Система дій

Підсистеми	Переважні функції
Соціальна	Інтеграція
Культурна	Відтворення зразка
Особистісна	Ціледосягнення
Поведінковий організм	Адаптація

Складено за: [4].

На думку вченого, суспільства відкриті для зовнішніх впливів завдяки контактам з іншими культурами. На відміну від закритості генетичного складу виду (через неможливість міжвидового схрещування), окремі культури можуть при певних умовах плідно взаємодіяти. Він прогнозує інтенсифікацію процесу культурних запозичень, а значить, і відкритості суспільств.

Вчений зазначає, що суспільство завжди виконує чотири необхідні функції, які задовольняють певні елементарні потреби. Здійснення кожної з них потребує відкритих систем, оскільки в умовах закритих систем їх реалізувати досить складно або неможливо.

Першу функцію вчений називає адаптацією. Вона спрямована на встановлення відповідності між системою та середовищем, що її оточує, і забезпечує соціальну систему необхідними ресурсами, які черпаються із зовнішніх систем. Завдяки їй відкрите суспільство організується, перетворюється згідно з потребами і виробляє власний „продукт”.

Друга функція – ціледосягнення; це функція відкритих суспільств, пов’язана з визначенням їхніх цілей та мобілізацією енергії та ресурсів для їх досягнення. Вона дозволяє організувати як внутрішні, так і зовнішні фактори та ресурси, здійснюючи своєрідне позиціонування даного конкретного суспільства.

Третя функція відкритих систем – інтеграція, вона забезпечує їх стабілізацію і спрямована на координацію частин системи, їх зв’язок та „солідарність”, захист її від великих потрясінь та різких змін.

Четверту функцію Парсонс називає латентністю. Вона потрібна для забезпечення рівноваги системи шляхом „підтримки зразка” і спрямована на збереження відповідності нормам і цінностям системи, щоб актори продовжували орієнтуватися на них, як на певний запас мотивацій.

Кожна система, на думку дослідника, складається з кількох підсистем. У загальній системі дій реалізація першої функції забезпечується біологічною підсистемою, друга – системою особистості, третя – соціальною системою, четверта – культурною системою. Соціальна система, яку вчений, власне, і вважав суспільством, співвідноситься з конкретною реальністю. У соціальній системі, за Парсонсом, існують такі підсистеми, що забезпечують названі функції: адаптації сприяє економічна система, ціледосягнення досягається з допомогою політичної системи, інтеграція здійснюється соцієнтальною системою⁴, інструментом інтеграції є система соціалізації.

Розглядаючи соціальні системи як складову частину більш загальної системи дій, вчений аналізує відносини між ними та середовищем дій і звертає особливу увагу на явище взаємопроникнення. Прикладами такого взаємопроникнення, на його думку, служать інтерналізація соціальних об’єктів і культурних норм в особистості індивіда, а також зміст досвіду, що набувається шляхом навчання і систематизується та зберігається у пам’яті індивіда (кожен з нас завжди відкритий для впливів оточення, що приводить до радикальних змін як внутрішнього світу людини, так і її поведінки).

Між всіма підсистемами суспільства існує взаємний обмін – постійна циркуляція інформації, бо це відкриті системи, які підтримують відносини взаємодії із середовищем, що їх оточує. Парсонс зводить взаємообмін між системами до схеми „витрати-випуск”, оскільки тут завжди має місце двосторонній обмін: кожна система отримує від трьох інших елементи, фактори виробництва (витрати), які є суттєвими для її функціонування; замість них вона видає продукт своєї діяльності (випуск).

Політична система, згідно з його логікою, є підсистемою суспільства, вона трактується досить широко і пов’язується з визначенням колективних цілей, мобілізацією ресурсів, прийняттям рішень, необхідних для досягнення цих цілей. Вона, як і інші системи, є автономною та відкритою, забезпечує постійні відносини і взаємообмін з іншими підсистемами суспільства.

Відкрите суспільство, за Парсонсом, характеризується інтенсивними відносинами обміну з зовнішнім середовищем, які забезпечуються завдяки входу та виходу, котрі є у будь-якому суспільстві. Саме тому з розвитком відкритих систем найчастіше пов’язується прогрес, а регрес відповідно є результатом дії закритих систем, у яких обмін послаблений та мало ефективний.

2. Системний підхід у політології (Д.Істон, К.Дойч, Г.Алмонд)

Великий відгук проблема відкритого суспільства знайшла в політології та політичній соціології. Теоретичне обґрунтування проблеми відкритості суспільства та влади пов’язане з використанням у політології системного аналізу, який був вперше розвинутий щодо політики ще у середині ХХ століття. Системним аналізом, як відомо, називають усякі теоретичні та емпіричні дослідження, що розглядають ту чи іншу соціальну реальність як систему та інтерпретують і пояснюють соціальні явища й процеси з допомогою аналізу внутрішніх взаємозалежностей, які їх об’єднують, утворюючи єдине ціле.

