Мета виховання. Методи стимулювання діяльності і поведінкиучнів. Вибір методів виховання

Головні методи цієї групи — заохочення і покарання, які здій­снюють функцію стимулювання і коректування діяльності і вчин­ків учнів. «Похмурий погляд, похвала, догана, жарт, порада, поці­лунок, казка як нагорода, словесне заохочення — ось лікувальні процедури, які треба призначати в малих або великих дозах, час­тіше чи рідше в залежності від конкретного випадку і особливос­тей організму», — писав Я. Корчак.

Заохочення — це підтвер­дження правильності вчинків, дій дитини. Значення його в тому, що воно сприяє закріп­ленню позитивних форм по­ведінки людини і може знай­ти прояв у різноманітних фо­рмах.

Заохочення буде позитивним за певних умов: 1) його справед­ливість, тобто заохочувати лише за певні позитивні дії, вчинки. Заохочення повинно бути усвідомлене як нагородженим, так і од­нолітками; 2) своєчасність заохочення; 3) дотримання міри в за­охоченні (надмірне часте заохочення одних і тих людей знижує виховний ефект методу, може призвести до формування у школя­ра підвищеної самооцінки, завищеного рівня вимог, недоброзич­ливого ставлення однокласників).

Покарання — вплив на особистість школяра, який відбиває судження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки у суспільстві, змушуючи учнів дотримуватися цих норм, призначення покарання — виховувати у школярів уміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійснення вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм моралі.

В історії педагогічної науки ставлення до покарання різне. Такі видатні педагоги як І. Песталоцці, Л.М. Толстой, В.О. Сухомлинський вважали, що справжнє виховання може бути без покарання, проте А.С. Макаренко писав: «Дивна річ, педагоги бояться навіть самого слова «покарання». У нас у школі не знають навіть догани.

В останні роки різні форми покарання використовуються в практиці роботи школи. В основному це покарання, пов'язані: а) з накладанням додаткових обов'язків; б) втратою або обмеженням певних прав; в) вираженням морального осудження в різних формах. Так, психолог Ю. Красовський визначає декілька видів лише осу­дження: підбадьорююче (наступного разу зробиш краще...), критика-докір (а я на тебе розраховував), критика-надія (сподіваюсь, що більше...), критика-похвала (робота виконана добре, але не для цього випадку), критика-аналогія (... припустився такої ж помилки, як...), безособова критика (... є учні, котрі...), критика-співпереживання (я добре тебе розумію, але...), критика-співчуття (співчуваю, але...), критика-здивування (невже не підготовив?...), критика-іронія, критика-стурбованість, критика-натяк, критика-зауваження, критика-вимога, критика-побоювання.

До типових видів покарань М.Г. Стельмахович відносить: вияв незадоволення, осудження, присоромлення, обмеження, посилення контролю за поведінкою, відстрочку виконання даної дитині обі­цянки, вияв деякої стриманості в поводженні з дитиною, позбав­лення її звичної ласки, моральне осудження, нотка відчуження п голосі, гнів, обурення тощо.

Вимоги до використання покарання:

1) слід враховувати:

а) ситуацію, за якої здійснено негативний вчинок, умови і при чини, які його викликали;

б) стан того, хто завинив, його ставлення до сім'ї, колективу, вчителя, школи, свого вчинку;

в) особистість вихователя, його стосунки з дітьми;

2) поєднувати вимогливість і повагу до особистості школяра, покарання з переконанням;

3) дотримуватися педагогічного такту;

4) виявляти справедливість у використанні покарань;

5) уникати колективних покарань;

6) не карати за неуміння (воно знімається навчанням); неро­зуміння (треба пояснити).

Виконання цих вимог сприяє правильному ставленню людини до засудження її вчинків.

