Формування здорового способу психічного життя особистості

Одним із головних завдань практичної психології є забезпечення здорового способу життя людей через форму­вання у них відповідних психологічних знань, умінь та нави­чок. Динамічний ритм життя, інтенсивність розумової діяль­ності на виробництві, у школі, складність міжособистісних стосунків в умовах становлення ринку та інші обставини по-рушують традиційний спосіб життя, перевищують природні адаптаційні можливості людини.

Основну загрозу для психічного здоров'я становить стрес (або, точніше, тяжкий стрес — дистрес), що зумовлює неадекватну, патогенну поведінку.

Канадський фізіолог Г. Сельє, який ввів у науковий обіг поняття "стрес", зазначав, що стресова реакція формується за наявності певних зовнішніх та внутрішніх чинників. Зовнішні виступають у вигляді навколишнього середовища, клімату, прийому ліків, використання дієти тощо. Говорячи про внутрішні чинники, Сельє мав на увазі передусім спадковість, життєвий шлях, минулий досвід, деякі особливості організму. Як фізіолог він визначав переважно "точні", об'єктивні при­чини виникнення стресу, тобто фізичні й хімічні агенти, спадкові та фізіологічні властивості індивіда. Пізніше Сельє зробив спробу сформувати на цій основі узагальнену філо­софську концепцію, систему "антистресового світогляду" з рекомендаціями щодо запобігання стресу, в яких важливе місце посіли вже й психологічні аспекти.

Численні дослідження переконливо довели, що доцільно вирізняти суто психологічні зовнішні та внутрішні чинники, які створюють передумови більшої або меншої чутливості людини до дії тих чи інших стресорів. Ці чинники можна на­звати відповідно соціально-психологічними та індивідуально-психологічними. Тож зупинимося на розгляді переважно внутрішніх, індивідуально-психологічних чинників підвище­ної стресової чутливості та вразливості людей, указуючи в разі потреби на їх зв'язок із зовнішніми, соціально-психологічними чинниками.

Аналіз свідчить про те, що мова може йти про певні спо­лучення індивідуально-психологічних, а точніше — особистіс-них властивостей людини, які виступають сприятливим підґрунтям для виникнення та перебігу стресу.

Для визначення вказаних властивостей доцільно застосо­вувати адекватний комплекс методик. Це необхідно для того, щоб виявляти та контролювати систему якостей особистості, котрі утворюють психологічний "синдром" прояву стресу. До речі, такий підхід виправдав себе при комплексному вивченні негативних емоцій, пов'язаних зі стресом.

Підбір методів до психодіагностичного комплексу та на­ступний аналіз тестових даних радимо здійснювати відповідно до психологічної структури особистості, про яку йшлося У підрозділі 3.1. За цією структурою мають вивчатися по-требнісно-мотиваційний та емоційно-почуттєвий компоненти діяльності особистості, особливості її інформаційно-пізнавального, цілеутворюючого та результативного компо­нентів, підструктури спілкування, спрямованості, характерУ> самосвідомості, досвіду, інтелектуальних процесів, психо­фізіологічних властивостей особистості, а також її здібності Тобто в ідеальному випадку має бути підібраний досить нійрокий набір якостей особистості Спираючись на дану струк­туру, в принципі можливо вибрати будь-яку кількість яко-стей - межею стають тільки рівень узагальнення та аналізу, наявний час дослідження, методичні й організаційні можли­вості здійснення психодіагностики даного набору якостей.

Для ілюстрації наведемо результати конкретного психо­логічного дослідження, здійсненого за допомогою пси-ходіагностичного комплексу, до складу якого входило 12 ме­тодик.

Так, у ході психодіагностичного обстеження підлітків з'ясувалося, що близько 33 % із них мають підвищений рівень емоційної лабільності (оцінки їхньої лабільності перевищува­ли 50-відсотковий рівень відповідної шкали за особистісним опитувальником С. Айзенк), а близько 9 % учнів показали рівень, притаманний нейротизму або тривожності (їхні оцін­ки перевищували 75-відсотковий рівень шкали).

