Договор транспортного експедирування (ТЕ). 1 страница

Під час перевезення вантажу виникає необхідність виконувати комплекс допоміжних заходів, пов'язаних із відправленням та одержанням вантажу: маркування, завантаження і вивантаження, доставку на станцію (в порт) відправлення або зі станції (порту) призначення на склад одержувача. Їх виконання покладено на осіб, уповноважених на таку діяльність на підставі договору ТЕ. За договором ТЕ одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначенихдоговором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу (ч.1 ст.929). Правове регулювання договору ТЕ здійснюється гл.65 ЦК та транспортними статутами. Договір ТЕ є публічним. Юридичні ознаки договору:взаємний, консенсуальний (якщо експедитор організує виконання експедиційних послуг) або реальний (якщо експедитор надає експедиційні послуги із ввіреним йому вантажем), відплатний. Договір ТЕ може містити елементи кількох видів договорів: перевезення, доручення, комісії, підряду, зберігання. Сторонамидоговору є клієнт (будь-які особи) - сторона, якій надають послуги, та експедитор (підприємець (комерційна організація чи фіз.

особа), який одержав ліцензію на здійснення транспортно-експедиційної діяльності) - сторона, яка надає послуги. Предметом договору є послуги, пов'язані з перевезенням вантажу. Форма договору - письмова. Для виконання певних обов'язків клієнт повинен видати експедиторові довіреність. Строк договору визначається характером взаємовідносин сторін. Змістом договору є права та обов'язки сторін, які визначаються законом і домовленістю між сторонами за договором.Експедитор має право на одержання від клієнта плати за надані послуги. Розмір плати визначається договором, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлено, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату (ст.931). Експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором до надання документів та інформації про властивості вантажу, умови його перевезення, ін. інформації, необхідної для виконання експедитором обов'язків, встановлених договором (ч.3 ст.933). Особливості договору (ст.935): експедитор або кредитор мають право односторонньо відмовитися від договору,попередивши про це другу сторону.

Основним обов'язком експедитора є надання послуг юридичного характеру: організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, обраним експедитором або клієнтом; укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу тощо. Додатковими обов'язками експедитора є надання послуг фактичного характеру: перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження; сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта; зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення; одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей. Так як експедитор є посередником між відправником, перевізником і одержувачем, тому порушення ним умов договору може привести до відповідальності як клієнта перед перевізником, так і експедитора перед перевізником. Відповідальність за договором ТЕ може мати місце як у формі сплати неустойки, так і відшкодування збитків.

56. Договір (Д.) позички.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернутипозикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК). Правове регулювання договору позики здійснюється § 1 гл. 71 ЦК. Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний, безвідплатний або відплатний.

Сторонами договору є позикодавець та позичальник. Це можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права, однак позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками.
Істотною умовою договору позики є його предмет. Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, причому позичальник, отримавши за договором позики грошові кошти, зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму, а якщо йшлося про зазначені вище речі — рівну кількість речей того самого роду та такої самої якості.

Тобто в договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі матимуть місце фактичні правовідносини купівлі-продажу.

У побутових відносинах між фіз. особами (напр., надання одним родичем ін. в безоплатне користування транспортного засобу), у сфері задоволення культурних потреб фіз. осіб (надання держ. бібліотеками книжок читачам), як форма спонсорських відносин набув широкого поширення договір позички. За Д.позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст.827 ЦК). Юридичні ознаки Д.: взаємний, реальний або консенсуальний, безоплатний. Сторонами Д. є позичкодавець та користувач. Позичкодавцем може бути фіз. або юр. особа. Юр. особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю. Предметом позички можуть бути лише індивідуально-визначені неспоживні речі, як рухомі, так і нерухомі. Однак підприємство як цілісний майновий комплекс не може бути предметом Д. позички, оскільки з підприємством можна укладати лише правочини з метою одержання прибутку, а за юридичними ознаками договір позички має безоплатний характер.

