Філософські погляди І.Г.Фіхте. Основні ідеї та принципи його «Науковчення»

Воснові філософії Й.Г. Фіхте (1762—1814) лежить переконання, що практичпо-діяльне ставлення до предмета передує теоретично* споглядальпому. Свідомість не дана, а задана, породжує сама себе. Індивід, за природою — це дещо непостійне, його чуттєві нахили, спопукан-ня, настрій завжди змінюються і залежать від чогось іншого. Від цих зовнішніх визпачень він звільняється в акті самосвідомості — найбільш достовірному у свідомості індивіда. Акт самосвідомості є дією й одночасно продуктом цієї дії, тобто збігом протилежностей — суб'єкта і об'єкта, тому що в цьому акті "Я" саме себе породжує, саме себе уявляє. Актом самосвідомості індивід народжує свій дух, свою свободу. Самовизначення, отже, постає і як вимога, і як завдання, до вирішення якого суб'єкту судилося прагнути вічно.

Фіхте відкинув незалежне від свідомості існування "речей у собі". У результаті він був змушений ввести у свою філософію дві, по суті, різні самосвідомості, два різних "Я": одне — тотожне індивідуальній свідомості, інше — не тотожне їй. Це інше Фіхте називав "абсолютним Я", уявляючи його як деяку абсолютну реальність, ніколи повністю недоступну свідомості індивіда, але з якої, шляхом її саморозвитку — саморозкриття, породжується весь Універсум і яка тому і є божественним "абсолютним Я". Це нескінченна діяльність, що стає надбанням індивідуальної свідомості тільки в той момент, коли наштовхується на деякі перепони — "не — Я", долає його межі й знову наштовхується на нові перепони тощо. Ця пульсація діяльності та її усвідомлення утворюють природу "Я". Воно, таким чином, є єдністю протилежностей скінченного і нескінченного, людського і божественного, індивідуального і "абсолютного Я". Розгортання цієї суперечності становить, згідно з Фіхте, зміст усього світового процесу. Однак повне її розгортання неможливе, тому що діяльність абсолютна: вся людська історія є лише нескінченним наближенням до нього. Саме цей пункт вчення Фіхте — недосяжність тотожності протилежностей — і став предметом критики його з боку своїх молодших сучасників — Шеллінга і Гегеля. Ця критика велась ними з позицій об'єктивного ідеалізму, але з різними обґрунтуваннями.

19 Філософські погляди Ф.Шеллінга. Основні ідеї в творчості пізнього Шеллінга.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг - нім ф-ф, видатний представник ньому классич ідеалізму.Вчення Ф.В. Шеллінга (1776—1854) є спробою подолати кантівські протиставлення природи світу свободи. Обидві ці сфери, на його думку, розвиваються з єдиного начала, яким є абсолютна тотожність об'єкта і суб'єкта. Згідно з Шеллінгом, це деякий "творчий акт", що будучи непізнаванним для розуму, є предметом особливого виду нераціонального осягнення, — інтелектуальної інтуїції. Вона є єдністю свідомої і несвідомої пізнавальної діяльності. Оскільки інтуїція такого роду притаманна небагатьом обдарованим натурам, то філософія є долею геніїв, розум яких може проникати у сфери, недосяжні для розуму звичайних смертних.

Значне місце у філософській системі Шеллінга займає проблема свободи, яку він розв'язував на підставі своїх уявлень про людину як істоту, що поєднує протилежні здібності добра і зла. Людина не ізольована істота, а учасник історичного процесу, в якому добро перемагає зло. У цьому процесі історія проходить фази, "світові епохи": від стану, за якого немає свободи, а свідомість затьмарена злом, до панівного добра, царства Бога па землі. Характер історичного процесу надособистісний: ступінь свободи, доступний людині, залежить від "світової епохи", до якої належить кожний індивід, та від досягнутого суспільством рівня пізнання необхідності. Основу доступної людині свободи Шеллінг вбачав у особистому началі — "розумоосяжному характері" індивіда, який передує досвіду і не залежить ні від часу, ні від обумовленої часом необхідності.

Філософія Шеллінга справила великий вплив на європейську думку XIX—XX ст. II ірраціональні ідеї набули розвитку у філософії життя (А. Бергсон) і в екзистенціалізмі, у тому числі російському (М. Бердяев). Діалектика натурфілософії Шеллінга, його вчення про розвиток, багато в чому сприяли формуванню філософії Гегеля.

В с-ме теоретич ф-фії Ш. Досліджує проблему: як вивести об'єкт із суб'єкта? Він зіткнувся з фактом, що всі люди сприймають зовн світ як незалежний від свідомості. Проблема виявилася в об'єднанні цих 2х рпотівоположн тверджень. Як це можливо, щоб об'єкт від нас не залежав і в той же час був рез-том суб'єктивно діяльності? Вирішуючи її, Ш.создал теорію підсвідомо творчості.