Дані опитування за методикою В. Русалова не лише підтвердили ці результати, а й засвідчили те, що близько 48 % школярів мають підвищений рівень соціальної емоційності, а для 24 % характерний рівень соціальної тривожності (нейротизму). Що ж до предметної емоційності, то ці показ­ники нижчі й дорівнюють 32 і 15%. Цікаво, що учням у більшості випадків притаманна або підвищ ена соціальна (21 %), або підвищена предметна (6 %) емоційність, а у 25 % ці види емоційності присутні одночасно.

Той факт, що близько третини (а за соціальною емо­ційністю — майже половина) протестованих підлітків харак­теризуються підвищеною емоційною лабільністю і лише у де­сятої частини емоційна лабільність сягає рівня нейротизму, треба розглядати як відомий феномен, коли юнь у цілому зберігає достатню емоційну чутливість до стресогенних фак­торів. У масштабі всього контингенту підлітків поділ на емо-ційно лабільних і емоційно стабільних є доцільним як у біо­логічному, так і у психологічному сенсі. Але стосовно окремої особистості інтенсивна емоційна реактивність на рівні нейро­тизму може розглядатись як надмірний життєвий тягар, що потребує втручання й допомоги практикуючого психолога.

Люди з підвищеною емоційністю, нейротизмом першими реагують на небезпечну зміну ситуації і таким чином сиг­налізують іншим про необхідність адаптації. їм, за Г. Сельє, властива підвищена реакція тривоги як перша фаза адапта­ційного синдрому, який включає в себе ще дві фази — фазу опору і фазу виснаження.

Численні наукові дані свідчать про тс, що найбільшу загрозу з боку стресорів відчувають люди не стільки з висо­кими рівнями емоційної лабільності й навіть нейротизму, скільки з указаними якостями в поєднанні з іншими власти­востями особистості, які ускладнюють дію природних та на­бутих механізмів компенсації, катарсису, каналізації нега­тивних емоцій, перешкоджають самостійному виходу зі стре­сового стану.

Слід зазначити, що самий стан тривожності розглядається фахівцями як комбінація емоцій, серед яких домінують острах, страждання, інтерес, провина, гнів, сором тощо. К. Ізард вважає найбільш небезпечним серед них інтенсивний острах. Він виділяє як природжені, так і набуті (культурні) стимули остраху. Поріг виникнення остраху залежить від індивідуальних відмінностей, досвіду та загального соціокуль-турного контексту ситуації. Природжені пускові механізми або природні причини остраху включають також самотність, необізнаність, раптову зміну або наближення стимулу, біль, побоювання тварин, незнайомих об'єктів, людей тощо. Острахи, які викликаються соціокультурними причинами, можуть виникати внаслідок травм або шляхом наслідування дорослого, котрий виступає як зразок моделі остраху.

Якщо ж говорити про зовнішні сполучення тривожності з іншими якостями особистості, то значною мірою небезпеч­ним можна вважати її поєднання з підвищеною інтроверто-ваністю. За даними нашого лсиходіагностичного обстеження, кількість підлітків зі сполученням підвищеної емоційності з інтровертованістю дорівнює близько 20 %. Ця частина учнів через свою замкненість, низьку комунікативність, порівняно низький рівень контактів з однолітками, вчителями і навіть батьками, як правило, втрачає можливість отримання допо­моги з їхнього боку при організації поведінки на фазі опору стресогенним факторам. Але й серед них найбільшу ймовірність потрапити у тяжкий стресовий стан (дистрес) мають не всі, а лише деякі, а саме підлітки зі слабкою нерво­вою системою, які за інших однакових умов скоріше входять під впливом стресогенних факторів у фазу виснаження.