Готівкові гроші, монети можуть бути предметом позички лише для використання як експонатів на виставці. Договір позички є строковим Д.. Форма Д.: усна щодо речей побутового призначення між фіз. особами або письмова - між юр. особами, а також між юр. та фіз. особою. Договір позички будівлі, капітальної споруди укладають у формі, яку визначено ст.793, а щодо транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фіз. особа, - у письмовій формі і підлягає нотар. посвідченню. Обов'язок позичкодавця - передати користувачеві річ у користування. Позичкодавець має право на: відчуження речі, яку він передав у користування (при цьому, до набувача речі переходять права та обов'язки позичкодавця); вимагати примусового повернення речі, а також відшкодування завданих збитків, якщо після припинення Д. користувач не повертає річ. Користувач несе звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування (ст.833). Він зобов'язаний: користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у Д.; користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено Д.

; повернути річ після закінчення строку Д. в такому самому стані, в якому вона була на момент її передання. Користувача не має права переважної перед ін. особами купівлі речі, переданої йому в користування. Договір позички припиняється у разі: смерті фіз. особи або ліквідації юр. особи, якій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено Д. (ст.835); повернення речі користувачем у будь-який час до спливу строку Д.; розірвання Д. позичкодавцем і повернення речі, якщо: а) у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому; б) користування річчю не відповідає її призначенню та умовам Д.; в) річ самочинно передано в користування іншій особі; г) внаслідок недбалого поводження з річчю її може бути знищено або пошкоджено (ч.2 ст.834). Особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання Д., який укладено без визначення строку.

57. Поняття, загальна характеристика та особливості договору (Д.) будівельного підряду.

(§3 гл.61 ст.875-886) За Д. будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати та здати у встановлений строк об'єкт або виконати ін. будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладено на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Правове регулювання Д. здійснюється §3 гл.61 ЦК, ЗУ "Про інвестиційну діяльність", "Про майнову відповідальність за порушення умов Д. підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві", Положенням про підрядні контракти у будівництві Укр. та ін. спеціальними правилами. Юридичні ознаки Д.: взаємний, консенсуальний, відплатний. Сторонами Д. є: у взаємнихдоговорах - замовник і підрядник, а в багатосторонніх - крім замовника і підрядника, можуть бути ін.

виконавці замовлення (проектні організації, постачальники устаткування, банки, субпідрядники).Замовником може виступати інвестор або за його дорученням ін. фіз. і та юр. особи, а підрядником можуть бути юр. та фіз. особи, які одержали у встановленому порядку право (ліцензію) на здійснення будівельноїдіяльності, або посередницькі, управлінські, консультаційні та ін. подібні структури, які здійснюють підбір безпосередніх виконавців. Предметом Д. є кінцевий результат діяльності підрядника (субпідрядника), тобто відповідний об'єкт будівництва - сукупність приміщень і споруд або окремі приміщення і споруди, будівництво яких здійснюється за єдиним проектом шляхом виконання підрядником доручених йому робіт. Умова про предмет визначається в Д. його найменуванням. Строк Д. визначається за домовленістю між сторонами та фіксується вказівкою в Д. на початковий і кінцевий строк виконання роботи.

Також в Д. може бути передбачено строки завершення окремих етапів робіт. Ціна Д. визначається шляхом прямої домовленості або під час проведення тендерних торгів і залежить від складу затрат, з урахуванням регламентувальних рішень з цього питання. Визначаючи ціну Д., сторони можуть керуватися Правилами формування договорних цін та їх уточнення в процесі будівництва. Особливості Д.: роботи за цим Д. проводяться за місцем знаходження об'єкта (предмета праці); специфічний предмет Д. та його суб'єктний склад; тривалість Д.них стосунків між замовником і підрядником, їх співробітництво щодо належного виконання договорних обов'язків; широке застосування системи генерального підряду; наявність системи спеціальних нормативних актів, що регулюють відносини будівельного підряду. Форма Д.: письмова.

58. Види ліцензійних договорів та їх специфіка.

За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК та іншого закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Ліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності поділяють на такі види:
- виключна ліцензія - видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері;

- одинична ліцензія - видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері;
- невиключна ліцензія - не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Законодавство передбачає презумпцію надання невиключної ліцензії при укладення ліцензійного договору, за умови, якщо вид ліцензії не обумовлено в договорі.
Cвоєрідний характер об'єкта інтелектуальної власності зумовлює і відповідний характер самого договору в цій сфері. Об'єктом договору у сфері промислової власності може бути тільки об'єкт, що має охоронний документ.

