Демократизація суспільства. Спроба реформування тоталітарної системи

Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під випливом соціальної кризи тоталітаризму з його всезагальним контролем влади над суспільством у політиці, економіці та соціальному житті. Спробою її подолання був перебудовчий курс М.С.Горбачова, наслідком якого стало:

1) падіння комуністичних режимів у країнах Східної Європи;

2) вихід Прибалтійських республік із складу СРСР;

3) піднесення громадського руху в Україні.

Гасла “перебудова”, “демократія” і “гласність” незважаючи на їхню обмеженість, сприяли формуванню громадських організацій, становлення вільної преси, конституційної легалізація політичного плюралізму.

Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. Фактично до кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалась у консервативній інтерпретації горбачовської політики, при відсутності власної концепції розвитку республіки у галузі як економіки так і політики. У матеріалах з’їздів Компартії України із запропонованим курсом на перебудову. Що ж до проблеми розвитку української державності. То на рівні вищого керівництва не мала альтернатив теза В.В.Щербицького: “Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження”.

Нехтування інтересами народу України з боку вищого керівництва яскраво проявилось під час обговорення проекту законів Верховної Ради СРСР про зміни і доповнення до Конституції СРСР і про вибори народних депутатів. Запропоновані поправки усували формальне право союзних республік на вихід з СРСР, унеможливлювали здійснення принципу республіканського госпрозрахунку, перерозподіляли представників у Раді Національностей на користь РРФСР (репрезентація збільшувалась з 32 до 43%).

До того ж Верховній Раді СРСР надавалося право встановлювати загальні принципи й визначати головні напрями діяльності республіканських і місцевих органів проголошувати військовий стан у будь-якій місцевості і запроваджувати особливі форми адміністрації.

Проти цього проекту рішуче виступали Прибалтійські республіки. У листопаді 1988 року Декларацію про суверенітет приймає верховна влада на території Естонії належить верховному органу республіки.

Аналогічні рішення були прийняті Верховними Радами Латвії, Литви при підтримці ЦК компартій цих республік. Таким чином, уперше в новий історії СРСР республіки стали на захист свого суверенітету.

Натомість Верховна Рада УРСР виступила із засудженням рішення Прибалтійських республік, вважаючи, що це завдає значної шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє зміцненню єдності та згуртованості радянських народів.

У цей же період у суспільно-політичному житті республіки гострого характеру набули такі проблеми як:

v збереження та розвиток української мови і культури;

v досягання економічної самостійності і незалежності;

v отримання державного суверенітету.

Відтоді чітко окреслюється поступове піднесення громадського руху на захист України та її народу.

Важливим етапом на шляху реформування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р.) і Верховної Ради УРСР і місцевих Рад (14 березня 1990 р.). Передвиборна компанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширенню ідей демократизму та національного відродження. Оскільки демократичний рух у республіці у цей час знаходився у зародковому стані, 49% мандатів на з’їзд народних депутатів СРСР здобули представники партійного і державного апарату, голови радгоспів і колгоспів.

У важкій боротьбі перемогли делегати демократичного спрямування. О. Гончар, Д.Павличко, С.Рябченко, М.Амосов, В.Черняк, Ю.Щербак, В.Яворський. Згодом вони об’єднались у Республіканський демократичний клуб (РДК) чисельність до 50 чоловік.

У листопаді 1989 року для проведення виборчої компанії сформувався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного Руху, “Меморіал” та Українська Гельсінська спілка, “Зелені” та ін.). У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як 1) досягнення реального політичного й економічного суверенітету України; 2) створення багатопартійної системи у республіці; 3) забезпечення рівноправності всіх форм власності; 4) розробка нової Конституції; 5) національне відродження українського народу і національних меншостей; 6) реальна свобода віросповідання.

Така програма здобула широку підтримку громадян України. У виборах 4 березня 1990 року взяло участь 84,9% виборців. Перевагу кандидатам Демократичного блоку у Львівській, Тернопільскій та Івано-Франківській областях відділи 85% виборців.

У результаті виборчої компанії депутатський корпус Верховної Ради оновився на 90%. У складі парламенту представлені депутати різних національностей: 73,1% - українці, 22,3% росіяни, 1,2% білоруси, та ін. Депутати, що перемогли на виборах під гаслом Демблоку, становили ¼ загальної кількості обраних.

16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

У преамбулі Декларації зафіксовані найважливіші положення, що відбивають глибокий зміст поняття державного суверенітету, проголошеного як “верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Радикально сформульовані у Декларації положення з економічних питань. Особливо підкреслено, що земля, надра, повітряний простір, вода та інші природні ресурси є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки. Заявлено право України на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема золотому запасі. Проголошено право України мати власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки. За Україною передбачається закріпити статус держави, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: відмова від виготовлення, придбання і впровадження ядерної зброї. Саме проблема досягнення реального суверенітету стане стержнем усієї подальшої роботи парламенту, хоч різний ступінь політичної свідомості депутатів нерідко викликав кризу в його роботі.

