Міжнародне становище і зовнішня політика України в 1918-1920 pp. Дипломатична діяльність ЗУНР

Війська Директорії, утвореної 14 листопада 1918 р. як повстанський уряд Українським національним союзом, через місяць переможно ввійшли до Києва. Того ж дня було відновлено Українську Народну Республіку. Національні сили отримали ще один шанс розбудувати незалежну державу та здобути міжнародне визнання. У їхньому багажі був досвід Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Однак, порівняно з добою Центральної Ради, міжнародне становище УНР наприкінці 1918 р. суттєво змінилося.

Доба Директорії була характерна значним погіршенням міжнародного становища України, оточеної з усіх сторін ворогами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно та якісно. Після повалення гетьманату негайно посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під командуванням А. Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадила в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням держав-переможців заблокувати поширення більшовизму і надати безпосередню військову допомогу армії А. Денікіна, що готувалася до відновлення «єдиної та неподільної Росії».

За умов, що склалися, український уряд не мав підтримки. Німецька й австро-угорська армії, які, згідно з мирним договором з Четверним Союзом, зобов’язувалися охороняти Україну від більшовицької окупації, були нездатні до боротьби. Вони теж перетворилися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні німецьке військо тримало «нейтралітет», солдати здавали зброю, амуніцію, прагнули якнайшвидше покинути Україну.

Отже, проти України діяли дві протилежні сили – радянська Росія й Антанта, яка змикалася з антибільшовицькою армією А. Денікіна. Директорія не могла протистояти цим обом силам, тому була змушена порозумітися з однією з них. Проте єдності в Директорії не було. В. Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилявся до союзу з Москвою, водночас як поміркована частина уряду й армія наполягали на угоді з Антантою.

Не було єдності в «українському питанні» й серед більшовиків. Одна фракція, очолювана Д. Мануїльським і В. Затонським, вважала, що більшовики в Україні занадто слабкі (у липні їх налічувалося лише 4364 осіб), щоб зробити спробу захопити владу в Україні. Ця фракція виступала за проведення мирних переговорів із Директорією для того, щоб виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група, яку очолили Г. П’ятаков і В. Антонов-Овсієнко, звернулася до В. Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати Директорії твердо стати на ноги. Перемогло останнє переконання. Було сформовано новий український уряд. Його очолив спочатку Г. П’ятаков, а згодом Х. Раковський. У грудні 1918 р. більшовики були готові до нового наступу на Україну.

Так була вирішена суперечка щодо орієнтації у зовнішній політиці українського радянського уряду. Переговори представників радянської Росії з Директорією перервав наступ Червоної армії, яка 3 січня 1919 р. зайняла Харків, куди переїхав український радянський уряд. В умовах дальшого наступу більшовиків 2 лютого 1919 р. Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. Враховуючи нові обставини, український уряд звернувся з проханням про допомогу до Франції, війська якої, що видавалися тоді непереможними, перебували в Одесі. В українському уряді відбулися зміни: подав у відставку В. Винниченко. Соціалістичний кабінет В. Чехівського замінили помірковані, їх очолив С. Остапенко. Найвпливовішою особою в уряді став С. Петлюра. Але незабаром виявилося, що під впливом союзників і в Росії, і на заході французи, які ненавиділи українських «сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії. Орієнтація на Антанту втратила сенс, коли на початку квітня 1919 р. під тиском українських повстанців її війська почали евакуюватись з Півдня України.

У таких надзвичайно складних умовах міжнародного життя Українській Народній Республіці доводилося здійснювати зовнішньополітичну діяльність. Зі зміною влади змінювалася і дипломатична служба держави. Тому наприкінці 1918 р. Директорія розглянула питання про українських представників у європейських державах. Згідно з її рішенням представництва в Австрії, Швейцарії й Болгарії залишилися без змін, і їх продовжували очолювати В. Липинський, Є. Лукасевич і О. Шульгін. Послом у Німеччині був призначений М. Порш, Туреччині – О. Лотоцький, Фінляндії – М. Залізняк, у скандинавських країнах – К. Лоський, Румунії – К. Мацієвич. Були відкриті дипломатичні представництва в Угорщині – М. Галаган, Італії – Д. Антонович, Англії – М. Стаховський, в Чехословаччині – М. Славинський, в Данії – Д. Левицький, Бельгії та Голландії – А. Яковлів, Греції – Ф. Матушевський, Ватикані – М. Тишкевич, Естонії – Є. Голіцинський, Латвії та Литві – В. Кедровський, у Польщі – В. Курдиновський. Планували відкрити нові дипломатичні представництва в Іспанії, США й інших державах світу.