За відсутності такого документа об'єкт не може вважатися об'єктом промислової власності. Важко передбачити можливий доход від використання такого нематеріального об'єкта. Специфічність зазначених договорів полягає ще й у тому, що особи, заінтересовані в укладенні такого договору, часто не можуть чітко уявити, про що йдеться - матеріального носія може ще й не бути. Зазначена специфіка має місце, коли йдеться про використання об'єкта інтелектуальної власності. Коли ж говориться про створення цього об'єкта, то яким він буде, не знає ніхто.

59. Договір банківського рахунка

Договір банківського рахунка — це банківський договір, за яким одна сторона (банк або інша фінансова установа) зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ст. 1066 ЦК).

Правове регулювання цього договору здійснюється главою 72 ЦК.

Договір належить до договорів про надання фінансових послуг, це зобов'язання щодо касового обслуговування, ведення розрахунків, а також зберігання й облік грошових коштів у безготівковій формі. Договір банківського рахунка слід розглядати як самостійний вид цивільно-правового договору, оскільки він має свою предметну визначеність (безготівкові кошти), суб'єктний склад (обов'язкова участь банку як послугонадавача), зумовлене цими факторами спеціальне коло обов'язків банку (приймати і зараховувати на рахунок кошти, виконувати розпорядження клієнта про перерахування та видачу відповідних сум та проведення інших операцій за рахунком).

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Хоча у законодавстві немає прямої вказівки на те, що договір банківського рахунка є публічним, однак відповідно до ч. 2 ст. 1067 ЦК банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.

Сторонами договору є банк та клієнт. Правила про договір банківського рахунка застосовуються і до інших небанківських фінансово-кредитних установ, які мають право на ведення рахунків фізичних та юридичних осіб.

Укладення договору банківського рахунка опосередковується відкриттям рахунка в банку на умовах, погоджених сторонами (ч. 1 ст. 1067 ЦК). Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, виходячи із Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах. Основними видами рахунків залежно від їх призначення є поточні та депозитні (вкладні) рахунки.

Форма договору — проста письмова.

Предметом договору банківського рахунка є надання послуг з розрахунково-касового обслуговування, під якими розуміють послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які пов'язані із переказом грошей з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому грошей у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами (ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні").

Зміст договору (тобто коло операцій, які може бути вчинено за рахунком) зумовлюється режимом відповідного рахунка. Банківські операції з рахунком, які можуть вчинятися відповідно до закону, умов договору, банківських правил чи загальноприйнятих норм банківського обороту об'єднують поняттям "операції за рахунком" або "розрахункові банківські операції" (ст. 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). До операцій за рахунком належать зарахування, видача або перерахування грошових коштів, дії банку з здійснення безготівкових розрахунків, вчинення поточних валютних операцій тощо.

Обсяг та види операцій, які банк може вчиняти за певним рахунком для клієнта, залежать від виду рахунка, правовий режим якого визначено законом, банківськими правилами чи банківськими звичаями ділового обороту.

Відповідно до ст. 1071 ЦК за загальним правилом підставою для списання коштів із рахунка клієнта є його розпорядження. І тільки у передбачених законом випадках списання допускається на підставі рішення суду або в інших випадках, встановлених договором між банком та клієнтом.

Закон встановлює і строки, протягом яких має бути виконано розпорядження володільця рахунка. Однак встановлення правила про зарахування грошових коштів на рахунок клієнта в день надходження до банку відповідного розрахункового документа не є імперативною нормою, адже у договорі сторони можуть передбачити й інший строк виконання розпоряджень володільця рахунка. Інші строки може бути встановлено і законом (наприклад, ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні").

Відповідно до ч. 3 ст. 1066 ЦК банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта, а також встановлювати обмеження прав клієнта на розпорядження клієнта грошовими коштами на власний розсуд. Обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що містяться на його рахунку, допускається за рішенням суду у випадках, встановлених законом (накладення арешту чи вчинення запобіжного заходу тощо).

Банк має право користуватися грошовими коштами, які містяться на рахунку клієнта, при цьому гарантуючи право клієнта безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк має обов'язок, а відповідно, клієнту кореспондує право вимоги щодо нарахування процентів за користування коштами, що надходять на рахунок. Розмір таких процентів встановлюється безпосередньо у договорі, а якщо цей розмір договором не встановлено, то застосовується застосовуваний банком розмір процентів, котрі виплачуються за договором банківського вкладу на вимогу.