Аналіз тестових даних виявив приблизно у 5—7 % учнів одночасне сполучення високих і навіть різко "контрастних'' значень таких властивостей особистості, як емоційна лабільність або нейротизм (за опитувальниками С. Айзенк і В. Русалова), інтроверсія (за опитувальником С. Айзенк), низька працездатність нервової системи (за типологічнимопитувальником ВНД) на фоні, як правило, слабкого типу нервової системи. Останнє характерно переважно для учнів з меланхолійним типом темпераменту, хоча у цій групі були також холерики, флегматики й навіть сангвіники.

Отож під впливом несприятливих об'єктивних та суб'єктивних умов у людини формується своєрідний індивіду-альио-психологічний синдром стресової нестійкості, через що вона стає надмірно чутливою та подразливою до дії стресорів. у такому випадку можна говорити про те, що їй притаманні ознаки патогенної поведінки, яка наближує людину до захво­рювання.

Указане сполучення особистісних властивостей може й не виявлятися у звичайних умовах життя, праці або навчання. Однак при різких змінах тих чи інших обставин, при підви­щенні інтелектуальних вимог, при хворобі, при ускладненні міжособистісних взаємин, за наявності психотравмуючих факторів у сім'ї, несприятливих екологічних умов тощо таке сполучення властивостей стає внутрішньою передумовою ви­никнення дистресу.

Загальна картина функціонування своєрідного особистіс-ного синдрому стресової нестійкості може бути проілюстро­вана конкретними прикладами прихованого розвитку стресу у підлітків та його переходу в патологічні стани. Наведемо ли­ше один із них.

У хода психодіагаостичного обстеження особистості дівчини С, випускниці фізично-математичної школи (во­но проводилося на прохання її матері), в неї були встанов­лені високий рівень емоційної лабільності (80 % за шка­лою опитувальняка С. Айзегас), інтровертованості (90 % за відповідною шкалою того ж опитувальника), слабкість нервової системи (60 % за типологічним опитувальником ВНД) при меланхолійному типі темпераменту {* тау-тип 0,98 за методикою Б. Цуканова). Під час консультаційної бесіди з її матір'ю було з'ясовано, що дівчина закінчила школу в основному на четвірки (індекс її інтелектуальних здібностей дорівнював 44 % правильно розв'язаних зав­дань за тестовою батареєю при середньому по школі 56 %), що їй було дуже важко вчитися у школі, конкурую­чи з більш здібними дітьми. Усе це виливалося у хронічне емоційне перенапруження і втому. Додатковим стресором став мікроклімат у сім'ї, що склався після розлучення батьків. Унаслідок усіх цих обставин у дівчини в період закінчення школи, а саме на випускних іспитах, різко погіршився стан здоров'я. Медичне обстеження встанови­ло діагноз — вегетосудинна дистонія циркуляторного типу.

По закінченні школи дівчина влаштувалася на посаду ла­борантки і втратила інтерес до подальшого навчання. В ре­зультаті консультації психолог отримав і проаналізував різнобічну інформацію про особистість, життєдіяльність та поведінку дівчини, на основі чого розробив і надав матері ряд рекомендацій. їх ретельне виконання протягом півроку при­вело до помітного покращання здоров'я дівчини. Нині вона успішно вчиться у вищому педагогічному закладі.

Подібних випадків у практиці психодіагностичного обсте­ження та консультування трапляється небагато (близько 5— 7 %), але між такими та іншими, більш благополучними підлітками немає чіткої межі. Небезпечні тенденції можуть поступово визрівати і в тих, хто за своїми особистісними якостями лише наближається до критичної групи.

Наслідком становища, коли стресор діє на фоні відповідних індивідуально-психологічних, особистісних пере­думов, звичайно стає падіння у підлітків інтересу до навчан­ня, відставання в розвитку здібностей тощо. Такі відхилення виявляються за допомогою опитувальників Є. Климова та ОДАНІ, тестів перевірки інтелектуальних здібностей Р. Амт-гауера, ДАТ та ін.

