Україна в роки незалежності

Процес відродження української незалежності був започаткований історичними актами: Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року.

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, на якому 90 % громадян висловилися за незалежну Україну. Водночас було обрано Президента республіки – Л. Кравчука (понад 60 % голосів).

Реакція світового співтовариства на результати всенародного референдуму була виявлена в тому, що тільки за грудень 1991 року 68 держав визнали незалежність України.

Упродовж 1992 року Україну визнали ще 64 держави.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України, перш за все, звернули увагу на розбудову власних Збройних сил. Розпочалося реформування військових, управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів.

16 листопада 1994 року Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантії безпеки з боку ядерних держав.

Подальшими кроками до перетворення України з союзної республіки в самостійну державу були:

- вихід України з рубльової зони (постанова від 9 вересня 1991 року вводить в обіг купони багаторазового використання);

- Закон “Про громадянство України” (8 жовтня 1991 року), згідно з яким громадянство надавалося всім, хто мешкав на її території, не був громадянином іншої держави та не заперечував проти цього;

- Закон “Про державний кордон” (7 листопада 1991 року);

- затвердження мелодії національного гімну “Ще не вмерла Україна” (указ Верховної Ради від 15 січня 1992 року);

- проголошено державний прапор – синьо-жовтий та затверджено малий герб України – тризуб (28 січня 1992 р.).

З метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів в Україні Верховна рада Законом від 5 липня 1991 року запровадила Інститут Президентства.

Нагляд за точним виконання законів на всій території республіки відповідно до Закону України “Про прокуратуру”, прийнятий 5 листопада 1991 року, покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд розпочалася розбудова досить стрункої та зваженої системи управління, проте майже з початку своєї діяльності вона стала давати збій. Механізм влади показав свою недосконалість. Замість цивілізованого розподілу влади виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, Верховна Рада та Уряд.

Найслабшою ланкою у трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але у критичні моменти перетворювався на головного винуватця. У результаті своєї діяльності змінилося чотири уряди:

- В. Масола (травень-жовтень 1990 р);

- В. Фокіна (листопад-жовтень 1992 р.);

- Л. Кучми (жовтень 1992 – вересень 1992 р.);

- Л. Кравчука – Ю. Звягільського (вересень 1993-червень 1994 р.).

Крім того, послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, так необхідну в умовах перехідного періоду. І як результат – рішення про проведення в першій половині 1994 року дострокових виборів Верховної Ради та Президента України за мажоритарною системою (висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками).

11 травня 1994 року нова Верховна Рада розпочала свою роботу. Головою українського парламенту став О. Мороз.

Протягом червня-липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув Л. Кучма.

Новобраний президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада активізувала свою законотворчу діяльність.

Було значно розширена правова база реформ (прийнято 753 закони); почався перехід до організації роботи депутатів на постійній основі; прийнята нова Конституція України (28 червня 1996 року).

Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Залишалася слабка позиція Кабінету Міністрів. Один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень-березень 1995), Є. Марчука (березень 1995-травень 1996), П. Лазаренка (травень 1996 – липень 1997).

У березні відбулися чергові вибори Верховної Ради за мажоритарно-пропорційною системою.

Отже, державотворчий процес після проголошення незалежності України протікав суперечливо та неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зміни – створено Збройні сили республіки, в основному сформовано правове поле для державотворчого процесу, а другого боку – зростання протиріч у деяких різних гілках влади, корупція та протекціонізм у державних структурах, прогресуюче падіння авторитету всіх гілок влади.

Як свідчить історичний досвід, реальна незалежність передбачає перш за все економічну незалежність. Тому першочерговим завданням був перехід від командної до ринкової економіки.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності (Закон “Про економічну незалежність України”, серпень 1990 р. та постанова Верховної Ради “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, листопад 1990 р.), які визначили мету і основні напрямки розвитку економіки.

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї моделі переходу до ринку, а була втягнута в ринкові перетворення за російським зразком, зокрема застосування “шокової терапії”, тобто зняття державного контролю над ціноутворенням. Однак прагнення уряду, який очолював В. Фокін, провести систему контрзахисту для захисту національних інтересів України та пом’якшити удар “шокової терапії” не справдилося. На заваді став брак політичної, технічної готовності управлінського апарату для реалізації намічених планів.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що в Україні існують ознаки глибокої економічної кризи:

- обсяг продукції промисловості на кінець квітня 1992 р. скоротився на 14,1 %;

- виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20 %;

- продовольчих товарів – на 32 %.

І як результат – відставка кабінету В. Фокіна восени 1992 року.

У пошуках ефективної моделі формування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому зосереджена основна частина виробничого потенціалу країни.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І-ІІІ кварталів 1992 р. становить 20 %.

