Гетьманщина. Ліквідація гетьманщини та автономії України

Дальший розвиток України відбувався під значним впливом наслідків Визвольної війни і возз'єднання України з Росією. Українські землі в складі російської держави протягом майже цілого століття користувалися правом на обмежене самоврядування. Тут зберігалися специфічні особливості адміністративного устрою, організації війська, судових органів, податкової системи, правових норм тощо. На Лівобережжі існував поділ на десять полків, які були одночасно військовими й адміністративно-тери­торіальними одиницями (Стародубський, Чернігів­ський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський). Полки у свою чергу поділялися на сотні.

Очолював ієрархічну драбину старшинської адміністрації гетьман, якому належала вся повнота влади. Управлінські функції зосереджувала у своїх руках генеральна старшина (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний), а також полковники й сотники. За козацьким звичаєм вони підлягали обранню на загальних військових радах. Проте в міру зміцнення феодальних суспільних відносин вибори перетворювались у формальну справу. Вже з кінця XVII ст. вищі адміністративні поса­ди займали особи, призначені гетьманом або царським урядом. Усі справи, пов’язані з Україною, вирішувалися через Малоросійський приказ (1662-1722 р).

Свої особливості адміністративно-територіального устрою мала Слобідська Україна. Вона поділялася на п'ять козацьких полків - Острозький (Рибинський), Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський, котрі складалися із сотень, яких налічувалося близько 100. Полковники й сотники відали адміністративними, фінансовими, судовими і військовими справами. Козацька старшина обиралася із заможної верхівки на радах. Але у першій половині ХVІІІ ст. цей звичай обмежувався, і старшина призначалася царською адміністрацією, якій підпорядковувалися і слобідські полки.

90-ті роки ХПІ ст. були часом співробітництва України з Росією. Гетьманом України став І.Мазепа (1687-1709 рр.), з старого українського шляхетського роду. Це був визначний державний діяч, дипломат з європейською освітою, з глибоким знанням людей, з умінням організувати їх, майстерно пристосуватись до обставин, але одночасно не випускати з рук своєї власної лінії.

У внутрішній політиці Мазепа підтримував існуюче становище на Україні, дбав про духовенство, давав багато грошей на школи і культурні потреби, піклувався про виховання відповідних старшинських кадрів-носіїв української державності. У зовнішній політиці Мазепа бажав приєднати до лівобережного гетьманату Правобережну, яку в 1704 р. обсадив своїм військом. Це було фактичне з'єднання обох половин України.

Північна війна (1700-1721 рр.) внесла свої корективи у взаємовідносини між Мазепою та Росією. Мазепа і його прихильники перейшли на бік шведського короля Карла XІІ.

В переговорах з Карлом Мазепа поставив справу Української держави на широку платформу:

¨ Україна мала бути цілком незалежною державою з титулом князівства, з довічною владою гетьмана-князя;

¨ територію її мали складати всі відвойовані від росії землі, що належали українському народові в давні часи.;

¨ Україна мала залишитись в союзі зі Швецією, але шведський король не мав права користуватись ні титулом, ні гербом українського князівства.

Поразка шведів під Полтавою 8 липня 1709 р. поклала кінець планам і Карла XII, і Мазепи. Наступником Мазепи, який помер в еміграції в Бендерах (Туреччина) у жовтні 1709р., був обраний там генеральний писар Пилип Орлик (1710-1742р.).

При виборах Орлика була укладена конституція Української держави (так звана Бендерська конституція 1710р.). Вона запроваджувала обмеження гетьманської влади на користь старшини й визначала Україну як станову гетьманську державу парламентського типу.

Орлик зробив ряд спроб оволодіти Правобережною Україною, залучаючи до цього Швецію, Туреччину, Крим, яка зазнала поразки. З 1714 р. він у вигнанні.

Полтавська перемога Росії над шведами означала зміну у відносинах на Сході Європи. Росія ставала європейською державою, і її натиск на Україну набрав цілком виразних форм. Петро І твердо вирішив ліквідувати автономні права гетьманщини. На вимогу царя новим гетьманом у листопаді 1708 р. було обрано полковника Івана Скоропадського (1708-1722 р.).

Столицю Гетьманщини було перенесено під московський кордон до Глухова. Петро І почав поволі заводити практику ліквідації автономних прав України.

У 1722 р. було засновано, так звану Малоросійську колегію на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим. Їй було надано права вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі контрольні права над адміністрацією і фінансами України. Водночас передано українські справи з Колегії закордонних справ у відання Сенату, якому підлягали внутрішні справи тільки Росії. Це означало, що Україна не була вже в очах Москви окремим державним організмом.

Після смерті Скоропадського у липні 1722 р. до влади прийшов наказний гетьман чернігівський полковник Павло Полуботок (1722-1724 рр.). З квітня 1723 р. Малоросійська колегія стала повновладною на Україні.

Після смерті Петра І на початку 1725 р. його наступники продовжували політику обмеження автономних прав України, хоча у дещо зм'якшених формах. З ініціативи Меншикова було дозволено обрати нового гетьмана - миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734 рр.), якому вдалося на деякий час і до певної міри спинити процес деформації України та перетворення її на російську провінцію. Це був заслужений діяч Гетьманщини, що чимало зробив для консолідації її внутрішніх відносин. Малоросійська колегія була скасована.

Зі смертю Апостола на початку 1734 р. було призначено Правління Гетьманського уряду, який очолив князь Шаховський, фактичний правитель України

В 1741 р. на престол зійшла дочка Петра І Єлизавета, яка відновила гетьманство на Україні. Гетьманом України було обрано Кирила Розумовського (1750-1764), у результаті Україна знову одержала свої автономні права.

В 1762 р. зійшла на престол цариця Катерина II, яка була прихильницею політики Петра І, направленої на централізацію та русифікацію всіх земель, набутих Москвою, в тому числі й України. В 1764 р. вона примусила К.Розумовського "добровільно" зректися гетьманського звання. На місце гетьманату прийшла Малоросійська Колегія.

У 1775 р. була знищена Запорізька Січ, а через кілька років прийшла черга і на саму Гетьманщину.

- в 1781р. знищено полковий (10 полків) адміністративний устрій України.

- Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які були з'єднані в одному Малоросійському генерал-губерна­торстві.

- в 1783 р. вводиться кріпосне право на Україні.

- Козацькі полки були перетворені на 10 карабінерських полків із шестирічним терміном служби.

- У 1786 р. була проведена секуляризація монастирських земель, яка завдала рішучого удару українському духовенству, а разом з тим, культурним установам, якими вони здавна займалися.

Так було знищено автономію Гетьманщини, її вправа, вільності та привілеї, неодноразово гарантовані царським словом і урочистими догово­рами. Україну було включено, до Російської імперії, і вона перестала існувати як окремий державний організм.

Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію і Слобідська Україна, яка охоплювала пізніше Харківську губернію і південні повіти Курщини і Воронежчини. Вже само слово "слобода" вказує на те, що це були райони української колонізаційної діяльності.

Ця територія мала автономію і складалася з 5 козацьких полків (острозький, харківський, сумський, охтирський, ізюмський). Козацький полк був і військовою, і адміністративною організацією, на чолі якої стояв полковник з усією повнотою військової, адміністративної та судової влади. Проте слобідські полки не були об’єднаними. Московська влада не хотіла, щоб на Слобожанщині постало щось подібне до гетьманської влади. Тому кожний полк безпосередньо підлягав московському воєводі в Білгороді, а в останній інстанції - царському урядові в Москві з його приказами.