У зв’язку з ускладненням внутрішнього становища уряду УНР координація міжнародної діяльності здійснювалася за кордоном. Основним осередком української дипломатії став Відень; 18-22 червня 1919 р. під головуванням міністра закордонних справ УНР тут відбулася нарада голів закордонних установ УНР. У ній взяли участь посли В. Липинський, М. Василько, М. Порш, Д. Левицький, В. Сингалевич, а також радники С. Томашівський, М. Здерковський та А. Жук. Обговорювали основні засади української зовнішньої політики з урахуванням розвитку міжнародної ситуації того часу.

Нарада визначила такі основні напрями української дипломатичної політики на найближчий період:

1. Провідна ідея української зовнішньої політики залишається незмінною. Це – державна незалежність усіх українських земель.

2. До підписання миру між Антантою і Центральними державами головним завданням української міжнародної політики є мирна конференція. Успіхи української делегації на ній матимуть вирішальний вплив на політичну долю України.

3. Якщо інші держави або окремі національні чи соціальні групи будуть висувати питання щодо міцнішого зв’язку з сусідніми народами, то українські представники повинні керуватися принципом державної незалежності.

4. Це положення стосується не лише народів колишньої Росії, але й певних національних і соціальних груп у самій Україні, які досі не підтримали ідею української державності і вороже ставлення яких може зашкодити реалізації цієї великої національної мети.

5. Стосовно Західної України, то потрібно всіляко наголошувати на інтегральності української етнографічної території, відокремлення її від західних держав. Для Галичини доцільно домагатися повного державного відокремлення її української частини від Польщі у формі суверенності або, коли це неможливо, хоча б у формі тимчасового нейтралітету. Потрібно вжити всіх заходів, щоб позбутися будь-якої залежності, навіть і суто господарської, від Польщі. Домагання плебісциту не повинно ініціюватись Україною. У справі Буковини мінімумом територіальних домагань України є правий берег Черемоша і територія між Прутом та Дністром. У справі Закарпаття повинні бути здійснені всі дипломатичні заходи для врятування головної її основи для Західної України. Приділяти особливу увагу Холмщині як дуже важливій із національного й політичного сенсу території, адже розв’язання цієї проблеми матиме визначальний вплив на подальші відносини з Польщею. Волинь і Галичина у жодному випадку не можуть бути приєднані до складу Польщі. Домагатися приєднання до України Бессарабії з наданням автономії неукраїнському населенню цього краю. Це ж стосується і порядку приєднання до України Криму.

6. Домагатися, щоб національними правами тих українців, які не увійдуть до Української Держави, опікувався Союз Народів (Ліги націй), який виконуватиме певні функції Антанти.

7. Щодо Франції, то тісніші відносини з нею неможливі і з політичних, і з господарських причин.

8. Природним союзником України є Німеччина. Можливо, настане час, коли треба буде подумати про союз із Німеччиною проти Польщі. Аналогічна ситуація може бути з Угорщиною. З Болгарією Україна не має жодних суперечливих інтересів.

9. Стосовно більшовицької Росії, то вирішальним у цих відносинах є національно-політичний аспект. Україна не може прийняти такого московського уряду, який виконував би роль уряду всієї Росії без огляду на його політичне та соціальне спрямування.

10. Аналогічну позицію Україна займає щодо Польщі.

11. Відносини з Чехословаччиною, внаслідок суперечностей із сусідніми державами, повинні розвиватися з великою обережністю.

На нараді зазначалось, що для виконання цієї інструкції українські дипломати збережуть усю свою увагу і тактовність, проте, якщо виникне потреба, «не зупиняться перед енергійною мовою та рішучими діями». На виконання цих завдань і була спрямована зовнішня політика УНР, її дипломатична служба за кордоном.

