Ризький мирний договір

Нова Польща виникла восени 1918 р. Диктаторську владу «начальника держави» дістав Ю. Пілсудський. У польських керівних колах постало питання відновлення історичних кордонів Польщі. Було зрозуміло, що відновити їх можна було лише через військову експансію на Сході, бо воювати проти Німеччини, щоб повернути окуповані нею західні землі, вона не наважувалася.

У той час, коли німецькі війська на початку 1919 р. поверталися додому, в Білорусі та в Україні розгорталася боротьба за владу. Саме в цей період розпочалася польська експансія на Схід. До початку 1920 р. польська армія Ю. Пілсудського окупувала Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя (з 1918 p.), Західну Волинь (з травня 1919 p.), усю Галичину (з липня 1919 р.). Так українські землі по Збруч і Горинь опинилися під польською окупацією. Восьмого грудня 1919 р. з’явилася «Декларація Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі». В ній лінію кордону окреслено від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуск, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилов і далі на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Поки в Росії тривала громадянська війна, питання про східний кордон Польщі залишалося теоретичним. Воно цікавило Антанту менше, ніж західний кордон. Польща дістала свободу дій на Сході. Однак ці кордони, окреслені в Парижі, не задовольняли Ю. Пілсудського. Не могла погодитися з експансією Польщі й РРСФР, яка перебувала в стані війни з нею. Допоміг А. Денікін, відтягнувши частини Червоної армії в 1919 р.

У 1920 р. Україна була зайнята радянськими військами. УНР майже втратила територію. Але для Польщі було більш небезпечним відновлення Російської імперії в кордонах до 1917 p., яка претендувала на польські землі. Більшовики розгорнули в Польщі широкомасштабну підривну роботу, спрямовану на внутрішній розлад державних інститутів. Польща і радянська Росія готувалися до війни. Ареною воєнних дій знову ставала Україна.

До питання державності України більшовики мали однозначно негативне ставлення. Польща не була такою категоричною. С. Петлюра проводив переговори з польським урядом, що завершилися укладенням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, який підписали від УНР Міністр закордонних справ Андрій Лівицький, від Польщі – Міністр закордонних справ Ян Домбський.

Договір містив такі умови:

1. Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на відповідну територію, межі якої будуть визначені договорами УНР з її сусідами. Польща визнавала Директорію і головного отамана С. Петлюру найвищою владою УНР.

2. Кордони між УНР та Польщею встановлювалися вздовж річки Збруч, а далі – вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією, потім – східним адміністративним кордоном Рівненського повіту до річки Прип’яті, Прип’яттю – до її гирла.

3. За Польщею визнавали територію від нині визначених кордонів до кордонів Польщі перед першим поділом 1772 р.

4. Польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних договорів, спрямованих на шкоду УНР, відповідно уряд УНР мав такі ж зобов’язання.

5. Взаємне забезпечення культурно-національних прав обох національностей.

6. Аграрне питання в Україні буде вирішено конституцією.

7. Укладалася військова конвенція, що становила складову частину цього договору.

Договір укладали таємно, тому його не публікували і не ратифікували. Про нього, крім С. Петлюри, не знали навіть інші члени Директорії.

Отже, за визнання права на незалежність України Польща діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся. Згідно з підписаною 24 квітня 1920 р. військовою конвенцією, перевага також залишалася за Польщею. Воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням. Польщі була підпорядкована економіка, введено спільну валюту, під управління Польщі передано залізниці. Уряд УНР зобов’язувався забезпечувати польську армію, розташовану в Україні, харчуванням та гужовим транспортом.

Варшавський договір сприйняли в Україні як велике нещастя. Особливе незадоволення він викликав у Галичині, перекреслюючи боротьбу української громадськості Галичини за незалежність. Незадоволені договором були члени Директорії. Незаконним назвав договір Голова Всеукраїнського Трудового Конгресу С. Вітик. Із заявами про незаконність його підписання виступили М. Грушевський, В. Винниченко.

Об’єднаний похід на Україну військ Польщі й УНР розпочався 25 квітня 1920 р. Наступ спочатку був успішним, і вже 6 червня 1920 р. польські війська вступили у Київ. Здійснюючи похід, Польща сподівалася, що цей наступ підтримає антибільшовицьки налаштоване селянство, однак помилилася. Селянство не підтримало Польщі, по-перше, тому, що на Правобережній Україні традиційно панувала неприязнь до польських панів, а по-друге, з початку 1920 р. більшовики змінили тактику в ставленні до селянства.

У червні 1920 р. Червона армія розпочала контрнаступ проти польсько-українських військ. Маючи істотну перевагу в силах, 5 червня війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського прорвали оборону противника і стали просуватися до Варшави, а війська Південно-Західного фронту, під командуванням О. Єгорова – у напрямку Львова.

