Дипломатія буржуазного пацифізму: суть, тенденції, ствердження в міжнародній діяльності західноєвропейських країн протягом 1920-х років

Міжнародні відносини країн Західної Європи в 1920-ті роки увійшли в історію світової дипломатії як «ера буржуазного пацифізму». Це поняття відображало певний тип відносин великих держав, коли прагнення досягти компромісних рішень усупереч загостренню міжнародної ситуації ставало провідною тенденцією зовнішньої політики як на європейському, так і загальносвітовому рівні.

Ствердження «пацифістських» тенденцій зовнішньої політики провідних держав світу в 1920-ті роки зумовлювалося цілою низкою впливових чинників. Це, по-перше, дія Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів, що, навіть за умов збереження відчутних протиріч між її упорядниками, утворювала певну «рівновагу сил» переможених і країн-переможниць у війні. По-друге, загальна стабілізація соціально-економічних і політичних відносин західного світу, що робило можливим розв’язання міжнародних конфліктів мирними заходами і, у свою чергу, висувало за необхідне збереження миру як важливої передумови поглиблення внутрішніх стабілізаційних процесів західних країн. По-третє, значне поширення у західному світі антивоєнних, пацифістських рухів, які відображали втомленість широких мас від жертв і потрясінь першої світової війни і, зі свого боку, мали можливості впливу на прийняття рішень на державному рівні. Цьому сприяв, зокрема, і прихід до влади в більшості західноєвропейських країн ліберальних, центристських і навіть соціал-демократичних сил (політиків), здатних сприймати ідеї пацифізму щодо відмови від війни (або відмови від загрози війною) як прямої або більш чи менш умовної платформи своєї зовнішньої політики.

Еру буржуазного пацифізму розпочала Велика Британія, де в січні 1924 р. унаслідок чергових парламентських виборів до влади прийшов лейбористський уряд на чолі з Дж. Р. Макдональдом, відомим своїми пацифістськими поглядами. Макдональд обійняв водночас пост прем’єр-міністра і пост голови зовнішньополітичного відомства, що надавало йому особливих повноважень у реалізації зовнішньополітичного курсу відповідно до своїх політичних уподобань.

Пацифістські погляди були притаманні Макдональду як члену англійського Парламенту і представнику від Лейбористської партії в II Інтернаціоналі ще до Першої світової війни. Прихильність до пацифізму у роки війни коштувала Макдональду на певний час політичної кар’єри, і лише у 1922 р. його знову обирають депутатом Парламенту, причому неабияку роль в цьому плані відіграла саме зовнішньополітична платформа політика.

Серед головних вимог зовнішньої політики Великобританії, сформульованих Макдональдом ще на етапі передвиборчої боротьбі, були: збереження загального миру, використання Ліги Націй для забезпечення міжнародного миру і подолання конфліктів, визнання Радянської Росії, розв’язання проблеми безробіття тощо. Характерно, що це не тільки не суперечило традиційній британській політиці щодо підтримки й зміцнення колоніальної імперії, а ставало (через лінію на підтримку рівноваги сил) дієвим засобом забезпечення означеного. Звідси – протидія будь-якій іншій країні або блоку країн, що прагнули до порушення статус-кво, певна підтримка переможених країн, і зокрема Німеччини, встановлення особливих стосунків зі Сполученими Штатами. Так, ще до приходу до влади, в період рурського конфлікту, Макдональд був прихильником послаблення Франції. Гегемонію Франції в Європі він вважав несумісною з інтересами Великобританії, а «план Дауеса» розглядав як поразку французької дипломатії та гарантію збереження європейської рівноваги сил.

Ураховуючи розстановку політичних сил в Європі після провалу рурської авантюри, дипломатія Великобританії прагне внести розкол у створену Францією систему військово-політичних союзів із малими державами. На початку 1924 р., витримуючи пацифістську риторику, Великобританія звернулася до урядів Югославії, Румунії, Польщі з нотою, яка вимагала пояснень з приводу кредитів на озброєння, що надавались їм Францією. Відповідь набула вкрай заспокійливого характеру. На конференції у Белграді, що проходила в січні 1924 р., міністри закордонних справ країн Малої Антанти (Чехословаччини, Румунії, Югославії) заявили, що вони прагнуть миру і готові, у свою чергу, виступити посередниками у полагодженні стосунків між Францією і Великобританією. Якщо уряд Югославії при цьому на запит англійської сторони щодо французької позики поспіхом відповів, що вона (позика) не спрямована проти інтересів Англії, то румунський уряд, будучи збентеженим запитом, узагалі відмовився від будь-яких кредитів на озброєння з боку Франції.

