Д.Сорос про глобальне відкрите суспільство

На пострадянському просторі термін „відкрите суспільство” отримав значне поширення завдяки Д.Соросу, відомому філантропу, який створив мережу фондів, програм, інститутів для здійснення допомоги постсоціалістичним країнам у становленні відкритого суспільства. Саме тому автори більшості публікацій щодо проблем відкритого суспільства так чи інакше звертаються до його робіт, аналізуючи, критикуючи чи схвалюючи теоретичну та практичну діяльність, погляди на відкрите суспільство [15].

Не зупиняючись на практичних аспектах діяльності Д.Сороса, спробуємо окреслити контури його концепції відкритого суспільства. Д.Сорос постійно підкреслює, що, з одного боку, він є послідовником К.Поппера та його трактувань відкритого суспільства, а з іншого боку, його власний підхід до цієї проблеми кардинально відрізняється від попперівського. Принципова відмінність, на наш погляд, дійсно є і пов’язана з іншими міжнародними умовами та іншим рівнем розвитку країн, які стають предметом аналізу дослідника. К.Поппер писав свою книгу, коли у багатьох країнах світу панували тоталітарні ідеології – комунізм і націоналізм, які вели боротьбу між собою і одночасно боротьбу із західною ідеологією. Д.Сорос аналізує світ, який позбувся одержавлених форм і фашизму, і комунізму. На порядок денний виходить концепція глобалізму. К.Попперу треба було розв’язати завдання, що гуманніше: з одного боку, тоталітарні ідеології та суспільства, що їм відповідають – закриті суспільства, чи західні ідеології та пов’язані з ними відкриті суспільства. Альтернативи для нього не існує. Д.Сорос в умовах глобального поступу бачить велику кількість перехідних суспільств (їх буде ставати все більше), які вже не можна вважати повною мірою закритими, але і до відкритих їх навряд чи можна віднести. В умовах глобалізації сама собою зникає альтернатива: відкрите чи закрите суспільство, з іншого боку, виникає потреба співвіднести поняття відкритого суспільства з суспільством глобальним, а тому виникають інші критерії відкритості та і сам термін модифікується в глобальне відкрите суспільство.

І ще одна суттєва відмінність, властива концепції відкритого суспільства Д.Сороса і відсутня у К.Поппера – для Поппера західне суспільство без сумніву може вважатися відкритим, це ідеал, до якого повинні прагнути інші. Для Д.Сороса – це питання, яке не можна так однозначно розв’язати. Він краще, ніж К.Поппер бачить недоліки західних демократій та їх недосконалість. Саме тому він зазначає, що відкрите суспільство ґрунтується на розумінні, що в світі ніщо не досконале. І капіталізм – не виняток. Капіталізм породжує нерівність; він несе нестабільність, плодить монополії та олігополії зі всіма негативними наслідками і сам по собі не забезпечує демократії. Відкрите суспільство – це дещо більше, ніж капіталізм. Воно передбачає суспільні, а не лише ринкові цінності. Воно передбачає віру в свободу і справедливість, яка вища за переслідування власних інтересів [16].

Слідуючи традиціям попперівського підходу до відкритого суспільства, Д.Сорос визначає його „ворогів” [17]. Серед головних „ворогів” відкритого суспільства він бачить:

· Відсутність соціальної єдності та управління.

· Ринковий фундаменталізм, який сьогодні становить більшу загрозу для відкритого суспільства, ніж будь-яка тоталітарна ідеологія.

· Нестабільність і хаос, здатні призвести до руйнування суспільства як такого, спричинені не репресивною ідеологією, а відсутністю розгорнутих соціальних цінностей, надмірним індивідуалізмом, який посилюється мобільністю, що зростає, і глобальними масштабами відкритого суспільства. „Коли люди міцно вкорінені в своїй общині, вони повинні звертати увагу на те, що община про них думає. Але коли вони без великих зусиль можуть знятися з місця, їм достатньо потурбуватися тільки про самих себе. А в глобальному відкритому суспільстві з таким розмаїттям культур, релігій і традицій людям важко знайти спільний ґрунт”.