Сутність системного аналізу в політології має три аспекти.

· По-перше, політика розглядається як структуроване явище, яке складається з різних елементів, що пов’язані між собою і самі організуються за системним принципом. Ця структура має внутрішню організацію та динамічний характер, містить механізми саморегулювання, тому в цілому не потребує зовнішніх втручань і регулювання для збереження системи.

· По-друге, політика розуміється як цілісне явище, утворене сукупністю складових, що не зводиться до їх суми. Цілісність, наприклад, політичної системи забезпечується завдяки тому, що її внутрішні зв’язки значно перевершують за силою зовнішні зв’язки. Це призводить до виникнення внутрішнього інтегрованого, якісно визначеного феномена, який виконує свої специфічні функції та відіграє особливу роль у суспільному житті.

· І, нарешті, по-третє, системний підхід враховує, що політика реагує не лише на реакцію своїх внутрішніх елементів, а й перебуває в постійній взаємодії з навколишнім середовищем, яка забезпечується наявністю в політичній системі „входу” та „виходу”. Саме тому вона, реагуючи на тиск зсередини та ззовні, є відкритою для змін, удосконалення, критики, комунікації.

Д.Істон, перетворивши концепцію соціальної системи Т.Парсонса на концепцію політичної системи, розглядав її з позицій системного підходу, а тому трактував як відкриту підсистему суспільства. Вчений визначав політичну систему як „взаємодії, з допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності”, як сукупність різноманітних взаємопов’язаних видів діяльності, що впливають на прийняття та виконання рішень, як сукупність різних інститутів. На його думку, оскільки „політичні взаємодії у суспільстві складають систему поведінки”, то слід „розглядати політичне життя як систему поведінки, яка включається у навколишнє середовище і тим самим зазнає його впливу, маючи можливість відповідати на нього”. „Системний аналіз політичного життя ґрунтується на понятті „системи, зануреної у середовище”, яка зазнає впливів з його боку… Такий аналіз передбачає: система, щоб вижити, повинна мати здатність реагувати” [5].

Вчений вважає, що політична система існує не у вакуумі, і ми не можемо ефективно розглядати політичне життя як систему, якщо не будемо розглядати його у фізичному, біологічному, соціальному і психологічному оточенні ”. Оточення політичної системи він розділяє на дві частини: інтрасоцієтальну і екстрасоцієтальну.

Перша складається з трьох систем і включає економіку, культуру, соціальну структуру, міжособистісні стосунки. Вони є функціональними сегментами суспільства, компонентом якого є і сама політична система. У даному конкретному суспільстві системи, відмінні від політичної, виступають джерелом безлічі впливів, які в сукупності визначають умови дії політичної системи. У світі, де постійно формуються нові політичні системи, можна знайти чимало прикладів, коли мінлива економіка, культура або соціальна структура можуть впливати на політичне життя.

Друга частина оточення політичної системи – екстрасоцієтальна, включає всі системи, що є зовнішніми стосовно даного суспільства. Вони виступають функціональними компонентами міжнародного співтовариства, суперсистеми, елементами якої можна вважати конкретні суспільства. На думку Д.Істона, прикладом екстрасоцієтальної системи є міжнаціональна система культури.

Обидві системи – інтра- і екстрасоцієтальна, які вчений розглядає як зовнішні стосовно політичної системи, утворюють повне оточення політичної системи. Вони можуть служити джерелом кризових ситуацій (стресів) політичної системи.

Визначаючи важливе значення оточення, науковець приходить до висновку про необхідність обмінів між навколишнім середовищем і політичною системою. Здатність справлятися з кризами і виживати пов’язується Д.Істоном з наявністю комунікацій – зворотного зв’язку. Він вважає: щоб забезпечити стабільність, система контактує з навколишнім середовищем і регулює стан своїх підсистем, зокрема з допомогою політичних рішень. Політичне рішення з позицій системного підходу виступає як елемент-команда, яка регулює функціонування системи. Воно обов’язкове для застосування та використання. Якщо система не вжила заходів щодо запобігання згубного для її нормального функціонування руйнівного впливу навколишнього середовища і якщо напруга настільки велика, що влада не може здійснювати свої рішення як обов’язкові, політична система може бути зруйнована⁵.