Дипломатична діяльність ЗУНР. Водночас, коли на Наддніпрянській Україні замість влади гетьмана встановилася влада Директорії, у Східній Галичині розгорнулася боротьба за українську державність. Австро-Угорська імперія, до складу якої входили українські землі Галичини, зазнала нищівної поразки у війні, а в жовтні 1918 р. почала розпадатися. У боротьбі за державність українці Східної Галичини опинилися у становищі, подібному до своїх єдинокровних братів на сході. Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Виник конфлікт між двома народами за територію; 1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок збройного повстання прийшла Національна Рада. Вона прийняла 13 листопада Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Одночасно було визначено склад уряду – Державного секретаріату. Його очолив К. Левицький (президент Ради державних секретарів). Державний секретаріат закордонних справ очолив В. Панейко.

Розв’язуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав виняткового значення зовнішньополітичній діяльності. Вона зводилася до двох основних напрямів: 1) відносини з Наддніпрянською Українською Народною Республікою: 2) визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Головною метою ЗУНР було досягти державного об’єднання, по-перше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, бо Директорія теж розраховувала на допомогу у розв’язанні політичних і державних проблем.

Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 грудня 1918 р. у Фастові передвступного договору. Він був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі, а 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домогтися визнання на міжнародній арені. З формального боку, справи були не такі вже й погані. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували, передусім, інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося тим, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді країн Антанти.

Безперечно, про справедливе ставлення великих європейських держав до ЗУНР і УНР взагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. В. Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили: російську контрреволюцію (О. Колчак, А. Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу. Якщо у громадянській війні в Росії переможуть білогвардійці, тоді відновлюється єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Якщо ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі жандарма Східної Європи. Франція мала на меті не допустити відродження могутньої Німеччини. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР і УНР засвідчує факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії Румунією, минала українську проблему у взаємовідносинах із Колчаком.

Уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на незалежність. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Антанта прийняла знамениті «Чотирнадцять пунктів» Президента США В. Вільсона, один з яких гарантував усім народам право на самовизначення. Саме з такою надією була направлена на Паризьку мирну конференцію об’єднана мирна делегація, очолювана Г. Сидоренком і В. Панейком.

Щоб домогтися визнання України на конференції в Парижі, необхідно було ознайомити світову громадськість із «українським питанням», оскільки європейці майже нічого не знали про Україну й українців. Виходячи на міжнародну арену, УНР одразу ж зіткнулася, за словами О. Шульгіна, з «повною неосвіченістю в українських справах світової дипломатії». Потрібна була наполеглива праця для поширення навіть елементарних відомостей про Україну, народ, що її населяє, історію, сучасну політику та ін. Одночасно українська дипломатія гостро відчувала нестачу інформації стосовно європейських справ, на підставі якої вона мала діяти, приймаючи адекватні рішення. Вимагало налагодження інформаційної служби за кордоном специфічне ставлення Антанти до України як до незалежної держави. Ще наприкінці 1918 р. головний інформатор Франції в українських справах консул Е. Енно заявляв: «Україна не мала ніколи ні власної історії, ні національної окремішності». І нарешті, важливим завданням зовнішньополітичного інформування була відсіч ворожій Україні пропаганді за кордоном, яку найактивніше здійснювали націоналістична Польща і російський «білий рух».

Лише, наприклад, у Швейцарії польська місія витратила декілька мільйонів злотих на антиукраїнську пропаганду. В липні 1918 р. ідеолог польських націоналістів Р. Дмовський написав псевдонаукову брошуру «Проблеми Середньої і Східної Європи». її згодом було надруковано у формі дипломатичного акту і розіслано всім урядам Європи. У ній стверджувалося: «Малорусини є племенем без історії,... без прикмет, здатних творити державу». Саме Р. Дмовського було призначено головою польської делегації на Паризькій конференції.

Білогвардійські емігранти чітко дотримувалися позиції відновлення «єдиної і неподільної Росії». З цією метою вони розгорнули за кордоном шалену антиукраїнську пропаганду у пресі, лекціях, на зібраннях у політичних салонах. Основними її центрами стали Париж, Берлін, Відень, Константинополь.

