною, конфронтація повинна зачіпати найбільш чутливі і знач)Шїі сторони людського «Я».

Поняття про відповідальність в практиці груп зустрічей означає прояв пошани до людини, оцінку його як здібного до саморозвитку. Передбачається, що члени групи повинні відповідати за свої дії в групі і за поведінку в повсякденному житті. Група не бере на себе функцію захисту своїх членів, вона заохочує їх до реалізації власних можливостей, до >'хвалення самостійних рішень і повної відповідальності за самих себе. Лідери груп зустрічей виступають для решти учасників групи як зразки осіб, що саморозкриваються. Вони створюють атмосферу міжособової довіри і психологічної близькості, демонструючи власною поведінкою здатність саморозкриватися і довіряти іншим людям. Основні е^іаии в роботі груп зустрічей наступні:

1. Встановлення міжособових контактів. Іноді для полегшення цього процесу використовуються вигадані імена і особове представлення членів групи один одному. Нерідко в цих цілях звертаються до спеціальних вправ, направлених на встановлення невербальних контактів (доторкаються руками один до одного, зорове вивчення обличчя іншої людини лицем до лиця, уважний розгляд і дослідження рук партнера по спілкуванню, тримаючи їх у власних руках, і т.п.).

2. Встановлення відносин довіри (наприклад, через наступну вправу: падіння назад із закритими очима, при якому партнер на льоту повинен підхопити падаючого на підлогу).

3. Подолання виникаючих конфліктів (приклад: спеціальні вправи з витягнутими руками, із закритими очима; спонтанні вислови і вираз відчуттів; узяття на себе виконання ролі іншої людини і т.п.).

4. Подолання опору до саморозкриття.

5. Вирази співчуття і підтримки один одному.

Звертаючись на практиці до методів психотерапії і психокорекції, слід пам'ятати про те, що їх здатність генерувати у людини сильні емоції не завжди і не для всіх людей є благом. Члени таких груп, знімаючи соціальні умовності і встановлюючи один з одним незвично близькі особисті взаємостосунки, нерідко випробовують істотні утруднення, повертаючись після цього в звичайний світ повсякденних, закритих, не завжди щирих і довірчих відносин, багатих умовностями. Крім того, різні люди по-різному переносять сильні емоції і ситуації гострих міжособових психологічних і етичних конфліктів.

Керівник гештальтгрупи одномоментно працює не зі всіма її учасниками, а наодинці з ким-небудь з її членів, що добровільно погодився стать на якийсь час головною дійовою особою, тобто індивіди подібного роду переживають необгрунтоване почуття провини, надмірно сильний стан тривоги. Протилежною - і теж негативкою - формою поведінки, пов'язаною з невпевненістю, є агресивність. Агресивна людина порушує особисті права інших людей, зокрема право людини бути вислуханою.

Робота груп тренінгу умінь будується на рольовому програванні складних життєвих ситч'ацій, а яких ці уміння можуть бути вироблені. Спочатку розігруються прості соціальні ситуації, потім вони ускладнюються і доводяться до рівня конфліктних, тобто таких, з яких важко знайти вихід, що повністю влаштовує всіх учасників. В деяких випадках використовуються технічні засоби навчання, зокрема аудіо- і відеозаписи.

Участь у Т-групах, групах зустрічей, гештальтгрупах може допомогти педагогу краще дізнатися самого себе як особу, виробити індивідуальний стиль діяльності, навчитися краще розуміти своїх колег і батьків, з якими доводиться вступати в спілкування з приводу навчання і виховання їх дітей. Вони корисні для підготовки старшокласників до життя, налагодження міжособових контактів і досягнення кращого взаєморозуміння між вчителями, вихователями і дітьми.

Аутогенне тренування дозволяє істотно послабити або цілком перебороти негативні емоції, що заважають нормально жити та вчитися.