Критичною була ситуація в фінансовій сфері. На початку 1993 р. уряд підняв фінансові ціни на 1,8 раз. За даними Світового банку, в другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищий у світі та перевищував показники часів світової війни.

Криза ставила під сумнів державну незалежність. За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма в жовтні 1994 року проголосив нову соціально-економічну стратегію, а саме:

- фінансова стабілізація (головне завдання якої послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи);

- регульована та контрольована державою лібералізація цін;

- структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора;

- децентралізація управління економікою;

- лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків;

- соціальний захист.

Перші кроки на цьому шляху були рішучими. Вийшли постанови про підвищення зарплат, пенсій, стипендій, про лібералізацію цін та експорту. Рішучість певною мірою обумовлювалась вимогами Міжнародного валютного фонду в обмін на надання Україні позик.

За чотири роки після проголошення нового реформаційного курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, а саме:

- часткова фінансова та цінова стабілізація (якщо інфляція в Україні в 1993 р. становила понад 10000 %, 1994 – 500 %, та в травні 1995 – менше 4,6 %);

- певні структурні зрушення (вже в 1995 р. промисловими підприємствами недержавного сектора було вироблено 45 % загального обсягу промислового виробництва, а в першому півріччі 1998 – 65,9 %);

- започаткування процесу повернення капіталу в Україну;

- інтенсифікація процесу приватизації (у1995 р. було приватизовано 8 тис. великих та середніх підприємств);

- роздержавлення землі та майна сільськогосподарських підприємств (понад 4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність);

- перегляд податкової системи (скорочено податкові пільги, ставка податку на додану вартість знизилася з 28 % до 20 %).

- Однак ці тенденції не набули сталого характеру і були лише проривами в окремих економічних сферах. Ситуація залишалася складною, про що свідчать показники першої половини 1998 року:

- 51 % підприємств працювали збитково;

- лише 101 підприємство із 9,7 тис. здійснювали комплексну механізацію;

- економіка набирає напівкримінальні риси (тіньовий сектор близько 60 %);

- зростає зовнішня заборгованість України (в 1997 р. вона досягла понад 10 млрд. доларів;

- кількість безробітних на липень 1998 р. зросла на чверть.

- Невідкладних змін вимагало сільське господарство. Постійно скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської продукції. Так в 1995 р. він складав 75 % від рівня 1991 р. У результаті неефективності сільське господарство стало одним із головних факторів розхитування інфляційних процесів.

Крім того, по економіці боляче вдарила світова фінансова криза 1998 р. На кінець 1998 р. інфляція піднялася до 120 %.

Складна ситуація в економіці позначилася на життєвому рівні народу України.

Після проведення лібералізації цін у 1992 р. основна маса населення (64 %) опиналася за межею бідності. За 1991-1995 роки ціни виросли в 118 разів, тоді як грошові прибутки населення лише в 27,7 тис. разів.

Значно скоротився рівень споживання основних видів харчування.

Офіційно не була визначена межа бідності, тоді як мінімальний споживчий бюджет був значно вищий, ніж мінімальна зарплата.

Так, з 1 січня 1999 р. межа малозабезпеченості була на рівні 90,7 грн. на місяць, тоді як мінімальна зарплата становила 74 грн.

Крім того, ціла низка пільг погіршує економічний стан країни.

У нашій країні 25 млн. осіб користується правом безкоштовного або пільгового проїзду в залізничному транспорті, 17,3 млн. – у міському електротранспорті, близько 22 млн. мають пільги у сплаті житлово-комунальних послуг. Жодна країна світу не знає таких пільг, як в Україні.

Складною залишається екологічна ситуація. Щорічно в атмосферу викидається 17 млн. тон шкідливих речовин, а це в свою чергу шкідливо впливає на стан здоров’я населення. Так, тільки 20 % дітей народжуються здоровими.

Якщо говорити про соціальну структуру суспільства, то відбувається форсоване його розшарування. Тільки за 1990-1992 р. представників “середнього класу” зменшилося майже в 2 рази, з 78 до 36%.

Відповідною реакцією на погіршення економічного стану в країні стали страйки. Лідерами виступають гірники. Великі страйки відбулися в лютому-березні 1992 р., червні-липні 1996 р., у травні-червні 1998 р. Висувалися, перш за все, економічні вимоги.

Початок 1998 р. відзначився страйками шахтарів, робітників атомних станцій, учителів.

Таким чином, після 9 років пошуку оптимальної моделі реформування, апробації різних її варіантів в економіці України на кінець ХХ ст. спостерігалося переплетіння позитивних тенденцій та процесів з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного економічного сектора свідчить зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зрушення, започаткування процесу повернення капіталу в Україну, зниження від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі.

Водночас зберігаються негативні процеси – зростає кількість збиткових підприємств, значна кількість продукції реалізується через бартерні угоди, невпинно зменшується заборгованість держави з виплати заробітної платні, зростає безробіття.