Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Учасники судового господарського процесу. 4 страница



Відповідальність невиконання або неналежне виконання платіжного доручення встановлена за загальними правилами. Хоча якщо його невиконанню чи неналежному виконанню сприяла винна поведінка виконуючого банку, останній може бути притягнутий до відповідальності судом (ст.1092 ЦК України).

Акредитив – це доручення клієнта (платника) – заявника акредитива, за яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені зобов’язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара.

Види акредитивів: покритий і непокритий. У разі відкриття покритого акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту.

Відкличний і безвідкличний акредитиви. Відкличний може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів без створення перед одержувачем будь-яких нових зобов’язань (ст.1094 ЦК України). Безвідкличний може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів (ст.1095 ЦК України).

Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає виконуючому банку документи, які передбачені умовами акредитива, що підтверджують виконання усіх умов акредитива, що підтверджують виконання всіх умов акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться.

Вексель – це нічим не обумовлене письмове зобов’язання, яке оформлене у суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму держателю векселя або тому, кому він накаже. В залежності від того, хто визначений у векселі платником останні поділяються на прості і переказні.

Простий вексель повинен містити: назву "простий вексель", яка включена в текст документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений; безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей; зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж; зазначення дати і місця складання простого векселя; підпис особи, яка видає документ (векселедавець) (ст.75 Уніфікованого закону).

Переказний вексель повинен містити: назву "переказний вексель", яка включена до тексту документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений; безумовний наказ сплатити визначену суму грошей; найменування особи, яка повинна платити (трасат); зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж; зазначення дати і місця складання векселя; підпис особи, яка видає вексель (трасант) (ст.1 Уніфікованого закону).

Законодавство про обіг векселів в Україні складається із Женевської конвенції (1930 р.), якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон), Женевської конвенції (1930 р.) про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції (1930 р.) про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, ЗУ "Про цінні папери і фондову біржу", ЗУ "Про обіг векселів в Україні” та інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.3 ЗУ “Про обіг векселів в Україні” суб’єктами вексельних зобов’язань на території України можуть бути юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету АРК чи місцевих бюджетів, зобов'язуються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених КМ України. Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

113. Правове регулювання та специфіка діяльності технологічних парків в Україні

Сьогодні в більшості розвинених країн світу технологічні парки є основними елементами інфраструктури, тому держава у цих країнах, розуміючи важливу роль технопарків, запроваджує для них особливу економічну політику, яка включає надання податкових та кредитних пільг, цільове фінансування окремих інноваційних розробок, державне замовлення на інноваційну продукцію.

У сучасних умовах необхідно розробити напрями інноваційного розвитку та створення технологічних парків на території України, що забезпечить підвищення конкурентоспроможності українських технологій і продукції на світовому ринку. Механізм функціонування та специфіка розвитку в Україні технологічних парків, порівняльні характеристики їх діяльності в окремих регіонах, систематизація й аналіз накопиченого досвіду, а також напрямки стратегічного розвитку та можливості застосування закордонного досвіду при їх створенні є не дослідженими.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (далі - Закон) технологічним парком може визнаватись група юридичних осіб, що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів з метою створення організаційних засад виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. Отже, учасники технологічного парку здійснюють спільну господарську діяльність на підставі договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів (далі - Договір).

Питання правового регулювання спільної господарської діяльності досліджувалися з цивільно-правової точки зору О.В. Дзерою, А.С. Довгертом, В.В. Луць, С.Ю. Погуляєвим та іншими вченими-правниками. З господарсько-правовї – Н.Є. Косач, О.М. Вінник, О.Е. Сімсон. Аналіз чинного законодавства України щодо здійснення спільної господарської діяльності учасниками технологічного парку дозволяє зробити висновок, що на сьогоднішній день така діяльність має ряд особливостей, які не врегульовані нормами Цивільного та Господарського кодексів України, окремі особливості визначені Законом та підзаконними нормативно-правовими актами.

Особливе значення для регулювання спільної господарської діяльності учасників технологічного парку має Договір. Поняття Договору та його умови укладання визначає Закон, але такої правової регламентації недостатньо, оскільки Договір спрямований на створення інноваційної структури, яка називається технологічним парком.