· Ідеї невтручання, що проявляються в трьох аспектах – економічна нестабільність, соціальна справедливість і міжнародні відносини. На думку Д.Сороса, якщо погодитися з тим, що сьогодні відкрите суспільство – це глобальне відкрите суспільство, то в такому випадку загроза йде зсередини, від місцевих деспотів, що прагнуть встановити внутрішнє панування з допомогою зовнішніх конфліктів. Може вона виникнути і від демократичних, але суверенних держав, які переслідують корисливі інтереси на шкоду спільним. Звідси парадоксальний висновок: міжнародне відкрите суспільство – можливо, найстрашніший свій ворог.

· Відсутність правильного розуміння сучасного відкритого суспільства [18].

Аналізуючи „ворогів” глобального відкритого суспільства в умовах глобального поступу, на нашу думку, важливо розуміти, що відкритість, яка стає загальною характеристикою світового суспільства, потребує дій не лише від країн, що вийшли з тоталітаризму, а й від західних демократій. Відкритість останніх також повинна змінюватися. Якщо цього не відбудеться, це призведе до уповільнення формування глобального відкритого суспільства або зробить неможливим його існування. Колишнє значення відкритості, яке мало внутрішню спрямованість, повинно бути замінено.

Якщо поглянути на це питання крізь проблему формування об’єднаної Європи, це буде означати заклик до розширення Європейського Союзу як єдиний спосіб уникнення перешкод на шляху виникнення глобального відкритого суспільства. Ізоляція ЄС від постсоціалістичних країн – це новий ворог відкритого суспільства, якого не бачив і не міг бачити К.Поппер. Замість тоталітарної загрози виникла загроза, пов’язана з недостатньою відкритістю західних демократій. І це дуже актуальна проблема, яка стосується всіх країн світу, а не лише постсоціалістичних. Дехто навіть висловлює досить категоричну думку: „Захід нас до себе не кличе і не впустить” [19]. І такий підхід, якщо він стане панівним, є загрозою глобальному відкритому суспільству.

Розвиваючи концепцію відкритого суспільства, Д.Сорос розмежовує ідеальне і фактичне відкрите суспільство. Він зазначає, що відкрите суспільство – це, з одного боку, абстрактна ідея, універсальна концепція, яка може сприяти натхненню людей, а з іншого – це складна соціальна система, набагато складніша, ніж закрите суспільство.

Відкрите суспільство, на думку Сороса, характеризується декількома основними рисами.

1. Насамперед воно є доволі недосконалим ідеалом, чим істотно відрізняється від інших ідеалів, але воно відкрите для вдосконалення.

2. Його структури не жорсткі, а гнучкі настільки, що не відчуваються. Воно саме лише надає рамки, в межах яких можуть співіснувати різні погляди на соціальні та політичні проблеми, воно не пропонує жорстких уявлень про соціальні цілі.

3. Всі його учасники повинні діяти як автономні одиниці, уповноважені ухвалювати рішення. На відміну від закритих систем, які вимагають лише одного завершеного „фрейму”⁶, а індивіди, котрі розробили власні „фрейми”, є джерелом ускладнень і тому зазнають утисків, у відкритому суспільстві кожна самостійна одиниця потребує власного „фрейму”, тобто того, що робить її самостійною [20]. Сорос вважає визначальною ознакою відкритого суспільства те, що дозволяє і вимагає самостійної діяльності його членів. Він пише: „У відкритому суспільстві кожному громадянинові не просто дозволяється – від нього вимагається думати про себе [21]. Кожен вільний виражати свої погляди, і, в разі ефективності критичного процесу, погляд, який зрештою стає панівним, майже точно віддзеркалюватиме найкращі наміри учасників. Це і є принципом демократії.

4. Відкрите суспільство спирається на складні механізми обмеження прагнень учасників, оскільки головною його перевагою, на думку дослідника, є забезпечення свободи особистості. І свобода ним розуміється не абсолютно, а як усвідомлена необхідність певних обмежень. Сорос пише: „Особиста свобода забезпечена, доки є кілька різних інституцій приблизно рівного статусу, відкритих для кожного індивіда, котрий може обирати, до якої інституції він належатиме” [22].