Французькій дипломатії вдалося домогтися військово-оборонного союзу лише з Чехословаччиною. Договір щодо цього було укладено в січні 1924 р. І хоча за своїм змістом він спрямовувався проти Угорщини і Німеччини, підписання його викликало гостру критику з боку англійських політичних кіл. Це пов’язувалось, зокрема, із можливістю пошуку оборонних союзів, спрямованих проти Франції з боку інших країн.

Активно розвивала свою зовнішньополітичну діяльність проти Франції італійська дипломатія. Конкуренція на зовнішніх ринках, і передусім у Середземномор’ї, незадоволеність своєю часткою репараційних платежів, неврегульованість інтересів у Північній Африці (Тунісі, Танжері та інших) – все це зумовлювало не тільки гостроту, а й ворожість франко-італійських відносин. Коли Франція підписала договір з Чехословаччиною і домагалась підписання схожих договорів з усіма балканськими країнами, італійська дипломатія почала форсувати свої переговори з Югославією. Внаслідок цього у січні 1924 р. у Римі було підписано договір про дружбу між Італією і Югославією та досягнуто домовленість по Фіуме, згідно з якою гавань Фіуме відходила до Югославії. Договір, підписаний урядами Італії і Югославії, супроводжувався протоколом, який стверджував, що він (договір) не суперечить договорам Югославії з Чехословаччиною і Румунією.

Політика укладання «тилових союзів», ініційована Францією, негативно сприймалась керівництвом Великобританії, і насамперед її новим прем’єр-міністром Р. Макдональдом. Останній вважав, що захоплення Францією Руру є головною причиною економічних ускладнень Великобританії і усієї Європи, а політика військових союзів і фінансової допомоги малим державам з боку Франції взагалі загрожує світу новими війнами. За позицією Макдональда, найкращою гарантією безпеки Франції могла б бути не політика озброєння, а мирне співробітництво держав і Ліги Націй.

Такі пацифістські погляди почали знаходити розуміння у політичних колах Франції лише з приходом до влади нових політичних сил. Так, у червні 1924 р. до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Головою першого коаліційного уряду і водночас міністром закордонних прав став Е. Ерріо.

Зовнішньополітична і дипломатична діяльність Е. Ерріо спиралась на продуману, раціоналістичну концепцію. Так, на його думку, французький радикалізм був політичним виявленням раціоналізму. Висхідним моментом раціоналістичної концепції зовнішньої політики було безкомпромісне неприйняття війни як засобу розв’язання міжнародних проблем.

Характерно, що такі погляди на той час позитивно сприймалися майже усім французьким суспільством – від селян, міських дрібнобуржуазних прошарків, інтелігенції, які зазнали значних втрат у війні, до представників фінансового капіталу, задоволених перерозподілом світу внаслідок війни і зацікавлених у збереженні здобутих військово-політичних і територіальних надбань. Хоча Е. Ерріо, на противагу багатьох його колег по керівництву Республіканською партією радикалів і радикал-соціалістів, не був «людиною банків», певні зв’язки зі сферою банківського капіталу у нього були.

Е. Ерріо та його однодумці прагнули використовувати у зовнішньополітичній діяльності традиційні дипломатичні заходи – переговори – і досягати рішень на основі взаємоприйнятних компромісів. Будучи раціоналістом, Ерріо не тільки вважав за необхідне інтелектуально впливати на розвиток міжнародних відносин (він активно підтримував діяльність утвореного за його участю в травні 1925 р. у Парижі Міжнародного інституту інтелектуального співробітництва), а й активно запроваджував у міжнародне право пацифістські принципи, сформульовані ним у трьох міжнародно-правових поняттях: арбітраж, безпека, роззброєння. Реалізацію цих принципів, що отримали назву «триптиху Ерріо», політик бачив через укладання під егідою Ліги Націй двосторонніх і багатосторонніх арбітражних угод, домовленостей про взаємодопомогу, проведення міждержавних конференцій з роззброєння тощо.

