Переяславська рада. Березневі статті

Обставини змусили Богдана Хмельницького шукати союзників у боротьбі проти Речі Посполитої. У цій ситуації він намагається залучити на свій бік московського царя, який, після деяких вагань, погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земсь­кий собор. Юридичне цей акт оформлено під час російсько-ук­раїнських переговорів у січні—березні 1654 р. У Переяславі було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московсь­кого царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності у під­ходах до новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмо­вилися принести присягу за царя, оскільки відповідно до специ­фіки їхнього державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську де­легацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскіль­ки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. На цій підставі фахівці вважають, що по­дії січня 1654 р. у Переяславі мали, головним чином, ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою "Березневих статей". Згідно з цим документом:

- Україна зберігала республіканську форму правління;

- територіально-адмініс­тративний поділ;

- нову систему соціально-економічних відносин;

- цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вод­ночас окремі статті обмежували її суверенітет а саме:

- збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони;

- заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо, що за життя Б. Хмельницького конк­ретний зміст "березневих статей" козакам був невідомий).

Серед істориків ще й досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широ­кий, але найпоширенішими є п'ять підходів: "персональна унія" (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); "васальна залежність" України від Росії; "ав­тономія" України у складі Росії; "возз'єднання" українського та російського народів; "військовий союз" між Україною та Ро­сією.

Але як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову за­лежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Укладення Переяславсько-московського договору кардиналь­но змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують "Вічний договір" про взаємодопо­могу. Кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кіль­кох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято у неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських деле­гатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене пе­ремир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-україн­ському військовому союзі.

У цей час почав виявляти себе швед­ський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У чер­вні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвер­дженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполи­тої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького роз­бив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає так і не здійснивши своїх задумів.

Отже, національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та насе­лення України, переплетіння з селянською війною. Цей період характеризується різким ускладненням міжнародного становища українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та йо­го соратників на процес державотворення визначали динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозько­го. Спочатку пошуки союзників здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росія", проте незабаром після укла­дення Вільненського перемир'я у зовнішньополітичній моде­лі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.