5. Поряд з великою перевагою відкритого суспільства (свобода особистості) існує і його великий недолік – його антиегалітаризм: воно не забезпечує рівних можливостей для всіх. Це пояснюється просто – відкрите суспільство ґрунтується на приватній власності, існування якої зумовлює соціальну нерівність. Думається, такі характеристики відкритого суспільства, як свобода особистості та соціальна нерівність не суперечать одна одній. Для їх узгодження та забезпечення рівноваги суспільства потрібні демократичні механізми управління.

6. У той же час, як зазначає Д.Сорос, відкритому суспільству загрожує надмірний індивідуалізм. „Занадто велика конкуренція і занадто мале співробітництво можуть призвести до неприпустимої нерівності та нестабільності та позбавити суспільство відчуття цілі та цілісності… Якщо наша система (мається на увазі капіталістична система. – Є.Т.) не буде скоректована визнанням спільних інтересів, яким слід віддавати перевагу перед інтересами приватними, то система ця – яка, при всій своїй недосконалості, відповідає вимогам відкритого суспільства, ризикує розвалитися”. Д.Сорос підкреслює, що він не ставить безконтрольний капіталізм поряд з нацизмом чи комунізмом. Перші цілеспрямовано прагнуть знищити відкрите суспільство, а політика невтручання може поставити його під загрозу лише передбачено, проте „у зв’язку з тим, що на даний момент комунізм і навіть соціалізм остаточно дискредитовані, я вважаю, що політика невтручання таїть в собі більш серйозну небезпеку, ніж загроза з боку тоталітарних ідеологій” [23].

7. На думку Д.Сороса, відкрите суспільство ґрунтується на визнанні того, що ніхто не володіє кінцевою істиною і тому держава скоріше слугує людям, ніж управляє їхнім життям. Він вважає, що можна говорити про існування глобальної економіки, але її розвиток не означає, що у світі вже склалося і глобальне суспільство. І справді, глобальна економіка становить лише частину глобального суспільства, крім неї існують і інші галузі суспільного життя: політика, соціальна сфера, культура. Економічна глобалізація не може бути успішною без глобалізації інших сфер життя, але, в свою чергу, вона і не викликає автоматичної їх глобалізації. Особливо складною проблемою, на наш погляд, є глобалізація політична, оскільки вона зачіпає таку важливу складову, як держава та її суверенітет. На думку Д.Сороса, скасування держави сьогодні було б нелегким і недоцільним. Проте, позаяк існують колективні інтереси, що виходять за межі державних кордонів, суверенітет держави повинен бути підпорядкований міжнародному законодавству (міжнародному праву) і міжнародним інституціям. Ці особливості сучасного розвитку накладають відбиток і на розгляд ідеалу та реального відкритого суспільства сьогодення.

Аналізуючи проблему відкритого суспільства в пострадянських умовах, Д.Сорос говорить про невідкладну потребу по-новому визначити смисл поняття відкритого суспільства, яке у часи „холодної війни” означало систему цінностей західних демократій. Це він пояснює тим, що хоча радянська система припинила своє існування, розпад всесвітнього закритого суспільства не привів до виникнення всесвітнього відкритого суспільства. Ситуацію, що виникла тепер, на його думку, можна описати, як глобальне відкрите суспільство. А драматичні події у постсоціалістичних країнах підтверджують, що закрите та відкрите суспільство не є альтернативною парою. Руйнування перших не призводить до виникнення на їх місці других. І це справедливо, оскільки закриті суспільства – утворення більш прості і тому більш витривалі, живучі, ніж відкриті суспільства з їх нежорсткими, часто неочевидними структурами та рафінованою етологією. Крім того, варто зазначити, що сьогодні закриті суспільства слід вважати не стільки поганими, скільки неефективними. Вони не створюють умови для розвитку плюралізму ідей та суб’єктів, а тому схильні до монополізму, їм не вистачає розмаїття думок для розробки успішних моделей суспільного розвитку та зворотного зв’язку для перевірки останніх. У таких умовах закрите суспільство приречене на відставання та не має перспективи.