Якщо вказані явища не помічаються та не долаються бать­ками й педагогами, це може спричинити наступний, більш глибокий цикл розвитку стресу, його перехід у форму дистре-су, створити своєрідне замкнене коло об'єктивних та суб'єктивних причин і наслідків, які викликають ще більші деформації навчальної діяльності, поведінки та здоров'я підлітка. У деяких випадках це може призвести і до прояву суїцидних тенденцій. Аби запобігти цьому, треба завчасно діагностувати наявність у підлітків внутрішніх індивідуально-психологічних передумов появи стресових станів та по­м'якшувати або, коли це можливо, виключати дію на них ін­тенсивних стресорів.

Якщо у школі існує психологічна служба, таких підлітків доцільно виділяти в окрему групу і проводити з нею спе­ціальну психопрофілактичну, психокорекційну й навіть пси­хотерапевтичну роботу. Для кожного з них слід розробити індивідуальну програму корекції способу життя, що спираєть­ся на наявні тестові дані та іншу інформацію про учня. Про­грама має передбачати формування нових ціннісних орієнта­цій, більш відкритого стилю спілкування, адекватного режиму праці й відпочинку, засвоєння та використання спеціальних психогігієнічних прийомів саморегуляції тощо. Виявлення індивідуально-психологічних передумов виник­нення стресу та його подолання психологічними засобами є лише одним із важливих питань загальної проблеми забезпе­чення психічного здоров'я людини. Друге важливе питання стосується такої організації поведінки та міжособистісних взаємин, яка б не лише не становила загрози психічному здо­ров'ю, а й сприяла б оздоровленню особистості.

Доцільно звернутися до аналізу одного з найбільш близь­ких до розв'язання даної проблеми напрямів досліджень, який розвивається під керівництвом Ю. Орлова. Мова йде про дослідження природи патогенної поведінки людини та ролі саногенного мислення у подоланні руйнівного впливу негативних емоцій на особистість.

На думку Ю. Орлова, кожна емоція є продуктом розуму. Однак у людини розумова поведінка може бути різною. При патогенному мисленні стрес, напруженість можуть посилюва­тись і підвищувати ймовірність виникнення психічних розладів. Джерело патогенного мислення — роздуми, уявлення, пов'язані з образою, соромом, заздрістю, невдачею, страхом, іншими нега­тивними емоціями. Кожна емоція є згубною, якщо вона повністю керує поведінкою людини, цілком володіє нею.

Але є й інший тип мислення, який, навпаки, сприяє подо­ланню негативних емоцій. Це саногенне, тобто оздоровче, мислення. Людина не може стати дійсно здоровою, якщо сама не навчиться керувати станом своєї душі, своїми емоціями та думками. Це значно важче, ніж купити ліки, бо потребує неа­бияких вольових зусиль, але й результат при цьому досягаєть­ся значно більший.

Наразі зауважимо, що патогенне мислення — це відносно нормальний, а не патологічний процес, але воно має певні риси, через які може породжувати хворобу. Ю. Орлов вирізняє декілька рис патогенного мислення.

По-перше, це повна свобода уяви, мрійливість і відрив від реальності, внаслідок чого мимовільність уяви переноситься на негативні образи, які сприяють виникненню мимовільних емоційних та інструментальних реакцій. Якщо у людини відсутня звичка контролювати і стримувати вільний перебіг образів уяви та думок, серед яких можуть бути і шкідливі, то останні оволодівають свідомістю, насичуються почуттями та закріплюються. Потім, коли людина залишається наодинці з собою, наприклад, перед засинанням або у стані спокою, такі патогенні думки можуть стати панівними і реалізувати свою Руйнівну силу.