Важливою складовою зовнішньополітичної стратегії Е. Ерріо стало й встановлення дієвих, плідних стосунків Франції з усіма великими державами світу. Ерріо виступав за співробітництво з США, прийняття Німеччини до Ліги Націй за умов поваги нею прийнятих даною структурою зобов’язань, за зближення з Росією.

Відігравши як глава уряду і Міністерства закордонних справ важливу роль у нормалізації французько-радянських відносин у жовтні 1924 р., Ерріо вважав опору на СРСР необхідним елементом зовнішньої політики і дипломатії Франції. Розраховуючи шляхом зміцнення французько-радянських відносин укріпити сформовані від початку 1920-х рр. французькі «тилові союзи» у Східній Європі (чехословацько-румунсько-югославську «Малу Антанту» і французько-польський союз), дипломатія Ерріо та його однодумців була одночасно націлена на те, щоб шляхом компромісних багатосторонніх угод відповідно до статуту Ліги Націй впливати на формування зовнішньополітичного курсу Німеччини, утримуючи її в межах Версальської договірної системи.

На той час це була практично недосяжна мета: німецький імперіалізм, що зміцнювався на основі «плану Дауеса», прагнув руйнації Версальської системи, вбачаючи в цьому головну орієнтацію німецької зовнішньої політики і дипломатії. Ця лінія, хоча й достатньо замасковано, проводилась у життя Г. ІІІтреземаном як головою німецького зовнішньополітичного відомства протягом 1920-х років.

Так, будучи під час Першої світової війни прихильником активного мілітаризму, Штреземан вимушений був визнати після війни чинник поразки Німеччини, перейшовши на позиції поміркованих вимог і поміркованої політики. Ця позиція не виключала фразеології про мир, примирення народів, готовності піти на підписання міжнародних угод на основі існуючого співвідношення сил, хоча справжнім її змістом залишалось прагнення поступово відродити колишню могутність і впливовість Німеччини на міжнародній арені. «Поміркована політика» Штреземана і його прихильників серед керівництва Німеччини зводилась по суті до того, щоб поступово, шляхом політичних і дипломатичних засобів, а також маневрування підірвати, а надалі й зруйнувати Версальську систему, змінити наявне співвідношення сил у світі на користь Німеччини. Радянсько-німецькі відносини, наприклад, ініційовані Раппальським договором, були для Штреземана тільки козирем у політичному торзі з Францією і Англією відносно поступок у плані поступової ревізії Версальського договору.

У пошуках стабілізації Версальської договірної системи Англія і Франція прагнули перебудувати дипломатію західноєвропейських держав, налагодити нові форми й методи дипломатичної роботи. Особливу роль у цьому плані мали відіграти особисті контакти між лідерами й провідними діячами різних країн. Ці підходи увійшли в історію міжнародних відносин як «дипломатія шляхом конференцій».

У червні 1924 р., у ході підготовки Лондонської конференції, яка прийняла «план Дауеса», було проведено переговори Ерріо з Макдональдом у заміській резиденції британського прем’єра в Чекерсі. В серпні 1924 р. у Лондоні відбулись особисті зустрічі Ерріо і Штреземана. У ході переговорів з Макдональдом Ерріо наполягав на збереженні «французько-британської» солідарності щодо стримування спроб Німеччини ревізувати Версальський договір. Британська дипломатія, у свою чергу, прагнула переконати французьку сторону у необхідності пошуку «компромісу» з Німеччиною шляхом поступок її певним вимогам. Однак пошуки подібного «компромісу» виявилися практично безплідними. У ході переговорів Ерріо і Штреземана простежувалися принципові розбіжності поглядів сторін щодо перспектив зміни статусу Німеччини у Європі. Ерріо прагнув вести політику, яка б піддавалась парламентському контролю, а Штреземан – з позиції таємної дипломатії, безпринципних секретних угод. Ерріо прагнув знайти базу для міцного європейського миру, а Штреземан – передумови для підготовки й реалізації німецького реваншизму. Як наслідок, усі домагання Штреземана були відхилені французькою стороною.