Суть її: деят-ть суб'єкта усвідомлена тільки частково; в більшості вона подсознателшьна. Тому продукти деят-ти восприним-ся як незалежні від суб'єкта. Тут Ш.опірался на факти: едінство суб'єкта і об'єкта завжди восприним-ся суб'єктом тільки як об'хектівное. Для того щоб виникло чуттєве, потрібен об'єкт і суб'єкт. Але саме відчуття суб'ектолм сприймається як об'єктивне. аналогічне спостерігається не тільки в чуттєвому, а й у мисленні. Ці відкриття Шеллінга б абсолютизованими ним самим. Абсолютизація виявлю-ся в тому, що для Ш-га будь об'єктивність і все в об'єктивності явл-ся рез-том деят-ти суб'єкта.

В с-ме практич ф-фії Ш.рассм-ет проблему свободи і необх-ти. Свобода - усвідомлена деят-ть, необх-ть - подсознат-ная деят-ть. Ш. досліджує зв'язок м \ д ними. Цей зв'язок - перетворення свободи в необх-ть: свободн деят-ть, об'ектівіруясь, превращ-ся в деят-ть необхідну. Виходить, що сознат-ная деят-ть призводить до протилежних рез-там. Суперечливість сознат деят-ти Ш наз-ет необх-ма. Ш.счітал, що люди не м.преследовать мети, кіт можуть повністю осущ-ся, і тому не допускав, що антагонізм свободи і необх-ти з часом м б усунуто.

У ф-фії иск-ва Ш розглянути-л позов-во як завершення філософ.сістеми. «Позов-во - зброя ф-фії». Позов-во і форма його змісту («естетіч.созерцанія») і явл-ся процесом пізнання. Ш.счітал, що інтелектуальне споглядання явл-ся осн.методом ф-фії, т.к. тільки воно м.об'едініть протилежності. І Ш. переслідував саме цю ідею. Найвища форма, в якій протилежності виявлю-ся - естетичний деят-ть.

Він розрізняв такі форми об'єднання протилежностей: 1) чисто чуттєва; 2) логічна, 3) естетіч.созерцаніе (об'єднання чуттєвого і понятійного). Воно має справу з абстрактним об'єктом. Насправді ми маємо це поєднання: навіть найвищі рівні абстрагування не звільняючи-ся від чуттєвості. Ш.счітал главн способом пізнання споглядання і ігнорував розумове пізнання.

Натурфілософія Ш-га повинна показати, як природа приходить до розуму. Ш.счітал, що найвищим рез-том емпіріч пізнання явл-ся закон. Теоретич мислення явл-ся виведенням законів із принципів. Натурф фия передує теоретич. Мішленію.

Осн.прінціпом натурф-фії Ш-гя явл-ся єдність мислення і буття. Природа - рез-т абсолютного духу. У Ш. немає відмінностей м \ д матерією і свідомістю. Матерія - не що інше як дух, кіт споглядає рівновагу св діянь. Для Ш.сущностью мислення явл-ся рух. Задачав натурф-фії - розкрити видимість протилежності матерії і духу. Це можна зробити, розкривши історію чоловіче. розуму.

Для Ш-га знання явл-ся фактом світу. Якщо природа не продукт духу, то вона не м.б. об'єктом духу, не м.б. пізнаною. Знання можливе в тому випадку, якщо м \ д суб'єктом і об'єктом немає ніякої протилежності.

Свідомість і світ взаємопов'язані. Знання можливо тоді, коли немає протилежності м \ д суб'єктом і об'єктом.

Натурф фия Ш-га має диалектич хар-р. осн її принципи: 1.Пр-п полярності. Цей пр-п вивчення природи заключ-ся у зведенні природи до протилежності, двоякості. 2.Пр-п історизму: всі форми природи явл-ся тільки сходинками її разв-я. 3.Пр-п системності, кіт випливає з поняття натурф-фії як виду систематизує знання. -4.Пр-п едінства сил природи. Ш.видвінул ет.важн. пр-п, кот.в 19-20 вв. втілився в природно-научн законах (з-н збереження і перетворення енергії).

В цілому ф-фія Ш.оказала б-е вплив на європейську філософію. думка 19-20 вв., причому на різних етапах її разв-я виділялися і осмислювалися разн.аспекти багатогранного вчення Ш. Значить-ним виявився вплив його натерф-фії на укр. (М.Максимович) та рос. Ф-фію. У 20в. ірраціоналістіч. Ідеї німецьки. ф-фа знайшли разв-е в ф-фії екзистенціалізму.