Встановлення фашистського окупаційного режиму. Партизанський рух на Україні. Діяльність ОУН-УПА

Територію СРСР Гітлер називав "великим пирогом", для осво­єння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управ­ляти, по-третє, експлуатувати. Дотримуючись класичної форму­ли всіх завойовників "розділяй і владарюй", фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських зе­мель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північ­на Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" (Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпоряд­ковані Румунії; "дистрикт Галичина" приєднувався до створено­го гітлерівцями на польській території "генерального губерна­торства"; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат "Україна" (339,2 тис. км); Чернігівська, Сумська, Харків­ська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму пе­ребували під владою воєнних властей.

Рейхскомісаріат "Україна" очолив Еріх Кох, якого у третьому рейху називали "другим Сталіним". Для управління було ство­рено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Укра­їні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольс­твом, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашист­ської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на робо­ту до Німеччини для арій­ської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих зе­мель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (ос­таннє, завдання планувалося здійснити протягом 30-ти повоєн­них років, але фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).

Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне на­селення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав на­каз про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повин­ності, були розширені. Спочатку це були люди віком від 18 до 45 років, а незабаром — від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори та виснажливої праці.

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мо­білізацію у Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої си­ли у господарчому секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової пра­ці населення окупованих країн. З 2,8 млн. молодих людей, виве­зених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихід­цями з України.

Характерною рисою "нового порядку", який вводився гітле­рівцями на окупованих територіях, був нестримний кривавий те­рор. Жерт­вами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис., сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах України. Поступово гітлерівський терор.все більше набуває рис систематичності — з німецькою педантичністю здійснюються каральні акції, створю­ються гетто і концентраційні табори.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Укра­їні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веден­ням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і люд­ськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушен­ня будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від укра­їнських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та ви­везення на роботу до Німеччини "життєвого простору" для арій­ської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупова­них українських земель, заселення районів німецькими пересе­ленцями.

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму роз­витку він пройшов кілька етапів, Перший — "зародження і ста­новлення" — тривав із початку війни до кінця 1942 р„ Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — "стабілізації" — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів пар­тизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фа­шистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово пере­ходити до здійснення рейдових операцій. Третій — "активних наступальних дій" — триває до цілковитого розгрому фашистів." Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, чис­ленні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуван­нями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи у тилу були не­численними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вер­махту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.

Слабкість радянського партизанського руху в початковий пе­ріод війни була зумовлена кількома причинами.

У 20-ті на початку 30-х років радянське військове керів­ництво вважало, що в разі ворожого вторгнення у тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі під­готовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри у перемогу.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни.

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби у німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Цент­ральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання міс­цевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої зем­лі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких сол­датів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселя­ючи у народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували ве­ликі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С Ковпака, О. Сабурова. М. Наумова.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зароджен­ня до широкого розгортання та активного протистояння фашис­там.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів після нев­далої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Орга­нізації українських націоналістів (ОУН) та Української повстан­ської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націона­лістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт.в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду по­чали виявлятися розходження між ветеранами — членами Про­воду Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміг­рації,, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу та вплив у організації. Його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження у питаннях так­тики боротьби.

З цього моменту починається одночасне існування двох укра­їнських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН- Б — ре­волюційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну й ту ж мету — незалежність України, проте шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у ви­рішенні українського питання, то прихильники Бандери вважа­ли, що українська держава може бути встановлена лише внаслі­док національної революції, в ході якої розраховувати можна ли­ше "на власні сили українського народу, відкинувши загалом орі­єнтацію на чужі сили".

У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використа­ти всі фактори, які, на думку бандерівського проводу, могли спри­яти становленню української державності, За допомогою німець­кого військового командування ОУН-Б сформувала "Легіон укра­їнських націоналістів", який складався з двох підрозділів — "Нах-тігаль" і "Роланд", Чисельність легіону була незначною — близько 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб по­ширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася у стосунках між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відо­мий історик О. Субтельний: "кожна сторона прагнула викорис­тати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях",

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б пе­рейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на "Нахтігаль" та збройні групи бо­йовиків, бандерівці провели у будинку "Просвіти" Українські на­ціональні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником С.Бандери — Я. Стецьком..

Реакція Берліна на відновлення української державності бу­ла швидкою і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незаба­ром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про від­новлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерів­ців.

Концентруючи свої сили у великих містах, особливо у Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації.

5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки фор­мування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися реп­ресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Отже, незважаючи на те, що і ОУН-Б і ОУН-М ставили пе­ред собою одну й ту ж мету — незалежність України, шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо радикально настроєні бан­дерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі станов­лення української державності, то помірковані мельниківці ро­били ставку на поступове, "повзуче" встановлення власного кон­тролю на українських землях та відновлення національної дер­жави. Мельниківці в основному розраховували на значну допо­могу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що гро­мадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворили­ся на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром пе­рейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) до­сить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало "білих плям". Ще у серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продов­жувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне форму­вання української міліції.

Формування називалося "Поліська Січ" і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2—-3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спро­бували наприкінці 1941 р. розпустити це формування., вони пе­рейшли до партизанські боротьби. Незабаром "Поліську Січ" було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба Бо­ровєць. Він вважав, що "революційна армія... повинна еволюці­онувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції".

Становлення оунівського партизанського руху почалося в се­редині 1942 р. Після хвилі масового дезертирства з лав українсь­кої поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а нев­довзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повс­танська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р„ УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т, Бульби-Боровця та частини ОУН А, Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з'єд­нання під назвою "Українська Народна Революційна Армія" (УН-РА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та нім­ців аж до кінця 1943 р. (на той час Т„ Бульба-Боровець був заа­рештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенхаузен).

Згідно з німецькими даними, які під­тверджуються українськими еміграційними джерелами,, чисель­ність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 рр.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні відомі історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та поль­ське населення; радянські партизанські загони, а згодом і під­розділи Червоної армії.

Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише у німецького, а й у радянського команду­вання, оскільки повстанці ставали "третьою силою", що намага­лася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашис­тами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не ви­пустити ситуацію у західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії у район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши у протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як "третя сила" свідчить статисти­ка: лише у жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Повстанці були змушені у роки війни воювати ще й на тре­тьому фронті — проти польської Армії Крайової. Початком конфлікту стали масо­ві вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польсь­кою Армією Крайовою (АК) в 1941р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи "прору­бати польський коридор" від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію "Бу­ря", Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943— 1944 рр. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання мит­рополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.

Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: "Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу..." Ріст лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політич­них поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду іде­ології та політики ОУН-Б. Тому у серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголо­сив курс на боротьбу проти "московсько-більшовицького та ні­мецького ярма, за побудову Української самостійної соборної дер­жави", а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери були покладені принципи:

· багатоукладності економіки;

· соціальної справедливості;

· державного захисту най­менш забезпечених верств населення.

Суттєвим зрушенням у по­літичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рів­ність всіх громадян України, незалежно від національної прина­лежності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцен­трувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціону­вати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б непо­далік від Самбора у Галичині 11 липня 1944 р. були скликані збори, в яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців, Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають "тимчасовим українським парламентом", інші — "координаційним воєнно-політичним центром". Харак­терно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні мето­ди боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що де­мократія є устроєвим принципом представництва.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української дер­жавності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистоян­ня, вона активно намагалася відіграти роль "третьої сили", що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така по­зиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німець­ких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Євро­пі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотриму­ватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збережен­ня і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слуш­ного моменту для вирішального удару.