Історія філософії в розумінні Г.Гегеля

За Гегелем, в ІФ ми маємо справу з самою філософією. Діяння, якими займається Ф, мало являє собою пригоди. ІФ досліджує руху мислячого духу. Гегель прирівнює філософську думку до Божественної. Основні ідеї ІФ:

1) Існує необхідний зв'язок між Ф та її історією.

2) Зв'язок між Ф і І виступає як зв'язок розвитку, більш розвинена Ф містить попередню. Ф повинна виступати дзеркалом всієї історії.

3) Ф і ІФ виступають як розвиваються системи, сама ІФ є історія систем. Кожна філософська система виникає з необхідності і продовжує існувати в ІФ.

4) Всі системи зберігаються як компоненти цілого, кожна ФС містить момент абсолютного.

5) ІФ - це прогрес в осягненні істини, яка завжди належить своєму часові.

6) Структура ФС в загальному і цілому збігається.

Гегель абсолютизує момент тотожності Ф і ІФ, телеологически інтерпретуючи їх зв'язок.

Весь світ - це грандіозний історичний процес розгортання та реалізації можливостей якогось світового розуму, духу. Світовий Дух є абсолютно об'єктивне, безособове, ідеальне начало, що виступає основою і суб'єктом розвитку, творцем світу в цілому. Загальна схема творчої діяльності цього безособового ідеального початку носить у Гегеля назву Абсолютної Ідеї.

Процес розгортання багатств світового духу (або абсолютної ідеї) включає три стадії:

• Логіка - безособове, «чисте», тобто непредметні мислення, конструюють саме із себе систему логічних категорій;

• Природа - зовнішня матеріальна оболонка ідеї, її протилежність,

• Дух - історія людської духовного життя, в якій триває розвиток абсолютної ідеї, що доходить до філософії, що відкриває таємничий джерело світового розвитку, тобто абсолютну ідею.

Принципова новизна гегелівської філософської думки полягала головним чином у наступному:

1) подання про поступальний, послідовному і закономірний (а не довільному) русі світового духу, а, отже, і аналогічному характері всіх його втілень: природи, історії, мистецтва, науки, релігії, самого індивіда;

2) розсуді в русі духу явно вираженої діалектики і розробці на цій основі системи діалектичних принципів і категорій;

послідовному і неухильному проведенні принципу історизму в додатку до всіх мислимих областях людського знання. Як і у філософії права, у філософії всесвітньої історії Гегеля розумність торжествує. Зовні суперечливий хід історії, наповнений зіткненнями дій і цілей окремих особистостей, цілих народів та їхніх урядів утворює для філософії лише матеріал, що свідчить про перевагу позиції розуму, здатного стати над інтересами і думками особливих учасників історичного процесу і побачити як мету і результату загальне. В цьому відношенні істотну роль грає саме позиція філософського розуму, який сам не бере участь в історичних діях, зате підводить підсумок історичним звершень і демонструє себе, що якщо не дії людей, то сам результат історії виявляється завжди розумним. Як афористично висловлює це Гегель: «Хто розумно дивиться на світ, на того й світ дивиться розумно».

«Розум не настільки безсилий, щоб обмежуватися ідеалом, повинністю і існувати як щось особливе, лише поза дійсності, невідомо де, в головах окремих людей». Однак, з іншого боку, цілі розуму не здійснюються автоматично, самі собою або тільки в самому розумі, для свого здійснення розум потребує діяльності людей. Людські прагнення, інтереси, пристрасті і які з них вчинки, часто далекі від свідомості та розумності, становлять невід'ємну тканину історичного процесу. «Ніщо велике в світі не відбувалося без пристрасті», але при цьому завдяки розрізненим зусиллям людей в цілому в ході всесвітньо-історичного процесу створюється якийсь загальний результат, що виражає дію всесвітнього розуму. Те, що при цьому кінцевий результат відрізняється від того, до чого прагнули і чого бажали досягти своїми діями самі люди, Гегель називає «хитрістю розуму», який, використовуючи людські прагнення, змушує їх здійснювати в підсумку саме свої, розумні цілі. Людські страждання є ціна, яку людство має сплатити за те, щоб людська розумна мета стала реальністю. Всесвітня історія - це не арена щастя, навпаки, як раз ті люди, Гегель називає їх всесвітньо-історичними особистостями, які максимально висловлюють у своїх діях мети загального духу, приносять себе в жертву історії і виявляються глибоко нещасними в своїй особистій долі. Нехай ця обставина служить втіхою тим, хто цього потребує, каже філософ. При цьому всесвітньо-історичні особистості отримують у Гегеля право ставитися до інших людей не краще, ніж до самих себе, ігнорувати їхні почуття і прагнення до щастя: «Така велика особистість буває змушена розтоптати інший невинний квітка, розтрощити багато на своєму шляху». І все це заради того, щоб розум чи загальне досягали своєї мети і реалізовували себе в дії, а отже, реалізовували себе як свободу. Головне для історії - це саме діяльність людей, що прокладає дорогу розуму і при цьому дозволяє їм здійснювати свою власну свободу. «Всесвітня історія є прогрес у свідомості свободи, прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності». Цей рух в історії вимагає від народу величезних зусиль, насамперед у досягненні державного стану, бо «у всесвітній історії може бути мова тільки про такі народи, які утворюють державу», але від всесвітньо-історичного народу потрібно також участь у всебічному розвитку людського духу, з тим щоб утворити своєю діяльністю ступінь в русі всесвітнього духу. Таких етапів, або ступенів духа, що утворюють в ході історії свій особливий історичний світ, Гегель виділяє чотири: східний світ, грецький світ, римський світ і німецький світ, під яким Гегель розуміє світ, створений німецькими народами на руїнах Римської імперії, т. е. європейський, християнський світ. Прогрес при русі всесвітньої історії зі Сходу на Захід виражається в тому, що «Схід знав і знає тільки, що один вільний, грецький і римський світ знає, що деякі вільні, німецький світ знає, що всі вільні» Провокуючи звинувачення в європоцентризму з боку сучасних дослідників, філософ стверджує, що «лише німецькі народи дійшли в християнстві до свідомості, що людина як така вільна, що свобода духу становить саме основне властивість його природи». Лише в німецькому світі, тобто в сучасній Гегелю Європі, «свобода знайшла собі опору, своє поняття про те, як здійснювати свою істину. У цьому полягає мета всесвітньої історії...». Цю опору вона знаходить у філософії Гегеля, і, отже, мета історії виявляється в собі вже досягнутої завдяки діяльності філософа.

Таким чином, філософія історії завершується фактично в гегелівської сучасності, але це не означає, що Гегель вважав свою сучасність вищим досконалістю, і тим більше не означає того, що він вважав подальше історичне рух неможливим. «Кінець історії» - це кінець саме філософії історії, яка продемонструвала розумність історії і тим самим примирила людини з його історичною долею. Свій подальший розвиток людський дух повинен шукати вже не в історичних діяннях, а в вічних творах мистецтва, в релігії як такої області, «в якій народ висловлює своє визначення того, що він вважає істинним», або ж в філософії, т. е. в області абсолютного духу.