Аутотренінг у роботі педагога

Аутогенне тренування, або аутотренінг, є системою вправ, направлених людиною на себе і призначених для саморегуляції психічних і фізичних станів. Аутотренінг корисний в тих видах діяльності, які викликають у людини підвищену емоційну напруженість, у тому числі в педагогічній роботі, оскільки в спілкуванні педагога з дітьми і їх батьками нерідко виникають ситуації, які називають важкими і які вимагають емоційно-вольової саморегуляції. Використання прийомів аутотренінгу дозволяє людині цілеспрямовано змінювати настрій і самопочуття, позитивно позначається на його працездатності і стані здоров'я. Ті люди, хто систематично займається аутотренінгом, дістають можливість раціонально розподіляти і економно використовувати свої сили в повсякденному житті, а в потрібні моменти гранично їх мобілізувати.

Аутотренінг заснований на свідомому застосуванні людиною різноманітних засобів психологічної дії на власний організм і нервову систему з метою їх релаксації або, навпаки, тонізації. Відповідні засоби дії включають спеціальні вправи, призначені для зміни тонусу скелетних м'язів і м'язів внутрішніх органів. Активну роль при цьому грають словесне самонавіяння, уявлення і образи, що викликаються вольовим пшяхом. Всі ці засоби психологічної дії людини на власний організм в аутотренінгу використовуються комплексно, у певній послідовності: релаксація, уявлення, самонавіяння. Практичний відробіток техніки аутотренінгу проводиться в тій же послідовності.

Аутотренінг включає вправи, направлені на управління увагою, довільну операцію плотськими образами, словесні самоінструкції, вольове регулювання тонусу м'язів і управління ритмікою дихання. Система управління увагою припускає вироблення здатності концентруватися і тривало утримувати увагу на якому-небудь предметі, об'єкті, події, факті. Здатність оперувати плотськими образами виробляється через спеціальні вправи, направлені на переніс уваги із ЗОВНІШНЬОГО СБіту на внутрішній і далі — на відчуття і оирази.

Від порівняно простих і звичних уявлень в аутотренінгу поступово переходять до складніших, наприклад до представлень сили тяжіння, тепла, тіла, що розповсюджується від однієї частини, до іншої, картин природи тощо. За допомогою спеціальних слів і виразів, вимовлених з різною гучністю, в плані зовнішньої мови і мови про себе відпрацьовуються навики словесного самонавіювання. Таке самонавіювання, якщо воно використовується людиною вміло, прискорює настання потрібного психологічного або фізіологічного стану. Словесні самонавіяння в аутотренінгу поєднуються з певною ритмікою дихання. Управління ритмікою дихання досягається за рахунок управ, що роблять частішим або уповільнюють вдихи і видихи, що зменшують або збільшують амплітуду дихання. Усі ці вправи відпрацьовуються в трьох основних положеннях: лежачи, сидячи і стоячи. Вправи, пов'язані з довільною регуляцією м'язового тонусу, також відпрацьовуються в певній системі і послідовності. Спочатку люди вчаться розслабляти і напружувати м'язи, які найлегиіе піддаються контролю (м'язи рук і ніг), потім переходять до м'язів, якими важче довітьно управляти (м'язи шиї, голови, спини, живота), і, нарешті, звертаються до спеціальних вправ, направлених на регуляцію тонусу м'язів внутрішніх органів. Особливо складними і важливими вправами, які входять в аутотренінг, є ті, що направлені на регулювання стану кровоносних судин голови і тіла людини, їх розширення з метою досягнення стану релаксації і заспокоєння або звуження з метою підвищення тонусу і активізації організму. У цих вправах використовуються природне тепло долоні руки людини і образні представлення тепла айо холоду вольовим шляхом.

Описана система аутогенного тренування корисна педагогам, які мають велике навантаження і стикаються в житті з індивідуальними проблемами, що стосуються їх психофізіологічного стану, працездатності і здоров'я. Учитель або вихователь, що займається аутогенним тренуванням, може більще дати своїм учням і вихованцям, ніж той, хто нею не займається. Аутогенне тренування, покращуючи стан здоров'я педагога, підвищуючи його працездатність, тим самим збільшує і його педагогічну віддачу. При бажанні кожен учитель і вихователь можуть оволодіти методами аутогенного тренування і навчитися користуватися ними самостійно, на відміну від психокоригувальної практики, яка вимагає спільної групової роботи і участі в ній професійно підготовлених психологів.