Щоб система могла існувати, обмін та взаємодія з навколишнім середовищем повинні здійснюватися за принципом „вхід-вихід”. „Вхід” означає вплив навколишнього середовища чи окремих його частин. Фактично це інформація, отримана владою. З цим поняттям співвідноситься поняття „вихід”, яке характеризує вплив системи на її середовище. Це рішення-команди, які приймаються структурами політичної системи. „Вихід” однієї системи може стати „входом” іншої або навколишнім середовищем іншої системи. Саме цю ситуацію ми маємо, коли переходимо від аналізу національної політичної системи до міжнародних і глобальних систем. „Вихід” однієї держави стає „входом” для інших.

Потреби громадськості, усвідомлені нею, перетворені на вимоги і підтримку (це два типи входу, про які веде мову Істон), подаються на вхід політичної системи. При цьому, вважає вчений, вимоги послаблюють політичну систему, а підтримка її посилює. Вимоги – це те, що громадськість очікує від влади. Вони можуть бути широкими та вузькими, розподільчими, регулятивними та комунікативними. Підтримка охоплює всі позиції та варіанти поведінки, які сприятливі для системи. На думку вченого, існує три типи підтримки: політичного співтовариства в цілому, даного політичного режиму, органів влади, посадовців, які виконують владні повноваження в політичній системі. Це фактично означає, що можуть одночасно мати місце лише окремі типи підтримки, а інші можуть бути відсутні.

Політична еліта опрацьовує інформацію, отриману на вході відповідно до певних цінностей, на їх основі виробляються рішення, які подаються на вихід. На виході вони перетворюються в акти державної політики – закони, постанови, укази тощо, які повинні певним чином реагувати на вимоги та підтримку, оскільки на вихід політичної системи подаються відповіді на те, що „вводилося” в неї. З ними ознайомлюється громадськість, реалізує їх. Осмислені й ефективні дії влади можливі лише за умови одержання необхідної інформації про те, що відбувається. Володіючи інформацією, влада буде спроможна забезпечувати протягом деякого часу мінімальний рівень підтримки системи.

Влада враховує реакцію громадськості на акти державної політики та їх реалізацію (зворотний зв’язок), тим самим забезпечується самоконтроль та саморозвиток політичної системи. Таким чином, політична система характеризується динамічністю, її „зануреність” у навколишнє середовище змушує її підтримувати з ним складні відносини. Як зазначає Д.Істон, „політичне життя є відкритою системою. Унаслідок його власної природи як соціальної системи, виділеної з інших соціальних систем, воно піддається їхньому постійному впливові. З цих систем виходить постійний потік подій і акцій, що визначають умови, в рамках яких елементи політичної системи повинні діяти” [6]. Вона обов’язково повинна пристосовуватися до викликів як власного суспільства, так і до викликів глобального світу. Зрозуміло, що така об’єктивна відкритість політичної системи фактично обумовлює і об’єктивну відкритість суспільства.

Специфічним підходом до політичної системи та проблем її відкритості стала концепція відомого американського політолога, професора Гарвардського університету К.Дойча, в якій політична система розглядається як сукупність інформаційних потоків та комунікативних зв’язків, які йдуть до неї із зовнішнього середовища та вільно передаються від неї до цього середовища. На його думку, політична система суспільства схожа на кібернетичну систему, яка діє як відкрита система. Він вважає, що політика взагалі і зокрема, діяльність уряду є процесом управління та координації зусиль людей у досягненні поставлених цілей. „Між тим, як керувати кораблем та машиною... і мистецтвом управління організаціями людей, існує певна схожість. Керувати кораблем – значить визначати його майбутній курс на основі інформації про його рух у минулому, з одного боку, і його місце розташування в теперішній час відносно визначеного числа зовнішніх елементів – маршруту та пункту призначення, з іншого боку. Поняття, що лежить в основі всіх операцій такого роду, можна визначити як зворотний зв’язок. Уряди можуть прагнути досягти якихось цілей в зовнішній та внутрішній політиці. Їхня поведінка залежить від потоку інформації про їхнє розташування щодо цілей, від відстані до цілей, від реальних результатів (які потрібно відрізняти від очікуваних результатів), їхніх останніх кроків чи спроб наблизитися до цілей” [7].

К.Дойч розглядає політичну систему суспільства як систему прийняття рішень на основі різноманітних потоків інформації. Його схема дії політичної системи як кібернетичної, яка наведена на рис. 1.1, дозволяє дуже добре зрозуміти, що політичне життя суспільства неможливе без комунікації.

Повідомлення, що йдуть від зовнішнього та внутрішнього середовища, приймаються рецепторами (1). Отриману інформацію вони декодують і кодують, добирають та опрацьовують.