По-друге, акти мимовільного розмірковування та уявлення можуть поєднуватися з певними переживаннями і набувати великої енергії почуттів, що сприяє накопиченню негативного досвіду. Людина з цією рисою, як правило, не може звільни­тися від такого мислительного процесу самостійно — для цього потрібні спеціальне навчання та кваліфікована допомо­га психолога.

По-третє, це повна відсутність рефлексії, тобто здатності розглядати свій стан, так би мовити, збоку, аналізувати його, виявляти фактори впливу і причинні зв'язки. Характерною є також повна зануреність у ситуацію, повне злиття "Я" з обра­зами, що продукуються у свідомості. Ці образи заражаються енергією нашого "Я", набувають виключного "магнетизму", притягують інші образи, створюють цілі комплекси, насичені надзвичайною емоційною енергією. Внаслідок цього форму­ються надмірні, анормальні реакції, які можуть перетвори­тися у стереотипи, звички патогенного типу.

По-четверте, це тенденція пестити у собі та зберігати певні утворення (образу, ревнощі, страх, сором), повна відсутність потягу до звільнення від цих переживань, неро­зуміння того, що саме ця тенденція поступово призводить до формування патології. Вказана риса звичайно поєднується з психологічною неосвіченістю, а іноді й з неприйняттям принципів психогігієни.

По-п'яте, дуже важливою особливістю патогенного мис­лення є неусвідомленість тих розумових операцій, які пород­жують емоції, коли людина не може ні розуміти, ні контро­лювати автоматизовані дії свого розуму. Тому такій людині притаманне ставлення до емоцій як до реальності, котра не залежить від свідомості, породжується сама собою і якою не можна керувати.

А в чому ж полягають особливості протилежного типу мислення — саногенного?

Передусім саногенне мислення є значно складнішим, ніж "звичайне", оскільки має своїм основним предметом не зовнішні об'єкти та їхні закономірності, а суб'єктивні психічні явища, стани, процеси, які відносно менше відомі людині, ніж об'єктивні.

Саногенне мислення має спиратися на внутрішні цілі, на досягнення більш повної інтеграції уявлення людини про се­бе, про суб'єктивні чинники своєї поведінки та діяльності Ефективність саногенного мислення, зрозуміло, передбачає високу психологічну культуру людини.

Саногенне мислення потребує значно більшої особистісної напруги, бо реалізується не як мимовільний процес, а як довільне, свідоме мислення, що потребує певної організації та попереднього навчання й виховання.

Саногенному мисленню, за Ю. Орловим, притаманні особли­вості, протилежні відповідним рисам патогенного мислення.

По-перше, це динамізм зв'язку "Я" зі світом образів, в якому відображаються життєві ситуації. З одного боку, для "Я" характерне повне занурення у діяльність, спілкування, творчість, унаслідок чого зникає все, крім предмета діяль­ності. З іншого боку, для "Я" характерне відокремлення від ситуацій та образів, насичених негативним емоційним змістом. Ця особливість мислення виявляється у рефлексії або інтроспекції, завдяки чому "Я" робить об'єктом розгляду саме образи та емоційні реакції на них.

Отже, в процесі саногенного мислення суб'єкт відокрем­лює себе від власних переживань і спостерігає за ними. Це відокремлення "Я" від почуттів сприяє послабленню пережи­вань, звільняє образи від їхньої емоційної енергії. Якщо лю­дина робить позитивне або негативне переживання об'єктом розумового розгляду, спостереження, розмірковування, воно значною мірою зникає, зменшується, і відтак послаблюється або усувається його патогенний вплив.

По-друге, при саногенному мисленні інтроспекція, спря­мована всередину себе, здійснюється на фоні глибокого внутрішнього спокою. Суб'єкт відтворює, "програє" ситуацію стресу, що переживалася раніше, у стані розслаблення (релаксації). Це приводить до так званого ефекту згасання, коли образи поступово звільняються від негативного емоцій­ного змісту. У випадку повторення подібних неприємних си­туацій гострі й сильні почуття вже не виникають.

