Законодавчі гарантії права на інформацію

Під час захисту права на інформацію журналіст повинен знати, що право кожного на інформацію в Україні гарантується Конституцією України, законами та підзаконними актами. Основу правового регулювання права на інформацію в Україні складає Конституція України. Конституційні гарантії права на інформацію закріплені, перш за все, у статтях 32, 34, 40 та 50 Основного Закону.

Зокрема, стаття 32 Конституції встановлює такі важливі у журналістській діяльності принципи, як недоторканість особистого та сімейного життя людини; заборона збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; право кожного знайомитися з інформацією про себе; судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе, вимагати вилучення такої інформації та відшкодування заподіяної шкоди, у т.ч. моральної.

Стаття 34 Конституції України гарантує право кожного на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Вона містить загальні принципи свободи обігу інформації та вказує на можливі випадки його обмеження в інтересах:

• національної безпеки,
• територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,
• для охорони здоров'я населення,
• для захисту репутації або прав інших людей,
• для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або
• для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Стаття 40 Конституції України гарантує право кожного направляти зверненнядо органів влади:

„ Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.”

Стаття 50 встановлює право на безпечне довкілля, а також гарантію права вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Конституція має пріоритетне значення, вищу юридичну силу порівняно з будь-яким іншим нормативним актом. Журналіст має право вимагати реалізації своїх прав, закріплених у Конституції. Слід пам’ятати, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означає, що у разі порушення права журналіста на інформацію, він може звертатися до суду навіть на підставі самих лише конституційних положень.

Наступними за ієрархією після Конституції України в інформаційній сфері є Закон України «Про інформацію» та Закон України «Про доступ до публічної інформації» - базові правові акти щодо реалізації закріплених Конституцією інформаційних прав.

Право кожного на інформацію гарантується ст. 5 Закону України «Про інформацію», що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Гарантіями такого права (ст.6) є:

• створення механізму реалізації права на інформацію;
• можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів;
• обов'язком суб'єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення;
• обов'язком суб'єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації;
• здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію;
• встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Це право гарантується обов'язком розпорядників інформації (ст. 3) надавати та оприлюднювати інформацію, визначати відповідальних осіб або відповідальні підрозділи, які забезпечують доступ, забезпечувати доступ до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, гарантувати можливість здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації та встановленням юридичної відповідальності за порушення права на доступ.

NB. Закон про інформацію було ухвалено ще 1992 року. Провідний як для свого часу закон уже за 10 років став серйозною перешкодою в отриманні інформації, зокрема, через достатньо тривалий строк розгляду — 30 днів із можливістю відстрочки на невизначений термін, обмежене коло органів, до яких можна було подати запит (до переліку не потрапляли органи прокуратури, органи місцевого самоврядування та органи зі спеціальним статусом), а також можливість відмови в доступі до інформації на підставі накладання обмежувальних грифів на весь документ, а не на його частини. Також закон не вимагав обов'язкового оприлюднення публічної інформації, що дозволяло органам місцевого самоврядування приховувати інформацію про виділення земельних ділянок та про витрачання коштів місцевого бюджету.

Право на інформацію є загальним правом кожного, у тому числі журналістів. У більшості країн (а з 2011 року і в Україні) законодавство зовсім не розрізняє особливих прав журналістів щодо доступу до інформації, а розглядає їх як пересічних громадян. На практиці ідентифікація журналістом себе як, власне журналіста може мати як позитиви — менша вірогідність відмови на запит, так і негативи — зокрема, недопуск до засідань колегіальних органів, як це сталося з журналістом Єгором Соболєвим, якого не пустили на сесію Київради. Відтак, журналіст в кожній конкретній ситуації має вирішувати чи є потреба в ідентифікації себе як журналіста.

Основними шляхами для отримання інформації, необхідної журналістам, є запити щодо доступу до публічної інформації; використання додаткових можливостей здобуття інформації від органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб за допомогою механізму акредитації; інтерв’ю, коментарів тощо.