Представляє інтереси технологічного парку керівний орган, який здійснює поточне керівництво діяльністю технологічного парку, від імені учасників технопарку відкриває спеціальний рахунок технологічного парку. На керівний орган технологічного парку покладені функції представлення інтересів учасників технологічного парку в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, укладення відповідно до законодавства договорів від імені технологічного парку, та інші функції відповідно до договору.

Враховуючи складний характер договору та його важливе значення щодо функціонування технологічних парків України, вважаємо, що він потребує більш детальної правової регламентації, наприклад, шляхом затвердження Кабінетом Міністрів України Типового договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів учасників технологічного парку.

Технопарки функціонують переважно на основі венчурного капіталу і мають на меті створення принципово нових технологій і зразків промислової продукції, сприяючи комерціалізації досягнень технологічної революції.

Основу діяльності технопарку складає виробничо-технологічна діяльність. Для вирішення специфічних завдань, пов’язаних зі здійсненням цієї діяльності, створюються окремі юридичні особи – малі і середні підприємства. Мережа цих підприємств досить розгалужена, через них технопарки впроваджують нові технології у виробництво і здійснюють комерціалізацію наукових досліджень. Адже, функціонуючи ізольовано, малі і середні підприємства потрапляють у досить складну ситуацію, тому що вони мають дуже обмежені фінансові, технічні та інші можливості. З цієї причини такі підприємства мають тенденцію до утворення об’єднань, що одержали назву технологічних парків.

Основні недоліки в діяльності українських технопарків пов’язані з вкрай недосконалою системою супроводу цієї діяльності. Державна комісія з технопарків не займається вдосконаленням інноваційного законодавства. Більше того, ті зміни, які були здійснені в нормативній базі щодо функціонування технопарків, призвели до віддалення їх від інноваційного процесу як елементу економічного розвитку.

Технопарки мають впливати не тільки на економіку регіонів, структурну перебудову промисловості, але й на розвиток культурологічного середовища тих напрямків, що пов’язані з людиною, природою, суспільством.

Концепція реформування повинна передбачати також об’єднання українського наукового потенціалу з підприємницьким потенціалом тих країн, що не мають власної фундаментальної науки. У великих наукових центрах варто створювати не технопарки, а технопаркові зони, розподілені в межах усього населеного пункту. Технопаркова зона може послужити доброю базою для перетворення х у технополіси чи інноваційні порти.

Роль технопарків виявляється у формуванні технологічної бази країни і технологічному трансферті, а також у забезпеченні конкурентоспроможності товарів і послуг. Технопарк повинен бути результатом співпраці усіх суб’єктів, від яких залежить доля регіону. Він має стати спільним підприємством, у створенні якого беруть участь регіональні і місцеві органи влади і управління, промислові підприємства, приватні підприємці та фінансові інститути.

114. Адміністративно-господарські санкції майнового характеру.

Адміністративно-господарські санкції - це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.

Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організа­ційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються ком­петентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених за­коном випадках.

До них відносяться: обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб'єкта до усу­нення виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил, у передба­чених ст. 246 ГК випадках тощо); призупинення дії ліцензії (патенту); скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності»); скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК); примусова реорганізація (в зв'язку з допущенням суб'єктом підприємниць­кої діяльності - монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушенням); застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК); припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання (ст. 243 ГК); застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; ви­знання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після пога­шення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продо­вження своєї попередньої діяльності).

Механізм застосування господарсько-організаційних санкцій залежить від їх різновиду: а) адміністративний порядок (за рішенням компетентних органів) передбачений щодо більшості санкцій, у тому числі таких, як: тимчасове призу­пинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених порушень; призупинення дії та скасування ліцензій; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режи­му ліцензування; примусова реорганізація; б) судовий порядок - передбачається щодо скасування відомостей державної реєстрації та примусової ліквідації.

Адміністративно-господарські санкції організаційного характеру.

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи май­нового впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації - судом) у передбачених законом випадках. До та­ких санкцій належать: господарсько-адміністративний штраф; господарська кон­фіскація; безоплатне вилучення майна з метою його знищення; стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.

Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у перед­бачених законом випадках.