У той же час зняття лише грубих обмежень, на котрих тримаються закриті системи імперського типу, призводить тільки до їх розсіювання і до появи на їхньому місці політичних організмів меншого розміру, менш виражених ідеологічно, проте таких же закритих і часто не менш небезпечних для навколишнього світу. Саме тому спонтанний перехід суспільств Східної Європи та колишнього СРСР від соціальної гносеологічної закритості, непроникненості для критики – до відкритості, від стану більш простого – до більш складного вважається деяким дослідникам неправдоподібним [24]. Ось чому, на наш погляд, Д.Сорос вважає потрібним втручання країн, що перебувають на більш високому цивілізаційному рівні та повинні докласти максимум зусиль для поетапного втягнення в систему свого впливу постсоціалістичних держав.

Нове трактування відкритого суспільства є фактично адаптацією до умов глобального поступу концепту відкритого суспільства, який отримав розвиток тоді, коли про глобалізацію в сучасному розумінні не йшлося. Зрозуміло, будь-яка наукова теорія не може абстрагуватися від умов, в яких вона склалася, а зміна чи модифікація їх потребують і змін теоретичних конструкцій. У той же час поняття „відкрите суспільство” та „глобальне відкрите суспільство” слід розглядати як існуючі паралельно, а не взаємовиключаючі. Точно так само, як виникнення поняття „глобальне суспільство” не означало перегляду або зникнення поняття „суспільство”. Це різні рівні розвитку людської спільноти, які не виключають одне одного.

Однією з найважливіших суттєвих характеристик відкритого глобального суспільства, на думку Сороса, є відкритість економік. Зрозуміло, що ця риса вже найбільш повно виявилася у сьогоднішньому світі, але не можна її абсолютизувати. По-перше, через те, що відкритість національних економік повинна бути відносно мінімальною, хоч і достатньою. Як зазначають українські дослідники, це обумовлено тим, що вимога дерегуляції ринків, яка висувається глобальним капіталом, „відкриває” кожну національну економіку міжнародному суперництву і глобальній конкуренції, інтенсифікує її функціонування і значно послаблює як державну владу, так і саму національну економіку. Остання стає некерованою з внутрішньодержавного центру. Вона втрачає внутрішню „компресію” і перестає бути самодостатньою з погляду інтересів розвитку [25].

У той же час, аналізуючи вплив глобалізаційних процесів на відкрите суспільство та його відображення в теоретичних концепціях, недостатньо констатувати лише зміну параметрів відкритості суспільства. Змінюється сама сутність відкритості, її структура та складові. На думку, наприклад, Ю.Габермаса, структурні перетворення відкритості закладені в трансформації держави та економіки. У свій час він зазначав, що „інфраструктура відкритості змінюється разом із формами організації, доступності та споживання розширеного, вишколеного фахово та налаштованого на нові читацькі верстви книгодрукування, а також зміненої за змістом газетної та часописної преси; вона ще раз зазнає змін із стрімким поступом електронних засобів масової інформації, з оновлювальною актуальністю агітації, із тіснішим злиттям розваг та інформативності, з потужнішою централізацією в усіх галузях, з розпадом ліберальної практики об’єднань, з прогнозованою комунальною відкритістю тощо”. В умовах глобального поступу, коли відбуваються радикальні зміни в системі інформації і комунікації, відкритість глобального суспільства не просто забезпечується з допомогою нових інформаційних технологій, вона структурується засобами масової інформації та опановується ними. Як зазначає Ю.Габермас, утворюється нова категорія впливу – влада засобів масової інформації, відкритість перетворюється на арену маніпуляцій, де з допомогою рубрики і статей йде боротьба не лише за вплив, а й за якомога прихованіше в стратегічних намірах керування ефективними за впливами потоками комунікативності [26].

Ще одна особливість відкритості глобального суспільства фактично залишилася поза увагою Д.Сороса – її плюралістичний характер. У зв’язку з цим хотілося б послатися на концепцію відкритості нашого співвітчизника Т.Возняка. На його думку, відкритість буває двох типів: є відкритість як прийняття чогось відмінного у тій формі, яка йому притаманна, і тоді ми говоримо про плюралізм. Але є і відкритість як споживання, допущення у себе через пристосування до своєї системи координат. І тоді, у кращому випадку, ми говоримо про адаптацію, а в гіршому – про асиміляцію чи знищення. Сьогодні глобалізаційні процеси відбуваються не на засадах об’єднання чи співіснування рівноправних економічних, політичних, культурних світів, а на уніфікації та асиміляції, які позбавляють окремі цивілізаційні архіпелаги не тільки їхньої суті, але просто їх знищують. Зараз глобалізаційна відкритість набирає асимілятивних форм. Натомість можливі й інші цивілізаційні рішення [27]. Думається, що формування відкритого глобального суспільства передбачає становлення відкритості, яка існує лише на засадах плюралізму і призводить не до культурно-цивілізаційної гомогенності людства, а до формування плюралістичного глобального суспільства, котре характеризується процесами взаємопроникнення різних культур і цивілізацій.

