Философия и общество

Философия влияет на общество и наоборот – зависит от того общества в котором возникает.

Лекция 2 (12.12.2003). Філософія і наука. (#6)

1. Поняття філософії та науки. Загальна характеристика проблематики. Проблеми в історії філософії.

2. Проблеми співвідношення філософії і науки. Особливості формулювання цієї проблеми у сучасну добу.

3. Позитивізм.

4. Постпозитивізм.

Терміни: рефлесія, сцієнтизм, антисцієнтизм, дискурс, глобалізація.

Філософська наука – це своєрідна форма філософської рефлексії над наукою. Рефлексія – тип мислення. Предмет рефлексії – процеси (продукти, результати) нашої діяльності.

Філософія науки намагається осмислити природу науки, механізми і закономірності пізнавальної діяльності в науці. З цим ще перетинається наукознавство, соціологія науки. Але то є статичний аналіз, а у філософії науки – світоглядний аналіз. Філософія науки розглядає найбільш принципові, загальні проблеми.

Згідно з Аристотелем наука має містити:

Дозовість.

Пошук принципів.

Це має бути система знань (воно не має бути фрагментоване).

Основи філософії науки заклав Огюст Конт – засновник позитивізму.

Центральна проблема – співвідношення філософії і науки, проблема їх взаємозв’язку та відмінності. Є різні підходи по оцінки співвідношення філософії і науки.

Є думка що філософія передує науці.

До виникнення філософії існувала “пранаука” (Вавілонська математика, астрономія). Але це були лише зародки науки. Лише в Др. Греції виникла перша наука (була пов’язана з філософією). Школа Платона: ”Кто не знает геометрии - не смеет входить сюда”.

Проблема співвідношення філософії і науки – статус філософії. Метод вирішення: філософія – це наука (перша наука), одна з найвищих наук. Філософія – це матір наукових досліджень. З філософії відокремилися окремі науки. Згідно с класифікацією Декарта – філософія це дерево. Метафізика – коріння, фізика – стовбур, вітки – усе інше. Метафізика – загальні принципи всього існуючого (Аристотель). Світ в його цілісності.

19 ст. – Гегель: спекулятивно-діалектичний метод філософії є асблоютним методом наукового пізнання. Вісі інші науки дають матеріал для філософії. “Найвища форма пізнання – поняття.” Емпіричні науки одержують поняття завдяки філософії. Філософія – втілення науки і науковості.

Сцієнтизм (#62) був характерною рисою европейської культурної традиції, тісно пов’язаний з буржуазною ідеєю соціального прогресу, з ідеєю доби модерну (ідея становлення всієї культури – становлення культури за допомогою науки). Сцієнтизм – це певний захист науки, який переходить у апологетику науки, і у найвищу її форму – абсолютизацію науки. Намагалися підкреслити фундаментальну роль науки для розвитку європейської цивілізації. Сцієнтизм – впроваджує культ науки, а інші форми культурної діяльності знецінює. Абсолютизація науковості.

М. Бердяєв (початок 20 ст.) критично ставився до абсолютизації науковості. Особливо критикував німецьку філософію, яка говорила що філософія повинна бути науковою. Філософія Канта визнавала владу науковості над релігійністю і мораллю. Світ культури редукується до світу науки.

Як реакція на сцієнтизм з’являється антисцієнтизм – підкреслює нездатність вирішити проблеми людського буття, відповісти на питання: є Бог чи ні, глибинні людські питання, наука забуває про інші аспекти духовності (етичні, естетичні). Наука зосереджує людину на проблемах пізнання, нехтуючи проблемами духовності. Наука однобічна. Підкреслюються значення релігії, мистецтва, філософія (яка не претендує бути наукою) Представники – Кьеркегор, Шопенгауер, Ніцше – всі вони критикували Гегеля.

Сучасні антропоцентричні течії: екзістенціоналізм, герменевтика, персоналізм. Певний антісцієнтичний напрямок має філософський постмодернізм – Ричард Рорті, Делез.

Антісцієнтизм є критикою сцієнтизму. В цьому його позитивна риса, підкреслює значення інших форм духовності людини. Наука має свої межі – їх викриває антисцієнтизм. Але з іншого боку антісцієнтизм розвиває нігілістичне ставлення до науки, знецінення наукову раціональність, руй нує раціональне ставлення до світу.

Особливість формулювання проблеми співвідношення філософії і науки в сучасну добу зумовлені станом сучасної цивілізації (кризовий стан), що зумовлений розвитком науки 19-20 ст. Маємо техногенну цивілізацію. Вона науково навантажена. Але вона зустрілася з серйозними Глобальними проблеми – сукупність життєво-важливих проблем людства, які мають планетарний рахарктер і від вирішення яких залежить майбутнє людства:

термоядерна війна;

демографічний вибух;

депопуляція в розвинутих країнах;

проблема збереження біосфери;

енергетична проблема;

проблема природних ресурсів;

розрив рівнів життя (бідність і багатство);

проблеми подальших суперечностей в різних культурах;

проблема здоров’я, епідемій;

Сучасна цивілізація знаходиться в поганій ситуації. Зародилася технонаука:

ідеологія економоцентризму – економічний ріст на першому місці;

ідеологія нестримного споживацтва;

нестримний планетарний науково-технічний активізм (втручання в природу і тому подібне).