В цих умовах польське керівництво звернулося за допомогою до конференції країн Антанти, що відбувалася в бельгійському курортному містечку Спа. Великобританія і Франція пішли назустріч Польщі, але за певних обставин. Польща повинна була дати згоду на повернення Литві захопленого у 1919 р. і населеного переважно поляками Вільно (нині – Вільнюс), обмежитися На Сході лінією кордону, встановленого у грудні 1919 p., і прийняти будь-яке рішення Верховної Ради Антанти щодо Східної Галичини. Польське керівництво 10 липня 1920 р. дало згоду, а наступного дня Міністр закордонних справ Британії лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду. У ній висувалась вимога, щоб війська радянської Росії зупинилися на відстані 5 км на схід від лінії, визначеної Верховною Радою Антанти 8 грудня 1919 р. Отже, ця лінія, що з літа 1920 р. отримала назву «лінія Керзона», вперше з’явилася не як абстрактне поняття, а як політична реальність. У Східній Галичині воюючі країни мали зупинитися на лінії фактичного контролю території в день підписання перемир’я. У переговорах, які планували провести в Лондоні, пропонували посередництво Великої Британії. Якщо уряд РРФСР не згоджувався на перемир’я, Антанта залишала за собою право негайно надати Польщі допомогу.

За таких умов у липні 1920 р. розпочалися польсько-радянські переговори, які відбувалися спочатку під Мінськом, а потім були перенесені до Риги. У переговорах брала участь делегація радянської України, яку очолював Д. Мануїльський (у Бресті він був заступником голови російської делегації). Як згодом виявилося, ніхто, крім Д. Мануїльського, з української делегації не знав української мови. Російську делегацію очолював Адольф Йоффе, головою польської делегації був Ян Домбський.

УНР теж послала в Ригу на переговори делегацію, яку очолював С. Шелухін. Однак проти її участі в переговорах виступили і радянська Росія, і Польща. Нарком закордонних справ РРФСР заявив, що існує тільки незалежна Українська радянська республіка. Ця заява засвідчила, які наслідки для України матимуть переговори у Ризі. Відмовляючись від умов Варшавського договору, Польща теж визнавала радянський уряд України, намагаючись цим виторгувати для себе якнайбільше українських земель. Делегація УНР до переговорів не була допущена.

Щоб представляти Україну, до Риги прибула делегація ЗУНР у складі К. Левицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Поляки називали її «германофільською» і рішуче виступали проти її допущення на переговори, беручи за основу статті Варшавського договору з С. Петлюрою. Делегація ЗУНР висловила конференції протест проти трактування Галичини як внутрішнього питання Польщі, а також протест проти мирного договору стосовно Східної Галичини. Проте і цю делегацію не було допущено до участі в переговорах.

Упродовж декількох тижнів радянські дипломати лише імітували бурхливу діяльність у переговорному процесі. Водночас радянські війська успішно наступали на фронті, але невдовзі ролі воюючих держав помінялися, і з середини серпня 1920 р. почали наступати поляки. Тепер поляки почали зволікати з перемир’ям.

Польська і радянська делегації 12 жовтня 1920 р. підписали тимчасовий договір, в якому кордони України і Польщі визначалися по річці Збруч і далі – лінією через Острог до впадання Горині в Прип’ять. Встановлене на три тижні перемир’я – з 19 жовтня до 9 листопада 1920 р. – радянський уряд використав для наступу на західному і південному фронтах.

У Ризі 18 березня 1921 р. був підписаний мирний договір між Польщею та радянською Росією. Польща визнавала УСРР. До Польщі відійшли українські землі, обіцяні їй С. Петлюрою у Варшавському договорі, – Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Доля Галичини не була вирішена. Польща також зобов’язувалася надати повні національно-культурні права українцям і білорусам, що проживатимуть на її території, а Росія – полякам на своїй території. У договорі було зумовлено заборону перебування на території Польщі антирадянських організацій. Отже, Директорія та уряд УНР, усі їх організації втратили право легального існування в Польщі.

Долю Галичини остаточно вирішила Рада послів держав Антанти. На засіданні в Парижі 14 березня 1923 р. вони передали Галичину під «опіку» Польщі на 25 років із умовою надання автономії. Ця умова чітко визначена у прийнятому на Раді послів «Статуті Галичини». Треба визнати, що на рішення Антанти, прийняті у березні 1923 p., вплинув і факт чотирирічного перебування Західної України у складі Польщі й Варшавська угода 1920 р. УНР з Польщею, і особливо Ризький мирний договір, підписаний від імені українського народу керівниками УНР та УСРР. Ризький мирний договір став кінцевим існуванням незалежності Української держави, за яку боровся народ у 1917-1920 pp.

Українська революція 1917-1920 pp. зазнала поразки. Важливе значення в цьому відіграв міжнародний чинник. Адже боротьба України за незалежність відбувалася за дуже несприятливих обставин, які характеризувалися агресивністю безпосередніх сусідів і байдужістю або й відвертою неприхильністю до України держав Антанти й США. З одного боку, Росія не хотіла миритися з існуванням самостійної України, а більшовики розпочали проти неї загарбницьку війну. З іншого – на українські території претендували центрально-східноєвропейські країни (Польща, Румунія) і також західні держави – спочатку Німеччина, потім країни Антанти, насамперед Франція та Великобританія, їх ставлення до України змінювалося відповідно до ситуації на фронтах Першої світової війни.