У Сороса відкрите глобальне суспільство скоріше гомогенне (в ньому домінує західна цивілізація). На нашу думку, людство повинне рухатися до відкритого глобального суспільства, яке має гетерогенний характер і побудоване на плюралістичних засадах, а відкритість є прийняттям різними культурами цінностей та традицій інших культур.

Аналізуючи глобальне відкрите суспільство, Сорос особливу увагу приділяє Європейському Союзу, який називає велетенським експериментом з „соціальної інженерії”. Думається, що суть глобального відкритого суспільства він вбачає в майбутньому міжнародному порядку з прозорими кордонами та системою транспортних зв’язків, які будуть під керівництвом Європейського Союзу сформовані в північній частині земної кулі. Дослідник зазначає, що ключовими складовими сучасного відкритого суспільства є представницька демократія та ринкова економіка, оскільки вони утворюють фундамент побудови механізму для регулювання ринків, особливо фінансових, і створення певних структур для збереження миру, законності й правопорядку в світовому масштабі. Прикметне, що, на його думку, західна форма представницької демократії може виявитись не єдиною формою управління, сумісною з принципом відкритого суспільства. У той же час найпродуктивнішим стимулом до демократії він вважає незалежний потік інформації, що перешкоджає урядам дезінформувати свої народи, хоча пропонує свободу інформації не переоцінювати.

Звертаючись до актуальної та досить дискусійної проблеми – співвідношення демократії та капіталізму, він зазначає, що капіталізм потребує демократії як своєрідної противаги, оскільки сама по собі капіталістична система не виявляє тенденцій до руху в напрямку врівноваженого стану. Вони дотримуються різних принципів і тому зв’язок між ними не є міцним. На запропонованій ним схемі (Рис.1.2) показані розбіжності між принципами капіталізму та демократії.

Демократія пропонує механізми прийняття колективних рішень, що найкраще слугують інтересам спільноти; в її основі лежить представницький принцип, а він, у свою чергу, передбачає існування певного зв’язку між громадянами та їхніми представниками, без чого суспільство не може бути відкритим. Цей принцип є актуальним і в глобальному відкритому суспільстві, хоча реалізувати його набагато важче, ніж у національних державах. Про це свідчить багаторічний досвід європейської інтеграції взагалі й досвід ЄС зокрема.

Д.Сорос зауважує, що, з політичного погляду, Європейський Союз фактично залишається союзом держав, які делегували йому частину свого суверенітету. В економічній сфері це делегування вдалося, в політичній – воно практично не відбулося. „Європейська комісія підпорядкована Кабінетові міністрів; міністри ж керуються більше національними інтересами, ніж спільними, загальноєвропейськими. Рішення мають характер міжнародних угод: до них важко дійти, та ще важче щось у них змінити. Членів Комісії призначають згідно з міжнародними квотами, а стиль роботи Комісії несе на собі відбиток усіх вад бюрократії, що має служити не одному хазяїнові, а п’ятнадцяти” [28].

Побоювання Д.Сороса щодо перспектив розвитку демократії в умовах глобалізації підтримують і інші дослідники. Так, на думку політолога К.Ейка, демократія ідеально співвідноситься лише з національною організацією політики і влади. Тому як тільки ми починаємо застосовувати концепцію демократії до якого-небудь соціального чи політичного формування у відриві від національної держави, то її використання значною мірою стає метафоричним. Вчений зазначає, що у таких політичних об’єднаннях, як ЄЕС, НАТО чи ООН інтенсивність демократії низька, і при цьому відчувається недолік реальної влади [29]. Думається, що це створює небезпеку не лише для демократії, але і для глобалізації та формування відкритого глобального суспільства.