Цей момент досягнення спокою та відсторонення при розмірковуванні над емоційними ситуаціями є найбільш складним для людини. Він реалізується лише за допомогою технік релаксації та медитації.

По-третє, саногенне мислення базується на конкретному Уявленні про структури тих психічних станів, які контролюються. Самоспостереження та самоконтроль неможливі без знання пси­хології почуттів, психолога особистості, психологічних ме­ханізмів функціонування об'єктів розмірковування.

Тому засвоєння основ саногенного мислення має здійсню­ватися під керівництвом практикуючого психолога або со діяльного працівника, і тільки після цього людина може са­мостійно продовжувати роботу з самовдосконалення та оздо­ровлення своєї психіки.

По-четверте, оволодіння саногенним мисленням передба­чає розширення кругозору, загальної внутрішньої культури, яка включає в себе розуміння витоків походження стерео­типів, програм культурної поведінки, особливостей побудови архетипу.

По-п'яте, саногенне мислення неможливе без достатньо розвинутої концентрації уваги на об'єктах розмірковування. Процес інтроспекції не відбудеться, якщо увага "плаває", розсіюється. Тому для формування розумової зосередженості існують спеціальні психотехніки.

Від себе додамо, що для ефективної реалізації саногенного мислення потрібно ясно уявляти собі конкретну ситуацію, про яку необхідно міркувати (іншими словами — чітко стави­ти та розуміти психотравмуючу проблему). Це може бути здійснене індивідуально або ж шляхом спеціально організова­ного спілкування з психологом, соціальним працівником.

Аналіз змісту поняття "саногенне мислення" свідчить про те, що до процесу психічного самооздоровлення залучаються не тільки мислення та уява, а й інші психічні процеси, інте­лект, емоційна сфера, "Я"-підструктура, в цілому — вся осо­бистість. Тому краще було б говорити не стільки про сано­генне мислення, скільки про саногенну поведінку та діяльність особистості, про специфічний тип суб'єктивно спрямованої творчості особистості. Більше того, вповні доцільним убачається використання понять "патогенна" та "саногенна" особистість — залежно від того, який вплив вона справляє на себе та на оточуючих людей.

Відтак зрозуміло, чому Ю. Орлов надає такого значення розгляду саногенного мислення в контексті самопізнання та самовиховання, духовного розвитку особистості людини, підвищення її психологічної культури. Концепція саногенного мислення узгоджується з іншими відомими методами психічного самооздоровлення — від ідей східної філософії (йоготерапія) та християнських духовних пошуків до психоаналізу 3. Фрейда і сучасних методів психорегуляції та психотерапії. Методи транс­формації образу психотравмуючої ситуації подані Ю. Орловим досить близько до підходів нейролінгвістичного програмування. Його погляди багато в чому збігаються з "антистресовим світоглядом" Г. Сельє. Тому є всі підстави для застосування концепції саногенного мислення у процесі психологічної реабілітації постраждалих від наслідків лсихотравмуючих си­туацій, екологічних катастроф тощо.

На основі згаданої концепції будується й методика навчання саногенному мисленню. Вона передбачає, за Ю. Орловим, фор­мування в учня уявлення про емоцію та демонстрацію вчителем того, як треба про цю емоцію думати. Відповідно до процедури навчання учень і вчитель водночас уявляють емоціогенну ситуа­цію і розмірковують про неї. Вчитель може розмірковувати вго­лос, і тоді його міркування виступають як модель поведінки й мислення, яка має застосовуватись учнем. Засоби моделювання емоціогенних ситуацій у психології досить відомі — це психо-драма, група зустрічей і т. ін.

На більш "дорослому" рівні у процесі занять клієнт за­своює засоби мислення, які пов'язані з конкретною емоцією, вчиться спостерігати розумові дії, котрі здійснюються й авто­матично. Завдяки цьому людина набуває здатності уявляти і робити об'єктом споглядання когнітивну структуру тієї чи іншої емоції. При цьому особливе значення надається психо­логічному знанню про побудову емоції.