Форми господарсько-адміністративного штрафу: в процентному або кратному відношенні до суми порушення; в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Застосовується: а) лише у вертикальних відносинах; б) за постановою ком­петентних органів (антимонопольних - за порушення антимонопольного та кон­курентного законодавства, санітарно-епідеміологічної служби - за порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами - за порушення державної дисципліни цін тощо); в) без дотримання претензійного порядку; г) за наявності лише протиправної поведінки (фактична підстава); д) юридична підстава - закон.

115. Законодавство про захист економічної конкуренції

У класичному уявленні ринкова система, яка створюється нині в Україні, містить стихійне та цілеспрямоване регулювання. Основою стихійного регулювання (саморегулювання) є об’єктивні економічні закони (наприклад, закон попиту та пропозиції). Наслідки їх діяння не завжди мають позитивний ефект з точки зору соціально-економічних інтересів суспільства (публічних інтересів), тому процес саморегулювання необхідно коректувати та доповнювати цілеспрямованим впливом на економічну систему, щоб зменшити негативні прояви ринку. Такий вплив здійснюється за допомогою державного регулювання економіки, одним з видів якого і є регулювання конкуренції. Його основне призначення — стимулювати конкуренцію, упереджувати та не допускати протиправної діяльності учасників ринку, яка спрямована на спотворення механізму конкурентної боротьби. Таким чином, поряд з існуванням конкуренції як природного елемента економіки, вона підтримується, стимулюється і навіть іноді нав’язується ззовні.
Впливати на конкуренцію можна перш за все за допомогою її нормативно-правового регулювання. Таке регулювання здійснюється шляхом закріплення у нормативно-правових актах правил здійснення господарської діяльності, а також послідуючого контролю за цією діяльністю.
Проявом нормативного регулювання є комплекс нормативно-правових актів про конкуренцію, який включає два великі блоки:
1) законодавство про захист економічної конкуренції;
2) інші нормативно-правові та рекомендаційні акти про конкуренцію.
Є кілька точок зору щодо визначення змісту законодавства про захист економічної конкуренції.
1. Законодавство, про захист економічної конкуренції складається з конституційних норм (наприклад, ст. 42 Конституції України) та законодавчих актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини та є виявом державної політики щодо захисту конкуренції (законодавчі акти про конкуренцію та обмеження монополізму, банківську діяльність, інвестиційну діяльність, зв’язок та інші акти).
2. Законодавство про захист економічної конкуренції містить вищезазначені норми Конституції України і законодавчі акти, а також укази Президента України та постанови (розпорядження) Кабінету Міністрів України (наприклад, про підтримку конкуренції в окремих галузях економіки).
3. Законодавство про захист економічної конкуренції охоплює не лише зазначені види нормативних актів, а й усе цивільне законодавство, оскільки конкуренція забезпечується такими юридичними принципами та категоріями, як рівність, свобода договору, відшкодування збитків та відповідальність.
Будь-яка точка зору має право на життя, але якщо проаналізувати законодавство про захист економічної конкуренції можна дійти висновку, що воно є цілісною системою нормативно-правових актів, яка включає правила підтримки добросовісної конкуренції, недопущення обмеження, спотворення та усунення конкуренції з ринку. Законодавство про захист економічної конкуренції покликано врегулювати відносини як між підприємцями, так і між підприємцями та державою в особі уповноважених органів на всій території України.
Таким чином, законодавство про захист економічної конкуренції включає:
1. Конституцію України.
2. Закони України.
3. Укази Президента України.
4. Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.
5. Відомчі акти Антимонопольного комітету України та інших міністерств і відомств.
Акти законодавства про захист економічної конкуренції розміщені відповідно до вертикальної ієрархії норм про конкуренцію.
Конституція України має вищу юридичну силу. Аналіз конституційних положень свідчить про те, що Конституція розглядає підтримку та захист економічної конкуренції як обов’язкову діяльність держави і водночас як гарантію забезпечення права на здійснення підприємницької діяльності, що не заборонена законом.
Наступною сходинкою у вертикальній ієрархії норм законодавства про захист економічної конкуренції є закони України. Центральне місце серед них посідають закони України “Про захист економічної конкуренції” (найважливіші його положення буде розглянуто в наступному параграфі), “Про Антимонопольний комітет України” та “Про захист від недобросовісної конкуренції”.
Норми, спрямовані на захист та розвиток економічної конкуренції, містяться також у підзаконних актах, зокрема указах Президента України, постановах та розпорядженнях Кабінету Міністрів України. Як приклад можна навести Указ Президента України “Про Основні напрями конкурентної політики на 2002—2004 роки”, постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання”.
Підзаконними актами, що визначають механізм та напрями захисту економічної конкуренції, також є відомчі акти Антимонопольного комітету України. Перелік їх зокрема, включає: Правила розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання, Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання (Положення про узгоджені дії). Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положення про концентрацію), Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку.
До інших нормативно-правових актів про конкуренцію можна віднести закони та підзаконні акти, що захищають економічну конкуренції в окремих галузях і сферах економіки України. Сьогодні в Україні існує низка законів, що містять окремі норми, спрямовані на захист економічної конкуренції. На жаль процес закріплення у законах норм про конкуренцію відбувається досить хаотично, без чітко визначеної системи. Не завжди вдається з’ясувати, за яким принципом законодавець вирішує внести норму права, що спрямована на захист конкуренції, до того чи іншого закону. До таких законів можна віднести, зокрема закони України “Про банки і банківську діяльність”, “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про Торгово-промислову палату в Україні”, “Про транспорт” та ін.
Проблема захисту конкуренції має і міжнародне значення. На території України діють міжнародні правові акти, які підписала та ратифікувала Україна (наприклад, Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20 березня 1883 р.).
Крім того, величезне значення у справі захисту міжнародної конкуренції має співробітництво країн СНД. Співробітництво країн СНД у сфері захисту економічної конкуренції сьогодні спирається на положення низки міжнародно-правових документів, серед яких Угода про узгодження антимонопольної політики, Договір між Україною та Російською Федерацією про.економічне співробітництво на 1998—2007 роки, Договір про проведення узгодженої антимонопольної політики та ін.