Антиукраїнських позицій дотримувалось командування Добровольчої армії. У травні 1919 р. почала працювати білогвардійська агенція «Русаген». Вона мала відділи в Парижі, Лондоні, Римі, Мілані, Варшаві, Празі й інших містах. Осередком антиукраїнської кампанії став Константинополь, куди, окрім згаданої «Русаген», переїхало з Кубані інформбюро «Осваг».

У таких складних умовах керівництво УНР зрозуміло вагомість інформаційної діяльності як засобу привернення уваги європейських політиків та народів до долі України, її законних державних прав і геополітичних інтересів. Окрім того, небажання європейських партнерів визнавати Україну призводило до ускладнення для повноцінної праці українських представництв, а відтак саме інформаційна робота об’єктивно ставала основним напрямом діяльності дипломатичних установ.

Система зовнішньополітичного інформування Директорії складалася з трьох головних компонентів: відповідних структур Міністерства закордонних справ (МЗС), закордонних дипломатичних закладів і спеціалізованих інформаційних установ за кордоном. Міністерство закордонних справ УНР виробляло проекти законів і постанов із пропаганди інтересів України за кордоном і подавало їх на розгляд урядові. Відділ преси загального департаменту МЗС забезпечував закордонні установи українською пресою й інформаційними матеріалами і водночас проводив аналітичну обробку повідомлень іноземних засобів масової інформації (газет, журналів, радіопередач). Офіційну інформацію, на підставі якої репрезентація України мала ознайомлювати західну аудиторію зі становищем у країні, передавав дипломатичний відділ департаменту чужоземних відносин МЗС. Для зміцнення науково-історичного обґрунтування відомостей про Україну, які МЗС поширювало за кордоном, при раді Міністерства було створено історичний комітет. Він вивчав історію української дипломатії, розробляв наукові питання історико-політичного спрямування, пов’язані з тогочасними міжнародними акціями УНР.

Проте здійснювати обмін інформацією та координувати дії внаслідок скрутного міжнародного становища України і частої зміни уряду було дуже важко. На інформаційну діяльність дипломатичні місії витрачали значні кошти. Наприклад, дипломатична місія у Чехословаччині з 14 січня до 14 вересня 1919 р. витратила на пресову роботу 200 тис. грн. із 1,3 млн. загальних видатків, посольство у Відні (у червні 1920 р.) – 60 тис. із 217 тис. грн. Частка видатків на інформацію мала чітку тенденцію до зростання. Окрім того, уряд УНР при необхідності впроваджував нові асигнування на зовнішньополітичну пропаганду. Так, у вересні 1919 р. було асигновано 10 млн. грн. «на агітацію і інформацію у Східному Сибіру та Китаї». Але, з огляду на шалену інфляцію, виділених коштів катастрофічно не вистачало.

Організаційно зовнішньополітичну пропаганду здійснювали здебільшого спеціальні підрозділи у складі дипломатичних представництв. Найбільшим таким підрозділом було інформаційне бюро «Українська пресова служба», котру сучасники розглядали як основну закордонну репрезентацію України. Вона була створена у Відні наприкінці 1918 р. з ініціативи керівників української делегації Г. Сидоренка і В. Панейка. До червня 1919 р. «Українська пресова служба» була на фінансовому утриманні посольства ЗУНР, а потім її забезпечувало коштами представництво УНР. «Українська пресова служба» стала головним інформаційно-пропагандистським центром для постачання повідомлень та інформаційних матеріалів для українських прес-бюро, що створювалися при посольствах України в європейських державах. «Українська пресова служба», окрім щотижневих бюлетенів, які розсилали в періодичні видання німецькою мовою, готувала також окремі інформативні повідомлення англійською та французькою мовами, проводила прес-конференції для журналістів. За допомогою науковців, зокрема С. Рудницького та С. Дністрянського, було підготовано чимало брошур англійською та французькою мовами. Серед них – «Українські проблеми», «Війна на Україні і більшовизм», «Чому у Східній Галичині йде війна між українцями і поляками», «Україна і мирна конференція» та ін.