Психотерапевт В. Леві сформував «правила» покарання:

1. Воно не повинно зашкоджувати здоров'ю — ні фізичному, ні психічному. 2. Якщо є сумнів: карати чи не карати — не карати. 3. За одну провину — одне покарання. Якщо провин багато, покарання може бути суворим, але лише одне. І щоб не відбулося, не слід позбавляти дитину похвали, нагороди, яких вона заслуговує.4. Недопустиме покарання із запізненням. 5. Дитина не повинна страхатися покарання. Вона повинна більш боятися засмучення батьків, близьких. 6. Не принижувати дитину.7. Якщо дитину покарали, отже її простили.

Корекція передбачає використання певних прийомів, спрямо­ваних на подолання чи ослаблення недоліків у діях, вчинках шко­ляра. Цьому може сприяти великодушне пробачення, сутність яко­го в тому, що того,хто здійснить недостойний вчинок, мовби про­бачають за тієї причини, що людина не може усвідомити те, що вчинила, або припинити це («Якщо ти вважаєш, що це так, то хай так і буде, проте мені жаль...»). Цей прийом має силу в роботі із старшими підлітками, юнаками.

До цієї ж групи належить прийом витискування, який застосо­вується з метою викликати у школяра інший, більш сприятливий стан, який замінив би негативні переживання, тобто здійснюється переключення учня.

Прийом ігнорування передбачає фіксацію педагогом несприят­ливого стану суб'єкта, але зовні педагог робить вигляд, що не по­мічає того, що відбувається, що приводить до самоосмислення суб'єктом своїх дій: «Манерність, театральність, бажання будь-як вернути на себе увагу завдяки ігноруванню дуже швидко піддається зм'якшенню, а в подальшому і зникненню...».

Прийом вдаваної байдужості педагога: він мов би не помічає порушень соціальних норм або припускає їх частково, проте готує умови, обу майбутньому не допускати порушень. Так, Я. Корчак, розумі­ючи,що дурні звички виховання мають над людиною велику владу, дозволяв підлітку протягом тижня битися або лаятися обмежену кількістьраз, знижуючи від тижня до тижня це число. К.Д. Ушинський також давав таку пораду: не звертати уваги на дурні звички, формуватипозитивні, які, на його думку, витискують дурні.

Компроміс як спосіб розв'язання протиріч у стосунках суб'єк­тів: педагога і дитини, педагога і групи дітей, коли кожний з них йде іншому на поступлення. Компроміс добра — соціальна школа дляпідростаючого покоління, але він вимагає, щоб педагог міг при­йняти в діях, намірах дитини те, безперечно, допустиме, що не є порушенням соціально-ціннісних відносин.

Корекція поведінки може відбуватися на основі самовиховання, коливихователь за навіть дурними вчинками бачить добрі мотиви, реалізація яких з поважних причин не відбулася (прийом підстановки мотиву).

Мета використання прийому — підвищення самооцінки учня і розвиток симпатії у нього по відношенню до людей. Як правило, вихованець зміцнює свою поведінку, але робить це сам, за особи­стим вибором того, що йому пропонують.

Стимулюючу функцію має змагання — метод виховного впливу шляхом організації діяльності змагального характеру, в основі яко­го співпраця дітей, зіставлення, порівняння результатів, що спону­кає дітей до пошуку оптимальних шляхів вирішення завдань, роз­витку активності, цікавості, пізнавальних інтересів, творчих мож­ливостей (олімпіади, турніри, огляди талантів).

Завдання виховання в тому, щоб уміло спрямовувати дитячу ініціативу: як зазначав Я. Корчак, нехай дитина змагається, але в праці і спорті, а не у вуличних бійках; нехай утверджує себе в очах однолітків благородним вчинком, а не хуліганською вихід-кою; нехай демонструє свою дорослість зрілістю прийнятих нею рішень, а не курінням і досвідом спілкування з пляшкою.

Цей метод, з одного боку, відноситься до третьої групи, бо дійс­но стимулює поведінку і діяльність дітей, а з іншого боку, — перед­бачає участь у конкретній діяльності, що дозволяє віднести його до другої групи. Стимулюючу функцію виконує і метод прикладу.

Окрему групу становлять методи самовиховання.