Великобританія і Франція водночас не відмовлялись від «дипломатії конференцій», прагнучи використати як міжнародні форуми щорічні Асамблеї й засідання Ради Ліги Націй, що діяли на принципах буржуазного парламентаризму. Ліга Націй, на думку Р. Макдональда, утримувала значний потенціал задля досягнення безпеки. Такої ж точки зору дотримувався й Е. Ерріо. На V сесії Асамблеї Ліги Націй, що проходила у вересні 1924 р. у Женеві, французька делегація запропонувала укласти широку міждержавну угоду «Про мирне врегулювання міждержавних конфліктів», текст якої був підготовлений французьким МЗС. В основу документа було покладено «триптих Ерріо»: арбітраж, безпека, роззброєння.

Угода передбачала відмову від війни як засобу розв’язання міжнародних суперечок. Усі міжнародні суперечки мали передаватись на розгляд до постійно діючого Міжнародного суду або до арбітражу. В разі відмови від арбітражу й розв’язання війни передбачалось застосування принципу презумпції агресії. Така сама процедура передбачалася й для тих сторін у конфлікті, які не підкорятимуться ухвалі арбітражу. В такому разі вступатимуть у дію фінансові, економічні, військові санкції. Постанова про їх застосування мала прийматись Радою Ліги Націй більшістю у дві третини голосів. Нарешті, держави – учасниці угоди мали взяти зобов’язання щодо участі у міжнародній конференції з питання скорочення озброєнь, причому саме результативність такої конференції надавала б чинності й самій угоді. Отже, встановлювався нерозривний зв’язок між контролем над озброєнням, стримуванням конфліктів, безпекою.

Асамблея Ліги Націй одностайно рекомендувала державам-членам прийняти текст угоди, що отримав назву «Женевського протоколу». Його підписали десять країн, і серед них Чехословаччина й Франція. Великобританія попросила перенести обговорення протоколу на березень 1925 р. За цей час, у листопаді 1924 р., до влади в країни прийшли консерватори. Новий міністр закордонних справ Великобританії О. Чемберлен (на відміну від Макдональда) різко розкритикував протокол. Його позицію підтримали представники англійських домініонів, а також фашистська Італія. Крім того, значний тиск на деяких членів Ліги Націй, і зокрема на Велику Британію, справили Сполучені Штати, що вбачали в дії протоколу загрозу їх монопольному пануванню на американському континенті, і зокрема в Латинській Америці.

Отже, через незгоду членів Ліги Націй протокол не було прийнято. Це було серйозною невдачею дипломатії буржуазного пацифізму. Суперечки великих держав, зумовлені боротьбою за панування у світі, виявилися сильнішими за бажання упереджувати міжнародні конфлікти. Водночас практика буржуазного пацифізму ще не вичерпала свого потенціалу. Йдеться про спроби утворення системи колективної безпеки, що набирали подальшої сили у другій половині 1920-х років. До того ж державний пацифізм Франції, Англії, ряду інших країн підготував платформу для дипломатичного визнання СРСР, що, за умов збереження серйозних протиріч у межах капіталістичного світу, сприяло формуванню тенденцій збереження миру у Європі та світі взагалі.

4.2. СРСР на міжнародній арені (1922-1933 рр.)

Дипломатичне визнання Радянського Союзу у 1920-ті роки можна вважати об’єктивним явищем: налагодження міжнародних економічних зв’язків в умовах стабілізаційних процесів західного світу настійно вимагало включення в їх орбіту й багату на різноманітні природні ресурси Росію. Ділові кола капіталістичних країн все активніше виступали за перегляд політики щодо Радянської Росії – від економічної блокади до розвитку відносин на взаємовигідних засадах. До того ж крах розрахунків на повалення радянської влади шляхом воєнної інтервенції спонукав західні кола шукати інших, «мирних» засобів тиску на радянський уряд з тим, щоб домогтися від нього внутрішніх трансформаційних змін.