116. Поняття і види цінних паперів

В умовах ринкових відносин набуває значення і привертає увагу такий вид майна, як цінні папери.
Застосування цінного папера як особливого документа і засвідчення ним майна, наділення його спеціальним правовим режимом відносять до епохи раннього середньовіччя. Зокрема, батьківщиною векселя є Італія, поява його датується XIII ст. Прообразом векселя був супровідний лист одного банкіра-міняйли іншому з проханням виплатити подавцю листа замість сплачених ним грошей відповідну суму в місцевій валюті. Незручності, пов’язані з переміщенням товарів та грошей, усувались, як тільки замість них подавали аркуш паперу, виконаний з додержанням певної форми і з відповідним змістом.
У законодавстві сформульовано поняття цінного папера: в ст.1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” зазначається, що цінні папери — це грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
З викладеного вище можна виокремити такі ознаки.
1. Цінний папір має документальний характер, тобто є документом офіційного характеру, виконаним за встановленою формою, що містить необхідний мінімум відомостей певного характеру (реквізити), за істинність яких особа — укладач документа несе встановлену законом відповідальність. Встановлена форма засвідчення прав, пов’язаних з цінними паперами, передбачає додержання всіма учасниками фондового ринку приписаних норм і прав. У необхідних випадках повинні бути здійснені державна реєстрація і ліцензування.
2. Цінний папір засвідчує майнове право або відносини позики.
3. Реалізація втіленого в цінному папері права можлива тільки при пред’явленні оригіналу самого документа, що означає зв’язок вираженого в папері права з самим документом.
4. Передавання втіленого в папері майнового права допускається тільки за умови передавання самого папера.
5. Відмова від виконання зобов’язання, вираженого цінним папером, можлива при доказовості недобросовісності держателя або при виявленні підробки цінного папера.
У сучасному економічному механізмі цінні папери виконують низку функцій. Вони є регулятором суспільного відтворення, забезпечуючи приплив капіталу в одні галузі та відплив капіталу з інших. Цінні папери є знаряддям мобілізації коштів інвесторів. У розвинених країнах значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в купівлю цінних паперів, які виражають інформаційну функцію та свідчать про стан економіки. Падіння курсу цінних паперів свідчить про погіршення економічної кон’юнктури, а стабілізація курсу або підвищення його — про нормальний економічний стан країн. Крім того, за допомогою цінних паперів здійснюється контроль над економікою та економічними процесами в рамках як макро-, так і мікроекономіки. Економічна ситуація в країні впливає на курси цінних паперів, а ті, у свою чергу, — на функціонування економіки.
Цінні папери можуть бути іменними, ордерними або на пред’явника. Іменним цінним папером визнається документ, у якому для засвідчення прав власника вказується його ім’я, тобто власник такого цінного папера отримує всі виражені в ньому права за умови, що його ім’я вказано в самому папері. Для іменних акцій необхідно ще внесення імені власника в книгу реєстрації акцій, що ведеться товариством. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передаванню, передаються певним індосаментом (передавальним надписом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Ордерні цінні папери (векселі) — це документи, власник яких виступає пред’явником самого папера або здійсненням низки передавальних записів (індосаменту).
Цінним папером на пред’явника визнається документ, для засвідчення прав власника якого достатньо лише пред’явлення цінного папера. Цінні папери на пред’явника перебувають в обігу вільно і можуть бути використані для розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів. Спадкоємство цінних паперів передбачено відповідно до цивільного законодавства України.
Відповідно до чинного законодавства в Україні функціонують такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик і облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, інвестиційні сертифікати та приватизаційні папери.
Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими. Набуття відчуження іменних акцій вимагає внесення змін до реєстру власників цих акцій і тільки після цього можуть бути реалізовані права на управління, що випливають з цих акцій. Привілейовані акції дають акціонерові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Вони не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства. Прості акції дають право акціонеру на отримання дивідендів у розмірі, який визначається зборами акціонерів, право одного голосу в управлінні товариством, а також право на частину майна акціонерного товариства при його ліквідації пропорційно до кількості належних акціонеру акцій.
Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації всіх видів розповсюджуються на підприємствах і серед громадян на добровільних засадах. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, відсотковими і безвідсотковими (цільовими), з вільним або з обмеженим колом обігу. Облігації зовнішніх державних позик України — це цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.
Казначейські зобов’язання — вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускаються такі види казначейських зобов’язань: довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років), короткострокові (до одного року).
Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.
Вексель — цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути простими і переказними.
Новим і перспективним інструментом вексельного обігу є фінансовий вексель. Фінансовий вексель банку є засобом платежу в межах строку своєї дії і використовується для здійснення розрахунків між суб’єктами господарської діяльності за поставлену продукцію і виконані роботи. Комерційні банки можуть випускати фінансові векселі двома способами: продажем своїх векселів клієнтам або наданням клієнтам вексельних кредитів.
Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, що випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду. Зазначене свідоцтво про частку (участь) в спеціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді) дає право власності інвестора на частку у фонді та одержання визначеного доходу.
Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, що засвідчують право-власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Статтею 5 Закону України від 6 березня 1992 р. “Про приватизаційні папери” визначено особливі умови використання та обігу приватизаційних паперів, а саме: приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним; дивіденди або відсотки з них не нараховуються; приватизаційні папери не можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів або кредитів; угоди, укладені з використанням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених Законом “Про приватизаційні папери”, є недійсними. Приватизаційні папери, придбані з порушенням порядку їх видачі та обігу, вважають недійсними, а особи, які порушили ці правила, несуть відповідальність на підставі законів України.
Крім поданої вище класифікації цінних паперів за цільовим призначенням та способом передавання, існують інші види цінних паперів, що розрізняють за:
— змістом втіленого в цінних паперах права вимоги — грошові та товарні цінні папери. До грошових паперів належать облігації, векселі; до товарних, що закріплюють права власника, — коносаменти;
— особою боржника — державні та приватних осіб (фізичних та юридичних осіб);
— можливістю та формою отримання прибутку — цінні папери з прибутком у вигляді дивідендів, належного відсотка по депозитах, дисконту (різниця між номіналом цінного папера і його біржовим курсом), цінні папери, що не приносять прибутку;
— підставами видачі — абстрактні, що не містять вказівки на підставу видачі, та казуальні, що містять таку вказівку, як реквізит.
Як товар на світових ринках цінних паперів розглядаються похідні цінних паперів: варранти, опціони, фінансові ф’ючерси тощо.
На практиці і з метою функціонування РЦП збільшується обсяг випуску цінних паперів та з’являються їх нові види, що впливають на розвиток фондового ринку і функціонування економіки держави.





Дата публикования: 2015-02-03; Прочитано: 228 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.009 с)...