Наведемо приклад саногенного міркування про емоцію остраху. Згідно з процедурою саногенного мислення, на першому етапі необхідно детально розглянути психо­логічну природу цієї емоції.

Основними джерелами остраху в психології визнаються:

передбачення страждання, проти якого є неефективним існуючий захист: неможливо ні втекти, ні послабити страждання;

усвідомлення того, що звичні засоби захисту неефек-' гивні, веде до того, що виникають острах, втрата контролю та дезінтеграція поведінки — навіть тоді, коли загрози не­має;

зараження острахом емпатійжим шляхом: коли страха­ються близькі чи інші значущі люди або бояться багато людей, тоді острах виникає, хоч його і не було в людини особисто;

передбачення втрати радощів та насолоди.

Розмірковування над власним острахом потребує ро­зуміння природи свого страждання. Види страждань різноманітні, і відповідно існує багато видів остраху. Пе­релічимо деякі з них:

острах перед тим, що буде боляче, образливо, соромно, заздрісно, що будуть уражені гордість та самолюбство;

острах бути винним, покинутим близькими і друзями;

острах, що те ж саме відбудеться з іншими людьми, з якими ти єдиний;

острах смсріі, втрати положення, престижу;

острах, що твої бажання будуть заблоковані нестачею здібностей або випадковістю.

Звичайно, людина не завжди правильно розуміє джере­ло свого остраху. Наприклад, учень боїться іспитів, хоча предмет знає добре. Такий острах здається ірраціональним, якщо не брати до уваги, що він викликаний не тим, що школяр не знає якоїсь інформації, а острахом перед си­туацією оцінювання, який зародився у нього раніше. Цей момент і має стати предметом розмірковування.

Відмовившись від прогнозування, від думок про май­бутнє, можна звільнитися й від остраху. Однак цілком відмовитися від передбачення майбутнього мало кому вдається. Тоді треба вміти вбачати у майбутньому якийсь позитивний момент або моменти, пов'язуючи їх з надією та радістю. Тоді острах може зменшитися.

Необхідно обов'язково з'ясувати для себе, наскільї почуття остраху нав'язане ззовні, наскільки воно є індукоі ваним, викликаним емоціями інших людей. Доречно | кож подумати і про те, що власними острахами можна отруїти життя ближніх, спричиняючи собі та їм зайві труд­нощі та конфлікти.

Слід усвідомити, що існують як реальні острахи, так і міфічні, і їх треба розрізняти. Частіше за все людина боїть­ся невідомого, тоді треба конкретизувати очікувані обставини, і острах може зменшитися.

Дійові засоби від остраху — любов, доброта, згода, прощення. Коли людина починає прощати інших, вона бачить, що й її прощають, і тоді вона отримує надію згоду, її острах зникає.

Через згоду, через терпимість, через любов людина сут­тєво зменшує свій острах. А також — коли вона відмовляється судити, оцінювати, ділити всіх на добрих і поганих. Якщо лю­дина сама не створює ситуацію оцінювання, вона не боїться, що і її хто-небудь оцінюватиме. Тоді їй спокійніше, легше, вона не боїться.

Тобто острах людини — свідчення про те, як вона мислить, яка її філософія. Острах починається з елементарної фізіології, наприклад з болю, а закінчується вищими сферами мислення людини. Однак при цьому не треба займатись яко­юсь особливою філософією, треба подивитись навкруги себе, запитати себе: що я думаю про близьких? що мене дратує? чого я побоююсь? Треба поміркувати про це, і тоді навіть пайсЕльніший острах не згубить душу.