Перехід до відкритого суспільства розглядається як досить складний і повільний, але не спонтанний процес. Без сумніву, було б помилкою вважати, що складна система може виникнути стихійно, навіть попри установку, що визначальною ознакою системи є те, що вона водночас і дозволяє, і вимагає стихійної, самобутньої діяльності її учасників [30]. Можна погодитися, що внесення свідомого начала у будь-які соціальні процеси робить їх розвиток більш ефективним та продуктивним, сприяє запобіганню негативних тенденцій і забезпечує передбачувані наслідки й впливи.

Для того, щоб сформувалося глобальне відкрите суспільство, необхідно здійснити низку заходів.

По-перше, потрібно сформувати інститути та механізми, необхідні для підтримки та збереження відкритого суспільства. Вони пов’язані з різними сферами життя і, зокрема, політичною і культурною. Дослідник зауважує, що хоча проектування відкритого суспільства і суперечить його сутності, це не означає, що ми не повинні до цього прагнути. „У науці, – пише він, – абсолютна істина також недосягнена. Однак подивіться, якого прогресу ми досягли в її пошуках. Таким чином, ми можемо більшою чи меншою мірою досягти наближення до відкритого суспільства. Будівництво політичної і соціальної програми на основі філософських і епістомологічних суджень здається безнадійним починанням. Однак це зробити можна. Відкрите суспільство – складна високорозвинена структура, і щоб воно виникло, потрібні цілеспрямовані зусилля” [31].

Особлива роль у цьому процесі належить демократії як важливому інструменту формування відкритого суспільства. Д.Сорос зауважує, що скасування держави було б недоцільним, її слід пристосувати до потреб відкритого суспільства, зробивши більш демократичною і позбавленою насильницьких, репресивних функцій. Вона повинна служити суспільству, а не правити ним. Оскільки суспільство та держава не тотожні, держава для того і існує, щоб допомагати громадянам у задоволенні інтересів і потреб самостійно або з допомогою недержавних інституцій. Громадянське суспільство, держава, органи місцевого самоврядування – всі вони мають належні їм сфери впливу, які визначаються народом, а не державою. При цьому держава підконтрольна суспільству, а не стоїть над законом суспільства.

Щоб демократія ефективно функціонувала, варто дотримуватися декількох основних умов, зокрема забезпечення конституцією волевиявлення більшості та віри в демократію як спосіб життя. Розмаїття думок мало для її існування: „У разі прийняття окремими фракціями протилежних догм наслідком буде не демократія, а громадянська війна. Люди мусять вірити в демократію, як в ідеал: вони повинні вважати важливим досягненням рішень конституційними засобами, а не перемогу своєї точки зору. Таку умову буде виконано лише тоді, коли демократія насправді приведе до утворення кращої соціальної організації, ніж диктатура” [32].

Оскільки демократія вимагає позитивних здобутків в економіці, інтелектуальному та духовному житті, політичній системі, її неможливо проголосити вердиктом. Вона не виникне лише після усунення протилежних поглядів. Її успіх не гарантовано навіть після того, як усі визнають її за ідеал – вона залишається залежною від творчої енергії мас. Крім того, цінності відкритого суспільства повинні розглядатися як об’єкт дискусій і вибору, а люди повинні мати свободу думок і дій, яка підпорядковується лише обмеженням, встановленим у спільних інтересах. Де повинні встановлюватися ці обмеження, Д.Сорос сказати не може. Він вважає, що всі заборони та обмеження повинні визначатися методом проб і помилок. І тут дослідник висловлює парадоксальну думку, яку досить логічно та обґрунтовано пояснює. „Ми повинні набути такого статусу для віри у власну погрішність, який звичайно відводять вірі в абсолютну істину. Але якщо абсолютну істину не можна досягти, як ми можемо прийняти віру у власну погрішність як абсолютну істину? Це явний парадокс, але його можна вирішити. Перше твердження – що наше розуміння недосконале – узгоджується з другим твердженням – що ми повинні прийняти перше твердження як догмат віри. Необхідність у догматах віри виникає якраз з тої причини, що наше розуміння недосконале. Якщо б ми мали привілеї досконалого знання, не було б потреби в віруваннях. Але щоб прийняти цю логіку, потрібні глибокі зміни в ролі, яку ми відводимо своїм віруванням. Історично вірування слугували обґрунтуванням певних правил поведінки. Погрішність повинна заохочувати іншу позицію. Вірування повинні слугувати для формування нашого життя, але не для того, щоб примусити нас дотримуватися даного набору правил. Якщо ми визначаємо, що наші вірування суть виразу наших виборів, а не абсолютної істини, ми з більшою вірогідністю будемо терпимими до інших вірувань і зможемо переглядати свої власні у світлі нашого досвіду” [33].