Законом встановлено також підстави списання коштів із рахунка та черговість списання грошових коштів, особливо якщо грошових коштів, що є на рахунку клієнта, недостатньо для виконання його доручень та вимог інших осіб, вказівки яких для банку є обов'язковими. Наприклад, за загальним правилом банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно у межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не передбачено договором з клієнтом (ч. 1 ст. 1072 ЦК).

Спеціальним положенням договору банківського рахунка слід визнати можливість кредитування рахунка (овердрафту), тобто здійснення банком платежу з рахунка клієнта, незважаючи на те, що на ньому немає грошових коштів. Договір банківського рахунка з умовою кредитування за своєю природою є змішаним, оскільки містить положення про позику та кредит (§ 1, 2 гл. 71 ЦК).

Істотним обов'язком банку при договорі банківського рахунка, як і при договорі банківського вкладу, є збереження банківської таємниці, яка містить, відповідно до ч. 1 ст. 1076 ЦК, відомості про банківський рахунок, операції за рахунком та відомості про клієнта. У разі неправомірного розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди (ч. 2 ст. 1076 ЦК, ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність").

Відповідальність сторін встановлено за невиконання чи неналежне виконання договору банківського рахунка (за порушення строків операцій за рахунком, безпідставне списання грошових коштів, невиконання розпоряджень клієнта) (ст. 1073 ЦК). Законодавством також встановлено низку штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання банком своїх зобов'язань за договором банківського рахунка (наприклад, ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні").

Банк у разі переказу з рахунка платника без законних підстав, за ініціативою неналежного стягувача, з порушенням умов доручення платника на здійснення договірного списання або внаслідок інших помилок повинен повернути ці кошти, а також сплатити клієнту пеню в розмірі процентної ставки, що встановлено цим банком за короткостроковими кредитами.

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. Умови договору, які спрямовані на обмеження такого права клієнта, є нікчемними. Договір вважається розірваним із моменту отримання банком заяви про закриття рахунка, якщо інший, пізніший строк, не встановлено у заяві про закриття рахунка. Поточний рахунок фізичної особи закривається на підставі його заяви або у разі смерті та в інших випадках, передбачених договором або чинним законодавством.

Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка у випадках, передбачених ст. 1075 ЦК. Також банк має право відмовитися від договору банківського рахунка та закрити його у разі непроведения операцій за рахунком клієнта протягом трьох років поспіль через те, що немає залишку грошових коштів на цьому рахунку (ст. 1077 ЦК).

60. Особисті немайновіправовідносини подружжя

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя. Особисті немайнові обов’язки подружжя - обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я; зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану; право на ім’я, на спілкування батьків і дітей; на виховання дитини, право на материнство, батьківство, право батьків на визначення місця проживання дитини; право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності; своїх звичок та уподобань; право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток; на здобуття освіти; прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку;на зміну прізвища; на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї; на особисту свободу та особисту недоторканність та ін.

Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові. До таких прав належать: право на життя, на охорону здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність особистого життя, на повагу до гідності та честі. Ці права охороняються не сімейним, а цивільним законодавством. Майновими правовідносинами у сімейному праві є майнові блага (речі індивідуального користування, премії, нагороди, майно, набуте під час перебування у шлюбі, грошові утримання тощо), майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. До спільної сумісної власності відноситься заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, до спільної сумісної власності подружжя відноситься житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Отже, майно, що придбане подружжям за час шлюбу, є спільною власністю чоловіка та дружини. У разі розірвання шлюбу воно підлягає поділу. Відповідно до статті 75 Сімейного кодексу України дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі. Аліменти сплачуються щомісячно. За взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед (стаття 77 Сімейного кодексу України). Розмір аліментів одному з подружжя суд визначає з урахуванням можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з урахуванням інших обставин. Розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів. При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров’я та матеріальне становище дитини; стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина. Однією з основних цілей регулювання сімейних відносин, є утвердження почуття обов’язку перед батьками, а також встановлено що повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При цьому судом враховуються всі інтереси сторін: непрацездатність батьків та їх потреба у матеріальній допомозі, матеріальне становище дітей, догляд дітей за батьками тощо. Також до уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність в батьків майна, що може приносити дохід, тощо

61. Майнові правовідносини батьків та дітей

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майна та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім’ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

Кожна сім’я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно (cт. 174).

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов’язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов’язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім’ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).