Принцип виховання в діяльності і спілкуванні

Діяльність людини — основа життя суспільства в цілому і роз­витку кожної особистості, бо в ній містяться об'єктивно-суб'єк­тивні процеси і можливості її формування, здійснюється взаємо­дія суб'єктів діяльності — їх спілкування.

Діяльність і спілкування особистості являють собою єдине ціле, тому що в основному взаємодія з предметами є одночасно і взає­модією з людьми.

Важливим у цьому процесі є те, що в спілкуванні конкретний індивід виступає і які суб'єкт, і як об'єкт взаємодії: не лише оточу­ючі люди впливають на особистість, а й вона сама впливає на інших, на характер міжособистісних стосунків.

Залежність виховання від характеру діяльності та спілкування вихованців — одна із закономірностей процесу виховання.

Принцип виховання в діяльності і спілкуванні вимагає такої їх організації, щоб вони стали засобом формування особистості, формою виявлення її ставлення, оціночного ставлення до оточу­ючої дійсності, ареною самореалізації можливостей, потреб, інте­ресів людини. С.Л. (Рубінштейн писав: «Ставлення до оточуючого світу — це, перш за все, ставлення індивіда до того, що складає умови його життя. Але найперша умова життя людини — це інша людина. Ставлення до іншої людини складає основну тканину люд­ського життя, її серцевину».

Але не будь-яка організація діяльності і спілкування сприяє цьому однаковою мірою. Умовами ефективної організації діяль­ності та спілкування є:

1. Забезпечення активності особистості в діяльності і спілку­ванні, яке передбачає обмін інформацією з проблем етики, естетики, праці, спорту, досвіду, обмін уміннями, результатами діяль­ності, взаємодію у цьому процесі, тобто діяльність повинна бути значущою для дитини, мати для неї особистісний сенс.

2. Залучення дітей до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, громадської, спортивної, естетичної — для реалізації мети всебічного розвитку особистості школяра, його самореалізації. У процесі цієї діяльності людина спілкується з ба­гатьма групами: членами сім'ї, класним колективом, учителями, з іншими людьми в часи відпочинку, занять спортом та ін., кожна з яких впливає в тій чи іншій мірі на її розвиток.

При цьому вільний перехід від одного виду діяльності до ін­шого є тим важелем, за допомогою якого здійснюється формуван­ня прагнення і мотивів особистості. Саме зміна соціальної позиції й різних видів діяльності допомагає у розв'язанні таких питань виховання, як подолання морального егоцентризму, формування у вихованців здатності співчувати іншим людям¹.

3. Створення умов для того, щоб школяр відчував задоволення в процесі виконання конкретної роботи. Лише така діяльність стає справжнім фактором розвитку.

4. Педагогічне керівництво розвитком дитини у процесі діяль­ності і спілкування на основі співставлення «зони актуального до­сягнення» з «зоною найближчого розвитку» (Л.С. Виготський), що дозволяє об'єктивно враховувати новоутворення, зміни, які відбу­ваються у суб'єкта.

5. Забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між ви­хователем і вихованцями — відношення поваги, взаємодопомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розумне поєднання педаго­гічного керівництва з розвитком ініціативи, активності, самостій­ності школярів.

Майстерність педагога полягає в тому, щоб діти не бачили впливу педагога. Всі конкретні справи дітей повинні сприйматися ними як їх власна ідея, яку вони будуть реалізовувати.

У своїх наукових працях і практичній діяльності СТ. Шацький, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський розкрили значення діяль­ності і спілкування для виховання особистості, визначили конк­ретні шляхи її організації.