Першою європейською країною, з якою Радянська Росія уклала торгівельний договір, була Естонія (березень 1920 р.) З країн-переможниць першою на шлях встановлення економічних відносин з Радянською Росією стала Великобританія. В березні 1921 р. було підписано радянсько-англійський торгівельний договір, в якому Великобританія визнала Радянську державу де-факто. Політичні положення договору передбачали взаємну відмову країн від ворожих дій і пропаганди «поза власних меж» однієї з них проти другої. Відповідна стаття стверджувала про відмову від політики блокади та відновлення торгівлі.

У березні 1921 р. було підписано торгівельну угоду між РРФСР і Німеччиною. В неї були включені статті про визнання Німеччиною радянського представництва як єдиного законного представництва РРФСР. Радянське представництво набувало дипломатичних прав і привілеїв. Подібні угоди були укладені Радянською Росією з Норвегією, Австрією, Італією, Данією, Чехословаччиною.

На порядок денний постало питання подальшого розвитку економічних відносин з провідними капіталістичними державами. Перешкодою до цього ставала проблема виплати Росією усіх довоєнних і воєнних боргів. Правлячі кола західноєвропейських країн вимагали не тільки сплати Росією боргу у 18 млрд. золотих карбованців, а й повернення іноземним капіталістам або компенсації їм вартості націоналізованої в Росії власності. Радянський уряд, зацікавлений, зі свого боку, у розвиткові всебічних стосунків із Заходом, заявляв про свою готовність визнати на певних умовах довоєнні зовнішні борги Росії і запропонував скликати міжнародну економічну конференцію. У зв’язку з цим держави Антанти прийняли рішення про скликання в Генуї конференції всіх європейських держав, включаючи Радянську Росію.

На Генуезьку конференцію, яка проходила у квітні – травні 1922 р., прибули представники 29 держав. Радянську делегацію очолював Г. Чичерін, який, за дорученням радянського уряду, вніс на першому ж засіданні конференції (10 квітня) пропозицію про загальне скорочення озброєнь усіх країн та повну заборону найбільш варварських видів зброї. Радянська делегація вимагала також, щоб країни, які брали участь в антирадянській інтервенції, компенсували збитки, завдані господарству Радянської Росії. Радянські претензії становили суму у 39 млрд. золотих карбованців. Радянська делегація заявила про готовність сплатити на певних умовах довоєнні борги, а за надання концесій віддавати перевагу колишнім власникам тих чи інших підприємств. Було роз’яснено, що виплата довоєнних боргів стане можливою за достатньої фінансової допомоги і почнеться не раніше як через 10 – 15 років. Це були достатньо компромісні підходи.

Представники західних держав відхилили радянські пропозиції, висунувши свої претензії до Радянської Росії щодо боргів і націоналізованої власності. Крім того, західні країни вимагали надання іноземцям широких прав у галузі економічної та комерційної діяльності в Радянській Росії, подібних до тих, що надавались їм у колоніальних країнах. По суті йшлося про стратегічні наміри економічного поневолення Росії і відновлення в ній капіталістичного ладу. Це не могло бути прийнятним для радянської сторони.

Переговори в Генуї зайшли в глухий кут. Проте під час конференції, 16 квітня 1922 р., у передмісті Генуї Рапалло радянська делегація підписала договір з Німеччиною. Це було значним дипломатичним успіхом радянської сторони. Відповідно до договору між РРФСР і Німеччиною встановлювались дипломатичні відносини. Обидві сторони взаємно відмовлялись від компенсації воєнних збитків, а також витрат на утримування військовополонених. Німеччина відмовлялась від претензій щодо сплати старих боргів і відшкодувань за націоналізовану іноземну власність у Росії. Це означало прорив у політиці невизнання західним світом Радянської Росії, ставало прикладом врегулювання відносин між державами з різними суспільно-політичними системами.

19 травня 1922 р. Генуезька конференція перервала свою роботу, її засідання тривали у Гаазі з 26 червня і продовжувались до 29 липня 1922 р. Іноземні дипломати знову наполягали на своїх вимогах. Радянська делегація погоджувалась на певні поступки, і зокрема на сплату деяких довоєнних боргів (без відсотків), якщо Радянська Росія отримає відповідні кредити. Така пропозиція не знайшла підтримки представників західних політичних і фінансових кіл. Згоди знову ж таки досягнуто не було.