Отже, саногенне мислення є одним із ефективних засобів розв'язання психотравмуючих проблем, який базується на їх свідомій постановці та розгляді, свідомому рефлексивному аналізі емоцій та емоціогенних (стресогенних) факторів, тоб­то на залученні інтелекту й творчості до усвідомленого проце­су самовдосконалення. Разом із цим сучасна психологія про­понує й інші підходи до гострих особистісних проблем люди­ни. Як приклади таких оздоровчих підходів можна розглядати психотерапевтичні системи М. Мольца, Дж. Рейнуотер, Дх. Джампольські та ін.

Так, М. Мольц пропонує застосовувати універсальний інтелектуальний засіб, який він називає позитивніш мислен­ням. Його суть полягає в тому, щоб підсилити позитивний образ власного "Я" шляхом успішних вчинків та дій і не дати йому погіршитись або зруйнуватись у разі невдач або поми­лок поведінки, діяльності, взагалі — життя.

При культивуванні у людини такого ставлення до себе та своїх дій психологічний образ "Я" впливає на "Я" природне, невдачі виконують коригуючу функцію, а успіхи — підси­люючу. Така координація "Я" означає особистісне зростання людини, що є кінцевою метою всіх психотерапевтичних та психореабштаційних впливів і самовпливів.

М. Мольц вказує на дві основні причини того, чому саме образ власного "Я" є ключем до щасливого життя. По-перше, всі дії, почуття, вчинки, навіть здібності узгоджуються з обра­зом власного "Я" як через свідомі, так і через підсвідомі ме­ханізми саморегуляції. По-друге, уявлення про себе ніколи не буває запізно змінити, вдосконалити і, відповідно, почати но­ве життя. Якщо змінюється цілісний образ власного "Я", то життєві проблеми, в тому числі психотравмуючі, які узгоджу­ються з цим новим образом, розв'язуються значно легше, без надмірних зусиль.

Зміна образу відбувається як через свідомий аналіз, так і через підсвідомість, підсвідоме мислення, яке М. Мольц ха­рактеризує як запрограмований на конкретну мету "сервомеханізм"(у техніці — це механізм автоматичного наведен­ня на ціль), що керується свідомістю. Важливу роль у процесі свідомого керування неусвідомленими процесами відіграє так званий Творчий Механізм, який працює відповідно до поставле­ної мети або як Механізм Успіху (якщо глобальна мета — успіх), або як Механізм Невдачі (якщо установки людини негативні).

Запропоновані М. Мольцем методи спрямовані саме на розвиток творчої уяви, мисленеве експериментування, фор­мування моделей реагування за допомогою програвання ро­лей у штучних ситуаціях тощо. Його тренінг спирається не стільки на свідомість, скільки на підсвідомість, керованусвідомими образами. Саме інтелектуальні, творчі можливості особистості стають у цих випадках засобами виходу з осо-бистісних криз, стресогенних ситуацій тощо.

Таким чином, розглянуті системи "антистресового світо­гляду" Г. Сельє, подолання індивідуально-психологічного син­дрому стресової нестійкості, саногенного мислення Ю. Орлова, позитивного мислення М. Мольна та подібні до них системи допомагають людині ефективно використовувати інтелект, творчість, увесь особистіений потенціал для розв'язання власних життєвих проблем, для психічного самооздоровлення та оздоро­влення близьких. І само собою зрозуміло, вони слугують цінним опертям для практикуючих психологів у випадках виникнен­ня психотравмуючих ситуацій та патогенної поведінки людей.

Запитання й завдання

1. Як впливають індивідуально-психологічні та соціально-психологічш чинники на психічне здоров'я людини?

2. Дайте характеристику індивідуально-психологічного син­дрому стресової нестійкості особистості та назвіть шляхи, його подолання.

3. Що є характерним для патогенного мислення й поведінки людини і як воно виявляється?

4. Що таке саногенне мислення та поведінка людини та як їх формувати?

5. Поміркуйте, в чому полягають спільність та відмінність са­ногенного мислення Ю. Орлова та позитивного мислення М. Мольца