Формування відкритого суспільства з необхідністю потребує вирішення низки культурно-просвітницьких завдань: формування правильного розуміння ідеї відкритого суспільства, загальної зацікавленості та готовності ради нього йти на будь-які жертви, підтримка людьми його базових принципів, встановлення загальноприйнятого кодексу поведінки та нові правила універсального вживання щодо відносин між державою та суспільством.

Побудова глобального відкритого суспільства, крім того, потребує заміни деяких принципів діяльності Європейського Союзу. Перш за все, на думку Д.Сороса, треба домогтись, щоб керівництво звітувало перед народом безпосередньо – через національні парламенти або через Європейський Парламент. „Люди, – зазначає він, – повинні встановити прямий політичний контроль над урядом Європейського Союзу… Чого б це не коштувало, варто зробити уряд Союзу, тобто Європейську комісію, відповідальну не перед Європейським парламентом, а перед органом, сформованим із числа депутатів національних парламентів; це був би оптимальний крок у потрібному напрямку. Такий орган дав би можливість людям безпосередньо впливати на діяльність уряду і означав би менш відвертий наступ на національний суверенітет”. Дослідник також пропонує створити світовий альянс демократичних країн, які б співпрацювали у сприянні принципам відкритого суспільства. Ці країни могли би визначити стандарти, що мають лежати в основі відносин між державою та суспільством у таких галузях, як свобода інформації, свобода об’єднань, порядок судочинства, прозорість державних закупівель тощо [34].

Про цю проблему, що постала в міжнародному порядку денному глобальних реформ, говорять і інші вчені. Як зазначають Л.Стіртон та М.Лодге, сьогодні вже такими організаціями, як Організація Економічного Співробітництва і Розвитку та Світовий Банк прозорість розглядається як вимога ефективного управління. Створюються й неурядові організації, які прагнуть просувати прозорість і відкритість у діяльність державних інституцій [35].

Щоб побудувати відкрите суспільство у країнах, які вийшли з закритих суспільств, на думку Д.Сороса, дуже важливо застосувати вплив зовнішнього фактора – певну допомогу країн, що вже мають певний досвід і традиції відкритого суспільства. І незважаючи на те, що це суперечить принципу невтручання у внутрішні справи незалежних держав, який зафіксований у статуті ООН, дослідник вважає такі дії демократичними, пояснюючи це тим, що ті, хто жив у часи тоталітаризму, можуть прагнути відкритого суспільства, проте їм не вистачає знань та досвіду, щоб створити таке суспільство. Допомога повинна бути викликана щирим бажанням та мати чисті наміри. Зрозуміло, ця ідея є досить суперечливою, навіть враховуючи діяльність фондів Сороса в країнах Центральної та Східної Європи. Філантропія заради філантропії навряд чи реальна. Ось і висловлюють дослідники сумнів щодо справжніх мотивів фінансових внесків самого Сороса та інших фондів і держав. Але це тема окремого дослідження.

З іншого боку, повністю ігнорувати вплив зовнішніх факторів на країни, що рухаються до відкритого суспільства, не варто. Жити в глобальному світі та бути незалежним від нього практично неможливо. Спроби проводити політику подвійних стандартів, як це має місце у випадку Китаю (коли економіка фактично відкрита для зовнішніх впливів, а сфери політики та культури всіляко „закриваються” від впливу Заходу), також навряд чи ефективно – як не можна бути трішки вагітною, так не можна побудувати трішки відкрите суспільство. Мабуть, саме тому російські політологи ставлять питання про так звану збалансовану відкритість. Як зазначає Л.Клепацький, національним інтересам Росії відповідає відкритість на співпрацю з усіма полюсами, де б вони не знаходилися, проте найбільш оптимальним для її безпеки є збалансована відкритість. Це дозволить мати свободу зовнішньополітичного маневру, який є тим більш важливим у зв’язку з тим, що Росія є країною затребуваною, коли кожен з полюсів хотів би мати її на своєму боці. Наприклад, у рамках трансатлантичного простору складаються два полюси – американський і ЄСовський. Було б необачно ставати на бік одного з них [36].

