Про розвиток філософських вчень в Новий час. Філософське знання як система

Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум- Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).

Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.

Приходить експериментальне природознавство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду.

Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

16 І. Кант (1724–1804 рр.) – новатор в галузі науки та філософії. Йому належить космогонічна гіпотеза, згідно з якою наша Земля має історію в часі. Проблеми історії та історіософії не знаходились в центрі уваги Канта, проте його погляди на ці проблеми мали подальший вплив на історіософську думку.
В центрі історіософської рефлексії Канта знаходилась ідея про закономірність всесвітньо-історичного процесу і про роль суперечностей в суспільному розвитку. Думка ця була розвинута в праці «Ідея всесвітньої історії».
Кант виступає проти містифікації історичного процесу – лише активні дії самих людей, на думку філософа, здатні обертати колесо історії. Мета історії, па думку Канта, здійснюється не в житті певної особи чи навіть покоління, а лише є прогресуючому розвитку роду, в довгому ряду поколінь. Тому умовою історичного процесу є протиріччя, яке полягає в тому, що покоління, які своєю працею та стражданнями готують «краще майбутнє», самі не можуть браги участі в результатах своєї праці. Протиріччя у стражданнях старших поколінь і блаженстві молодших виявляється кожний момент, на кожній сходинці розвитку. В цьому антагонізмі Кант бачить не лише необхідність, а разом з тим і умову для досягнення мети історичного розвитку. З появою цього антагонізму починаються перші кроки людини від невігластва до культури через розвиток і вдосконалення.
Саме шляхом вирішення цього антагонізму можливе досягнення мети людства – встановлення всеосяжного правового громадянського стану – «вічного миру». І як для досягнення цієї мети в далекій історичній перспективі позитивним є антагонізм між людьми, так само позитивним видається Канту і антагонізм між державами, що знаходить своє вираження в війнах. В праці «До вічного миру» він обґрунтовує цю тезу. Війни ведуть до розвитку міжнародного права, яке, в свою чергу, запобігає їх виникненню і веде до встановлення в далекій історичній перспективі «вічного миру». Сприятливою для ідеї «вічного миру» є також вигоди міжнародної торгівлі та егоїстичні інтереси людей, що нею займаються.
Суперечності між метою історичного процесу та реальними умовами її досягнення змусили Канта перенести момент її досягнення в далеку перспективу історії.
Важливою у творчості Канта є проблема свободи в історії. Оскільки сторичний процес є емпіричним, а значить і строго детермінованим, – в історії, на думку філософа, свобода неможлива. Але, прагнучи уникнути фаталістичних висновків зі свого вчення про повну детермінованість історичного розвитку, Кант намагався розвинути таке поняття свободи, яке, не заперечуючи причинної зумовленості всіх емпіричних процесів – фізичних і психічних, що відбуваються в часі, залишило би можливість розглядати людину одночасно і як джерело спонтанної причинності. Свобода людини «рятується» у Канта ціною розриву між реальним, що чуттєво сприймається світом «явищ», і ідеальним світом «речей в собі». Кант стверджував, що необхідність, яка чуттєво осягається, та свобода, що осягається розумом, повинні поєднуватись і співіснувати в людині, що одночасно є і чуттєвою річчю природи і надчуттєвим суб'єктом свободи. Вирішення такого протиріччя лежить, за Кантом, в сфері дуалістично обґрунтованої моралі. Згідно з етикою Канта, оскільки людина дійсно вільна як суб'єкт надчуттєвого світу, що осягається розумом, вона не може бути суб'єктом історії, і навпаки, оскільки людина є суб'єктом історії, вона не може бути вільною.
Таким чином, ні один із протилежних полюсів, на які роздвоювалось вироблене в етиці Канта вчення про свободу, не міг містити в собі пояснення специфічної природи історії, а детермінованість виявлялась механістичною детермінованістю природи. Об'єктивізм причинного пояснення виявився нездатним пояснити проблему – яким чином причинно зумовлена історична дія може, не втрачаючи властивого їй характеру необхідності, бути в той же час дійсно свобідною.