Концепція відкритості суспільства К.Поппера

К.Поппер вважав, що найглибшою революцією в історії людства є перехід від закритого до відкритого суспільства. Цей перехід, на його думку, повинен здійснитися незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Вчений писав: „Немає вороття до гармонійної держави природи⁵. Якщо ми повернемо назад, то нам доведеться подолати увесь шлях, - ми неминуче повернемося до тваринного стану... А якщо ми хочемо залишатися людьми, тоді є лише один шлях – це шлях до відкритого суспільства” [11].

Чим характеризується відкрите суспільство К.Поппера? На думку науковця, це вільне для вибору та критики суспільство, де індивіди змушені ухвалювати особисті рішення. Воно характеризується декількома основними рисами.

· Багато його членів прагнуть соціального піднесення, прагнуть посісти місця інших, що може призвести до конфліктних ситуацій. Та не менш важливою характеристикою, за Поппером, є конкуренція за статус серед його членів.

· Важливою рисою відкритого суспільства він вважав відкрите обговорення політичних рішень, що приймаються державою. Для підтвердження правильності такої думки він наводить висловлювання давнього історика Фукидіда, який точно та яскраво сказав: ”Хоча лише нечисленні здатні творити політику, ми всі можемо судити про неї. Ми вважаємо, що відкрите обговорення не стане на шляху політичних рішень, навпаки, воно є обов’язковою передумовою мудрих вчинків” [12].

· На думку Поппера, у відкритому суспільстві по-іншому починає звучати головне питання політики: не „Хто правитиме державою?” як у закритому суспільстві, а „Як би нам так організувати політичні інститути, щоб погані чи некомпетентні правителі не могли заподіяти великої шкоди?”. Вчений вважає, що можна дати відповідь на це головне запитання двояко й, відповідно, розрізнити два типи уряду. Перший з них властивий відкритому суспільству, в ньому існують уряди, яких підвладні можуть позбутися без кровопролиття хоча б шляхом загальних виборів. Тут суспільні інститути забезпечують засоби, з допомогою яких підвладні можуть змістити свого правителя, а суспільні традиції гарантують, що ці інстанції не будуть легко зруйновані тими, хто перебуває при владі. Цей тип урядів К.Поппер називає демократією, а протилежний тип, від якого підвладні не можуть позбавитися інакше, ніж шляхом успішного перевороту, тобто у більшості випадків – ніколи – тиранією чи диктатурою.

· Вчений вважає, що у відкритому суспільстві повинні бути створені та діяти політичні інститути, які дозволяють уникнути тиранії. Такий принцип демократичної політики означає, що навіть погана політика за демократії (поки ми можемо сприяти її мирній зміні) є кращою від влади тирана, хоч яким би мудрим і великодушним він не був.

· Важливо зазначити, що в контексті відкритого суспільства, на думку Поппера, фактично інакше повинна трактуватися сутність демократії. У цьому світлі теорія демократії спирається не на принцип обов’язкового правління більшості, а скоріше на різноманітні методи демократичного контролю, якими вчений вважає вибори та представницький уряд, що є достатньо ефективними інституційними гарантіями проти тиранії. Вчений підкреслює, що, з одного боку, усяка довгострокова політика інституційна, а, по-друге, чистий інституціоналізм неможливий. Він пише: „Інститути нагадують фортеці – їх слід добре спроектувати й заповнити людьми” [13]. Погоджуючись із неможливістю чистого персоналізму, варто тоді визначити й неможливість чистого інституціоналізму. Не лише організація інститутів вимагає особистих рішень, а й власне функціонування навіть найкращих з усіх інститутів (таких, як демократичний контроль і рівновага) завжди значною мірою залежатимуть від тих, хто працює в них.

· Поппер висловлює дуже актуальну для сьогодення ідею про те, що в жодному разі не можна покладати на демократію провину за політичні промахи демократичної держави. Він вважає, що нам слід звинувачувати самих себе, тобто громадян демократичної держави. І не варто підміняти особистісні проблеми інституційними, оскільки демократичні інститути не можуть поліпшитися самі собою. Проблема поліпшення, на думку К.Поппера, – це завжди проблема, яка стоїть перед особистостями, а не перед інститутами. У той же час, мабуть, варто враховувати і те, як К.Поппер розрізняє тактичні та стратегічні питання. Він зазначає, що у сфері політики різниця між особами та інститутами відповідає різниці між щоденними і стратегічними проблемами. Оскільки щоденні проблеми здебільшого мають особистісний характер, то будівництво майбутнього обов’язково повинно бути інституційним.

· К.Поппер розумів, що вживання термінів „закрите суспільство” та „відкрите суспільство” фактично неможливе без певної ідеалізації, оскільки магічне ставлення в жодному разі не зникає з нашого життя, навіть у „найвідкритіших” з побудованих досі суспільств. На думку вченого, малоймовірно, що вони коли-небудь зникнуть зовсім. Саме тому він пропонує розробити певний критерій переходу від закритого до відкритого суспільства. Таким критерієм може бути усвідомлення, що соціальні інститути створено людиною і свідома зміна обговорюється у термінах їхньої придатності для реалізації людських цілей та намірів, тобто має місце активне втручання в цей порядок і свідоме прагнення реалізувати особисті чи групові інтереси.

· І, нарешті, ще одна характеристика відкритого суспільства, дана К.Поппером [14]. Відкрите суспільство розглядається ним не як витвір Бога чи природи. Воно є результатом людських дій і рішень, а значить, його можна змінювати. У той же час не треба думати, що всі соціальні інститути і традиції спроектовані свідомо і обумовлені потребами, сподіваннями, мотивами. Більше того, навіть ті з небагатьох інститутів, які проектувалися свідомо і успішно (він наводить приклад університету чи профспілки) ніколи не функціонують відповідно до плану через непередбачувані соціальні наслідки. Проте розвиток науки, накопичення знань про суспільство, вивчення непередбачуваних наслідків наших планів і дій дозволить у майбутньому стати людям „свідомими творцями відкритого суспільства, а тому значною мірою і власної долі”.