Одним із найбільших було прес-бюро при делегації УНР на Паризькій мирній конференції. Воно налічувало до 20 співпрацівників. До того ж, у Парижі перебувало шість українських журналістів, зокрема й відомий ідеолог українського національного руху Д. Донцов. Для впливу на громадську думку прес-бюро намагалося встановити контакти з місцевою пресою, особливо сподіваючись на підтримку прихильних до української справи французьких журналістів і громадських діячів.

Однак внаслідок нерівноправного становища української дипломатії, зазначав член делегації М. Рудницький, «про якийсь доступ до впливових пресових органів не було й мови». Прес-бюро щотижня видавало інформаційний бюлетень про діяльність делегації. Було підготоване низку брошур із політичної історії України, історії Галичини, польсько-українських взаємин, сучасного політичного та економічного становища УНР.

Значну інформаційну діяльність розгорнули інформаційні підрозділи дипломатичних місій. Провідним напрямом їх діяльності стали видавнича діяльність, насамперед заснування власних періодичних друкованих органів, а також подання в іноземній пресі матеріалів про Україну. Так, посольство України в Болгарії випустило чотири номери неперіодичного часопису «Українське слово» зі статтями з української історії, етнографії, дипломатичних взаємин УНР тощо. Дипмісія у Празі видавала часопис «Народ». Виходили також українські газети російською мовою для розповсюдження серед емігрантів із Росії.

Інформаційну діяльність за кордоном розгорнули незалежні недержавні організації. Однією з таких організацій був створений за ініціативою М. Грушевського 26 липня 1919 р. у Парижі «Комітет Незалежної України» (КНУ), куди увійшли представники українських партій есерів та соціал-демократів, Паризької Української Національної Ради, а також представник Галичини М. Лозинський. Створений Комітет мав такі основні завдання: 1) створити у політичних центрах Європи свої постійні відділи для безпосередніх зв’язків із політичними партіями і діячами та представниками преси; 2) з метою інформації світової громадськості про прагнення українського народу до незалежності разом із представниками інших народів Росії приступити до видання часопису французькою й англійською мовами і розсилати його членам парламентів, політичним діячам, органам преси всього світу; 3) для поширення правдивої інформації та викриття фальсифікацій розпочати видання літератури про Україну й український народ, книг з історії країни, географії, економіки, літератури, мистецтва, музики. Передбачалося надрукувати окремі видання про Галичину, Буковину та Закарпаття.

З метою подальшого розвитку зв’язків і популяризації «українського питання» було створено філію КНУ в Женеві, оскільки Женева ставала центром політичного життя (тут, зокрема, передбачали місцеперебування Ліги Націй). На кошти КНУ в Женеві було створено Український клуб. Для координації діяльності соціалістичних груп народів колишньої Росії, які прагнули незалежності, за ініціативою М. Грушевського на початку 1920 р. було створено з представників цих груп Комітет незалежності нових республік колишньої Росії та Швейцарську лігу незалежних республік, куди увійшли швейцарські вчені, публіцисти і політики. Новостворені організації провели масові заходи, спрямовані на визнання незалежності нових республік, зокрема України. КНУ організував низку заходів на захист Галичини. М. Грушевський організував видання органу Комітету незалежних нових республік Східної Європи часопису «Східна Європа» французькою й англійською мовами. Основну матеріальну і літературну відповідальність у виданні часопису взяла на себе українська група, куди входив КНУ.

Видавнича діяльність КНУ була достатньо масштабною. Зокрема, видано спеціально підготовану для іноземного читача М. Грушевським «Історію України» французькою мовою, розпочато видання «Антології української літератури», підготовано до видання «Економічну географію України» Г. Фешенка-Чопівського, низку томів з історії української революції (П. Христюк), з історії Галичини в 1918-1919 pp. (М. Лозинський). На жаль, через нестачу коштів не всі запроектовані видання були здійснені. Через політичні обставини і фінансові труднощі в серпні 1920 р. КНУ припинив діяльність, а науково-інформаційну роботу було передано Українському соціологічному інституту.

Загалом інформаційна діяльність українських представництв за кордоном у 1919-1920 pp. набула широкого розмаху, що сприяло світовому визнанню незалежності УНР.