Події осені 1990 року прискорили поляризацію сил у парламенті дали новий імпульс його діяльності. 24 жовтня був прийнятий Закон по зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР. Ним скасувалося ст.6 про керівну роль комуністичної партії, закріплялись основи діяльності різних політичних партій в Україні.

Велике значення мала зміна ст.71, що проголосила верховенство законів республіки на території України, а також ст. 120, якою вимагається обов’язкове виконання постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР на території республіки.

Дальшим кроком що до зміцнення структур державної влади на місцях було прийняття закону про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування. Протягом 1990 року і до серпня 1991-го важливе місце у діяльності Верховної Ради займало обговорення проектів нового Союзного договору. Наприкінці грудня 1990 р. дебати висвітили досить широку розбіжність позицій депутатів з цього приводу: від повної його підтримки до рішучого відкидання самої ідеї входження України у будь-який політичний союз.

17 березня 1991 року відбулися всесоюзний референдум і республіканських опитування, в яких взяли участь 83,5% виборів, з них 70,5% проголосували за збереження СРСР, як основної федерації, а 80,2% - висловилися за те, щоб Україна була у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет.

Такі важливі події суттєво вплинули на співвідношення сил в українському парламенті. Відокремилась частина депутатів на чолі з Л.М.Кравчуком, які в наслідок своєї позиції що до послідовного курсу на досягнення реального суверенітету України здобули назву “суверенкомуністи”. Одночасно активізувалася робота з підготовки проекту нової Конституції України.

Окремі ідеї концепції нової Конституції України знайшли часткове втілення в ухвалених Верховною Радою Законах: про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР, про Президента Української РСР (від 5 липня 1991 р.).

Ними передбачено створення нових владних структур у формі змішаної парламентської президентської республіки з досить сильною законодавчою владою. Нові статті Конституції надають значні повноваження Президенту республіки. Він виступає гарантом забезпечення прав і свобод громадян, державного суверенітету України і очолює систему органів державного управління, представляє Україну в міжнародних і міждержавних відносинах.

Плідна робота третьої сесії Верховної Ради з розбудови Української держави співпала з підготовкою нового проекту Союзного договору, що був названий Новоогарьовським. Парламент відхилив цей проект.

Події 18-19 серпня 1991 року мало не поклали край розвитку України по шляху суверенності. Документами ДКНС фактично відкидався курс України, всіх національних республік що до незалежної політики відносно центру. Замість цього під приводом збереження цілісності Радянського Союзу запроваджувався режим незвичайного стану в окремих регіонах (передбачався він і в Західній Україні, і в Києві), встановлення безумовного верховенства Конституції СРСР і законів Союзу.

До складу ДКНС ввійшли О.Бакланов, В.Крючков, В.Павлов, В.Пуго, С.Стародубцев, О.Тізяков, Д.Язов, Г.Янаєв.

Постанова № 1 ДКНС вимагала від органів влади й управління союзних і автономних республік неухильно дотримуватися режиму незвичайного стану і подальших постанов нової влади.

Заборонялося 1) діяльність усіх політичних партій, громадських організацій і масових рухів; 2) проведення мітингів, вуличних демонстрацій і страйків. У необхідних випадках передбачалося запровадження комендантської години, патрулювання території і т.п. Всі демократичні сили об’єднались для спільних дій. 19 серпня до Києва з’їхались голови і представники всіх демократичних партій і рухів. Демократичні сили визвали переворот як антиконституційний і закликали народ України до страйків і громадянської непокори.

“20 серпня 1991 р. була прийнята заява Президії Верховної Ради України в якій дія постанов ДКПС на території України не визнавалася. Поряд з цим містився заклик до населення республіки утримуватися від страйків, мітингів і маніфестів.

24 серпня була скликана позачергова сесія парламенту республіки. На основі аналізу подій в Україні доповідачі доходили висновку про необхідність прийняти рішучі заходи що до захисту суверенітету України. Л.М.Кравчук запропонував найближчим часом визначити й створити всі структури суверенітету, механізм його реалізації у практиці суспільних відносин.

Була прийнята резолюція про створення на території України Ради оборони, національну гвардію, вирішити питання про депортацію правоохоронних органів республіки.

24 серпня був прийнятий Акт про проголошення незалежності України.

В цьому зафіксовано, що віднині буде існувати самостійна держава з назвою Україна, територія якої є неподільною і недоторканою, на ній набувають чинності виключно Конституція і закони України.

Було прийнято рішення про проведення республіканського референдуму 1 грудня 1991 р.