Таблиця 14. Модель психогенного тренування (за І.П. Шульцом)

прийоми	Стадії аутогенного стану	Зак.іючний етап '^індивідуальне самопрограмування)
				Підчас	Підчас
	І (м'язова)	и (судинна)	ПІ (легенева)	фізичної праці	розут*іової праці
1.Самоналаштування	Я хочу досягти	Я хочу до-	я хочу	Я хочу підви-	Я хочу підви-
(вольовий прийом у	приємного від-	сягти приємного	досягти	щити фізичні	щити розумову
формі побажання)	починку та	глибокого від-	приємного	можливості,	працездат-
	заспокоєння, роз-	починку, тепла	глибокого	м'язову силу.	ність, діяль-
	слаблення м'язів	рук, ніг, живота	відпочинку,		ність мозку.
	рук, ніг, відчуття	та приємної про-	повного спо-
	їх ваги.	холоди лобу.	кою, легкого дихання.
2. Образне уявлення	Я образно уявляю:	Я уявляю соняч-	я уявляю	я уявляю	Я хочу підви-
бажаної ситуації, ак-	моє обличчя	не проміння, яке	приємний	себе повним	щити фізичні
тивізація емоційно-	спокійне, у руках	зігріває руки.	відпочинок в	сил, енергії.	можливості.
образної пам'яті	звичний предмет.	ноги, живіт, по	улюбленому		м'язову силу.
	ноги в теплому	судинах про-	куточку при-
	піску.	ходить тепло. Лоб під легким прохолодним вітерцем.	роди.
3. Концентрація	На обличчя, руки.	На обличчя.		На кінчик	На кінчик
уваги (мислений	живіт, ноги.	руки, живіт.		носа.	носа.
погляд)		ноги.
4. Самонавіювання	Я відчуваю при-	я відчуваю при-	я відчуваю	Я досягнув	Я досяг
(прийом уявлен-	смішй відпочи-	ємний глибокий	приємний	потрібних	бажаних ре-
ня, заснований на	нок, заспокоєння.	відпочинок:	глибокий	результатів.	зультатів. Мій
активізації сенсорної	розслаблення.	руки, ноги.	відпочинок.	Мій девіз:	девіз: «Я подо-
пам'яті)		живіт теплі. Со-	повний спо-	«Я доб'юсь	лаю, успішно
		нячне сплетіння	кій, легкість	успіхів, вико-	розв'яжу твор-
		випромінює	дихання та	наю будь-яке	че завдання».
		тепло.	тіла.	завдання».

5. Самопереконання	Я досяг приємного глибокого	я домігся найглибшого	Я повільно виходжу 3	Я мобілізувався.
	відпочинку, потепління рук, ніг, живота (11	відпочинку, легкості дихання та тіла (II стадія	^тогенного стану. Я відпочив. Я	Я активізувався. Я бадьорий.
	стадія аутогенного тренування): моє сонячне сплетіння випромінює тепло. Мій лоб прохолодний	^тогенного стану). Я дихаю абсолютно легко	заспокоївся.

За допомогою саморегуляції можна швидше реалізовувати будь-які відомі формули самонавіяння, що практикуються, наприклад, в аутотренінгу, такі, як: релаксуюча («я розслаблююся, відпочиваю, у тілі теплота і вага, приємна сонливість...»); комфортизуюча («я добре себе почуваю, у мені багато сил...»); тонізуюча («я повний бадьорості й енергії, весь як пружина, готовий до роботи...»); настроювана, застосовувана при підготовці до діяльності.

Учені Дж. Нейдхард, М. Вейнштейн, Р. Копрі пропонують особливості застосування методу саморегуляції. При застосуванні цього методу були відібрані стародавні способи медитації. При застосуванні необхідні: спокійна обстановка, фраза для повторення, предмет для зосередження уваги, пасивність і зручне положення тіла. Медитативний стан досягається за допомогою методу прогресивного розслаблення, аутогенного тренування і деяких управ з йоги (Джозеф Нейдхард).