Техногенна індустріальна цивілізація виявилася неспроможною передбачити та уникати наслідків своєї діяльності. Нема почуття самообмеженості, обережності, відповідальності перед майбутнім. Не створено морально-світоглядної основи, що гарантує людству достойне майбутнє. Антисцієнтизм одержав нові аргументи. Науково-технічний розвиток некерований.

В таких умовах особливу роль посідає соціально-філософський аналіз. Необхідна співпраця наукового та гуманітарно-філософського мислення. Дискурс – це діалог, комунікація, обговорення якоїсь проблематики. Наука дає можливість використати знання для подолання ситуації що виникла. Екзистенціальний ризик – ризик самого існування. Треба обирати такі дії, щоб не було ризику.

Традиційно розглядаються такі функції філософії щодо науки:

визначення природи науки;

методи і методологія наукового пізнання;

філософія будувала певну картину світу (онтологія), а наука їх використовувала. Але і філософія врахувала моделі науки.

Теперішній час: філософія повинна уникнути крайнощей сцієнтизму та антисцієнтизму. Вона повинна створити найбільш адекватний образ науки як невід’ємного компоненту сучасної цивілізації. Функції філософії певним чином змінюються, оскільки вона бере на себе роль загального дискурсу і визначити загальні стратегії розвитку і виживання сучасної цивілізації. Філософія має бути посередником та об’єднуючим початком між усіма болючими проблемами.

Позитивізм (#55) – середина XIX ст. Засновник Огюст Конт (середина 19 ст.). Ще Джон Стюард Міль, Герберт Спенсер. О.Конт – засновник соціології як науки (а не К.Маркс).

Позитивізм – протиставлення абстрактної метафізики, спирається на емпірічні науки, апелює до ідеалів науковості. Він є реакцією на містичні і ірраціональні побудови, прагнув втілити традиції наукового раціоналізму.

Характерні риси позитивізму:

1. абсолютизація науки, наукового методу як вищої пізнавальної цінності.

2. абсолютизація в межах науки досліду, світу чуттєвих данних, фактів, емпіричного методу. Це єдине джерело усякого позитивного знання;

3. заперечення філософії як метафізики (як загального світоглядного знання).

Згідно з О.Контом наука це система знань, складові якої є:

1. факти;

2. певний метод;

3. закони і принципи.

Наука відкриває факти шляхом спостережень та експерименту (дослід), потім узагальнює їх (індукція), таким чином формулює закони і принципи (узагальнення емпіричних даних) і спираючись на них отримує нове знання, зокрема передбачення (дедукція).

“Знання на грунті якого зроблено передбачення, а передбачення зумовлено успішністю дії”. Тобто істинність пізнання визначається успішністю дії, яка спирається на знання.

Прагматизм – поняття істини ототожнюється з поняттям успішної дії. Засновник прагматизму (як філософської течії) був Чарльз Піре, сучасний Ричард Рорті. Істина – це успіх практичної дії.

Ортега-і-Гассет перша половина XX ст. Характеризував соціальні витоки позитивізму і сцієнтизму. В 18-20 ст. почалось панування в Європі особливого типу людини – буржуа.

3 форми позитивізму:

Класичний позитивізм.

За Контом місце традиційної філософії зі спекулятивною метафізикою мала посісти наукова філософія (шляхом синтезу та узагальнення знань, створених окремими науками). Класичний позитивізм поєднував декартову традицію та беконовську. Заслуга класичного позитивізму в тому що він зосередив увагу на проблемі методології науки.

Емперіокритицизм або махізм. (Авенаріус, Освальд, Ернст Мах).

Продовжував критику метафізики шляхом заперечення загальної онтології (матерія, дух – риси спекулятивної теорії). Наука – це спосіб упорядковування даних чуттєвого досвіду. Для цього вона створює наукові поняття, формулює закони, які є записом стислого досвіду. Поняття – це скорочені позначення відчуттів. Мах продовжив відмову від ідеї пояснення як функції науки – потрібна лише описувати. Мах відчував, що час механічних моделей природи вичерпав себе. Закликав відкинути всі ці механічні моделі.

Світ для Маха – це світ наших відчуттів (феноменалізм – це означає, що істиною реальністю є лише світ відчуттів, це єдиний фундамент фізики).

Мах звів філософію до теорії пізнання, але саму її він вважав треба будувати як теорію “естественного типа”. Порівняв процес пізнання з процесом біологічної еволюції.

Маха попрекали тем, що він суб’єктивний ідеаліст (особливо Ленін).

Помилка Маха – критично ставився до гіпотези атомів.

Неопозитивізм. (Моріс Шлік, О.Нейрат, Ганс Рейхенбах – віденський гурток).

Місце традиційної філософії має посісти нова наукова філософія, якій надається статус позитивної науки.