Політика українізації: досягнення і труднощі

Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення Союзу РСР супроводжувалися ідеями більшовиків у національній політиці. Розбурханий в роки революції український національно-визвольний рух постав реальним об'єктивним фактором, з існуванням якого повинна була рахуватися комуністична влада.

У квітні 1923 р. XII з'їзді РКІІ(6) проголосив політику "коренізації" що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний апарат і державні органи застосування національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Більшовики всіляко намагалися довести, що головною метою нової національної політики є сприяння розвиткові культур і мов колишніх пригнічених народів. Та на перший план державної влади виступило розширення соціальної бази більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення. Так, у 1922 р. українці становили лише 23% членів КП(б).У Питома вага українців у склі державного апарату не перевищувала 35%. Щоб забезпечити собі сприятливе ставлення місцевого населення, необхідно було надати партійним і державницьким структурам УСРР більш національного характеру. Були чітко сформовані основні положення політики коренізації, завдання якої були:

- підготовка, виховання та висування на керівні посаді кадрів корінної національності;

- враховувати національний фактор при формуванні партійного та державного апарату;

-забезпетити глибоке вивчення національної історії;

- сприяти відродженню та розвитку національних традицій та культури.

Проте партійно-державний апарат, що складався з неукраїнської чи зросійщеної верхівки, активно протидіяв політиці українізації, всіляко гальмував запровадження української мови. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорій "боротьби двох культур", за якою "передова пролетарська російська культура" повинна була перемогти "відсталу, пов'язану з селянством українську". Втім, подібні шовіністичні ідеї., що маскувалися під гаслами "пролетарського інтернаціоналізму" і поділялися багатьма партійними функціонерами, політично були ще занадто передчасними,

В 1925 р. Еммануїла Квірінга, що перебував на посаді генерального секретаря замінив Лазар Каганович, який заходився по-чиновницькому ретельно втілював в життя офіційний курс партії. За нього політика українізації набула найбільшого розмаху і досягла значних успіхів. Своєрідним форпостом посиленої українізації в 20 - х роках став наркомат освіти якому підпорядковувалися всі ділянки культури Наркомом освіти в 1924 - 192Ї рр. був Олександр Шумський, а після його усунення - Микола Скрипник.

Результати українізації 2О - х рр. були по - справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату зі 923 по 1927 рр. зросла з 35 до 54%. Частка корінної національності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%. Українська мова, незважаючи на опір противників українізації («русотяпів»). перетворилася на основний засіб спілкування, мову офіційного діловодства та освіти. 929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Розширювалася мережа українськомовної преси і видавництв: понад половину книжок, газет і журналів стали видавати українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася в школах командного складу, в червоноармійських частинах. Процес українізації охопив навіть регіони інших республік, де компактно проживали українці (Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Все це сприяло зростанню національної свідомості українського народу.

У той же час здійснення політики супроводжувалося створенням найсприятливіших умов для національних меншин, що компактно проживали на території Радянської України. У жовтні 1924 р. було утворено Молдавську республіку. Проходив інтенсивний процес національно-територіального районування: було виділено 13 національних районів, існували сотні національних сільрад і містечкових рад, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, болгарською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть церковного життя, що було зумовлено діяльністю Української автокефальної (незалежної православної церкви (УАП) Вона офіційно виникла в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі у Києві і очолювалася митрополитом Василем Липківським. Релігійна служба в ній відправлялася українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилась до радянської влади і в умовах розгортання шаленої "атеїстичної пропаганди" була офіційно ліквідована в 1930 р.

Однак паралельно з успіхами політики українізації; національне-культурним розвитком українського народу зростав опір з боку "русотяпів". Зросійщена партійно-господарська номенклатура, користуючись допомогою з центру, в другій половині 20 х років перейшла в наступ па політику українізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що начебто погрожував монолітній єдності СРСР, республіканське керівництво під проводом Л. Кагановича, що так блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, починає нову кампанію. Вона була спрямована на дискредитацію; шельмування проводирів українізації; повільну ліквідацію політики коренізації.

Симптоматично, що першою жертвою нової сталінської національної політики став відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919р. Микола Хвильовий. У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи та перспективи розвитку української літератури. Приводом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформульовані ним гасла "Геть від Москви" і "Даєш Європу". що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейської спадщини, викликало обурення московської партійної номенклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістичного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обмеження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідеологічних ярликів стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації утвердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.

Наступним об'єктом критики став О. Шумський який у 1924 1926 рр. був наркомом освіти 1 відповідав за проведення українізації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вважав, що вона здійснюється занадто повільними темпами внаслідок протидії зрусифікованої номенклатури. О.Шумський наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував компанію критики наркома освіти. Лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК й ЦКК КП(б)У в 1927р.. розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і вислано за межі України. Лише один учасник пленуму - представник Компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович) - не підтримав цього рішення. Це дало привід Кагановичу звинуватити в "шумськизмі" весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше була ліквідована виконкомом Комінтерну.

Якщо М. Хвильовий та О. Шумський відстоювали культурну самобутність та політичні права українського народу, то Михайло Волобуєв прагнув довести спроможність економічної самостійності республіки. У статтях «що були опубліковані у "Більшовику України" в 1928 р., він доводив, що в економіці СРСР в 1928 р., він довів, що в економіці СРСР Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Він ґрунтовно переконував, що українська економіка повинна становити єдиний народогосподарчий комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголошені проявом небезпечного "націонал ухильництва" і стали приводом для згортання політики українізації.

Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшовиків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Генеральним секретарем ЦК КП{б)У став Станіслав Косіор - відомий партійний і державний діяч, один із активних провідників сталінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики українізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації - в липні 1933 р.