Завершуючи аналіз проблеми побудови відкритого суспільства, слід зазначити, що на теренах колишнього СРСР ставлення до терміна „відкрите суспільство” досить неоднозначне. Незважаючи на його достатньо велику поширеність, воно ще не набуло у нас прав громадянства, трапляються абсолютно протилежні його оцінки. З одного боку, читаємо: ми спізнилися зі створенням відкритого суспільства на 30-50 років, а це стало одним з чинників нашого відставання від провідних держав західної демократії, справжній же гуманізм і демократизм держави можливий тільки в умовах відкритого суспільства, здатного до самоконтролю та саморегуляції з допомогою втілення в життя принципу гласності, тому Україна теж має йти цим шляхом, якщо хоче увійти у ХХІ століття цивілізованою європейською державою, в якій людина, її права і свободи є найвищою соціальною цінністю [37]. Або: „для сучасних західних країн поняття викритого суспільства – не „порожня” наукова абстракція, а певний проект суспільної діяльності, важливі риси якого є втіленими у життя. Для України відкрите суспільство – віддалена або цілком реальна мета, досягнення якої зафіксоване у програмних документах низки політичних сил демократичного спрямування” [38].

З іншого боку, досить часто можна зустріти і протилежні оцінки: „наші демократи клюнули на це слівце західної новомови – „відкрите суспільство”. Вони його зрозуміли зовсім неправильно. Західне суспільство „відкрите” в тому значенні, що його не обмежують бар’єри, в яких „замкнено” традиційне суспільство, – ні Бог, ні тоталітарна етика, ні озоновий шар. Все це зламане, і у них вже немає Космосу, залишився лише простір” [39]. „Алхімія відкритого суспільства подається як панацея від глобального краху. Виникає закономірне запитання: чи є взагалі можливим створення глобального відкритого суспільства?” [40].

Думається, проблема відкритого суспільства не є надуманою і привнесеною до нас із Заходу. Вона має загальнолюдські корені. Правильно зазначає російський вчений А.Ахіезер, що такі поняття, як закритість та відкритість, завжди відносні і фактично йдеться про рівень співвідношення між ними, про динаміку цієї міри.Всі культури без винятку тотожні в тому значенні, що жодна з них не може бути реалізована без певного потенціалу творчих інновацій, необхідних для конкретизації змісту культури. У цьому можна бачити фактор, що дозволяє розуміти специфіку людини як суб’єкта творчості, як такого, що несе в собі потенціал відкритості [41].

Завершаючи аналіз теоретичних проблем відкритого суспільства, варто зазначити, що необхідними передумовами формування відкритого суспільства є комплекс економічних, соціально-політичних та духовних факторів. Аналіз кожного з них може і повинен стати предметом спеціальних досліджень.

Особливого значення в даному контексті набуває інформаційна діяльність державно-політичних структур суспільства та їх відкритість для громадськості. Владні інститути, відповідальні за вироблення, прийняття та реалізацію рішень, які впливають на життя багатьох людей, у відкритому суспільстві повинні прагнути до того, щоб об’єктивна інформація про їхню діяльність була достатньою та якомога доступнішою широким колам громадськості. Тоді буде можлива не лише критична оцінка влади, що має місце фактично завжди, а й об’єктивне її оцінювання та зменшення відчуження громадськості від неї. Як справедливо зазначає К.Зуєв, інформаційна відкритість і відповідальність влади, її зусилля щодо створення у громадян адекватної і точної картини того, що відбувається, безумовно сприяли б консолідації суспільства, зростанню довіри до владних інституцій, формуванню широкого прошарку освічених, політично активних і орієнтованих на суспільне благо громадян і, врешті-решт, справді відкритого й динамічного сучасного суспільства [42].