Отримані дані обробляються та передаються:

· у блок Пам’ять та цінності (3), де зберігається та накопичується інформація, у разі необхідності у ЦПР (4);

· безпосередньо в Центр прийняття рішень (4), це може бути той чи інший інститут політичної системи, певний державний діяч.

Центр прийняття рішень готує рішення та приймає їх, передає розпорядження виконавцям – ефекторам (5).

Зворотний зв’язок (6) надає інформацію про результати виконання рішень та стан системи.

Схема показує, що хоча політика і не може бути зведена до комунікації, остання відіграє дуже важливу роль в існуванні політичної системи. „Потрібно, – пише Р.-Ж.Шварценберг, аналізуючи концепцію К.Дойча, – щоб інформація циркулювала, насичувала всю політичну систему, іннервувала її численними мережами, „нервами управління”. Необхідно, щоб влада була проінформована і щоб вона могла надавати інформацію для ефективного функціонування. Потрібно, щоб існували різноманітні комунікаційні мережі, інформаційні ланцюги, рух інформації від влади до громадян і від громадян до влади”. Учений наполягає на тому, що політична комунікація – це фундаментальна потреба політичної системи, без задоволення якої вона просто не зможе існувати. Він погоджується з думкою, „що політична комунікація для політичної системи – це те ж саме, що і кровообіг для організму людини” [8].

З позицій системного аналізу розглядає політичну систему суспільства також і Г.Алмонд, який розуміє політичну систему як сукупність взаємодіючих між собою ролей, структур, підсистем і культури, що лежить в їх основі. На його думку, політичну систему репрезентують: елементи, які діють на основі правових норм і регламентацій – парламенти, суди, бюрократія тощо; громадськість – громадяни та соціальні групи, які виконують певні політичні ролі; різні види практичної діяльності, що здійснюється політичними акторами; зв’язки, що виникають між всіма компонентами політичної системи.

Г.Алмонд, як і Д.Істон, аналізує політичну систему крізь призму її відносин з навколишнім середовищем, проте звертає увагу на її відкритість для зовнішніх впливів не лише на рівні інститутів, але і на рівні неформальних утворень. Його дослідження також показують, що завдяки зануренню політичної системи в навколишнє середовище важливе значення для функціонування та збереження її стійкості має комунікація. Комунікація є засобом залучення політичної системи та її окремих складових у зовнішнє середовище. Вона забезпечує необхідний рівень взаємодії з соціальним оточенням, без чого неможливе або безглузде існування політичної системи та політичних інституцій. Закриті системи характеризуються слабким розвитком як внутрішніх, так і зовнішніх комунікацій.

Аналізуючи функції політичної системи, Г.Алмонд конкретизує їх відповідно до „входу” та „виходу”. До „вхідних” функцій він відносить соціалізацію, рекрутування політичних акторів, артикуляцію та агрегацію (формулювання та структурування) інтересів, політичні комунікації, до „вихідних” – вироблення, застосування та юридичне санкціонування правил і норм [9]. При всій важливості перелічених функцій особливу увагу Г.Алмонд приділяє комунікації. Він вважає, що усі функції пов’язані з комунікацією, вона є їхнім аспектом, проте це не означає, що виділення ним політичної комунікації як окремої функції є помилковим. Вчений підкреслює, що таке виокремлення комунікативної функції не є чимось унікальним для сучасних політичних систем. Подібна ситуація існувала і в примітивних політичних системах минулого. Більше того, неспроможність виділити функцію політичної комунікації з-поміж інших політичних функцій позбавляє важливого інструмента, необхідного для того, щоб відрізнити політичні системи та характеристики їх дії [10]. Зрозуміло, що політичні системи авторитарного та тоталітарного типу будуть мати значні відмінності в реалізації комунікативної функції порівняно з демократичною політичною системою. І головне, що їх буде розрізняти, – це ступінь відкритості для внутрішньої громадськості та зовнішнього середовища.

Отже, і дослідження Г.Алмонда також показують, що політична система об’єктивно є системою відкритого типу. І хоча практика політичного життя дає багато прикладів закритих політичних систем, сама ця закритість є відносною. Абсолютно закритих політичних систем не існувало навіть в умовах найжорстокіших диктатур.

У концепціях вчених, що були проаналізовані, політична система представлена як така, що постійно відкрита зовнішнім впливам. Це дозволяє їй пристосовуватися до викликів як власного суспільства, так і інших суспільств, інших держав. Зрозуміло, що така відкритість політичної системи фактично забезпечує і відкритість суспільства в цілому: закриті політичні системи є протиприродним явищем і сприяють формуванню закритих суспільств.