Водночас, навіть за умов відсутності будь-яких юридичних угод щодо переговорів у Генуї та Гаазі, конференції мали певні позитивні наслідки. Йдеться про визнання де-факто радянського уряду країнами – учасницями конференцій, визначення перспектив їх відносин як на економічному, так і політичному рівні.

Якісні зміни в цьому плані відбулись у 1924 р., коли ряд провідних держав Європи, слідуючи тенденціям буржуазного пацифізму, ініціювали визнання країни Рад. Цьому сприяли, зокрема, й стабілізаційні процеси на теренах колишньої Росії. Так, у грудні 1922 р. було завершено об’єднавчий процес радянських республік. Утворився СРСР. У 1924 р., коли була затверджена перша Конституція СРСР, країна добилась відчутних успіхів у відродженні економіки. Зміцнювався міжнародний авторитет СРСР. Тенденції до нормалізації відносин із СРСР набирали силу. Радянський уряд надавав акту визнання його де-юре урядами інших країн особливої ваги, прагнучи встановлення дипломатичних відносин на принципах рівноправності й взаємної вигоди.

Смугу визнання СРСР розпочала Великобританія, з якою Радянський уряд встановив дипломатичні відносини в лютому 1924 р. Це відбулося через 9 місяців після того, як англійська дипломатія на чолі з лордом Керзоном здійснила недружелюбний демарш проти СРСР, висунувши низку необгрунтованих звинувачень та ультимативних вимог. Радянська сторона відкинула спробу британських політичних кіл залякати СРСР, підірвати його авторитет у країнах Сходу. Разом з тим Радянський Союз висловив готовність обговорити усі спірні питання шляхом переговорів, що змусило Лондон відступити.

З приходом до влади лейбористської партії на чолі з Р. Макдональдом, який виступав за визнання СРСР ще на етапі боротьби за владу, ця очікувана акція відбулася. Водночас прагнення СРСР поглибити радянсько-англійське економічне співробітництво натикалось на значну протидію консервативних сил. Загальний договір і договір про торгівлю та мореплавання, підписані в серпні 1924 р., не були ратифіковані Великою Британією і чинності не набули.

У лютому 1924 р. відбулася нормалізація дипломатичних відносин між СРСР і Італією. Наслідком цього став договір про торгівлю і мореплавання. Незабаром й інші європейські держави заявили про визнання СРСР. У 1924 р. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з Норвегією, Австрією, Швецією, Грецією, Данією. Важливе значення мала нормалізація відносин з Францією, правлячі кола якої тривалий час проводили відверто антирадянську політику. З приходом до влади уряду на чолі з Е. Ерріо Франція виявила ініціативу в установленні дипломатичних відносин з СРСР, що відбулось у жовтні 1924 р. Однак підписання торговельного договору Франція поставила в залежність від досягнення угоди по боргам. Це стримувало розвиток економічних зв'язків.

Досить складно встановлювалися відносини з Китаєм, на позицію якого впливали деякі великі держави, які побоювались втрати своїх привілеїв через розвиток рівноправних відносин з СРСР. У травні 1924 р. було підписано угоду про загальні принципи щодо врегулювання питань взаємовідносин двох країн. Відповідно до цього встановлювались і дипломатичні відносини.

Першою арабською країною, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР, був Хіджаз (сьогодні – одна з областей Саудівської Аравії), а першою країною Латинської Америки – Мексика.

СРСР і Японія встановили дипломатичні відносини в січні 1925 р. унаслідок підписання конвенції, яка визначала головні принципи стосунків. Японія погодилась евакуювати свої війська з північної частини Сахаліну, а Радянський Союз заявив про готовність надати японським підприємцям концесії на Далекому Сході.

За рік (з лютого 1924 р. по січень 1925 р.) СРСР встановив дипломатичні відносини у загальному обсязі з 12 державами. До часу завершення смуги визнання Радянський Союз знаходився у дипломатичних стосунках з 22 країнами. З великих держав лише США відмовлялися визнати Радянський Союз. Нормалізація стосунків між СРСР і багатьма капіталістичними країнами підтверджувала реальну можливість мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, сприяла подальшому зростанню міжнародних впливів Радянського Союзу на європейському і світовому рівні.