Україна та держави Четверного Союзу. Брестський мир

Улітку і восени 1917 р. у періодичній пресі широко висвітлювалось «українське питання». З одного боку, німецька преса писала: все, що діється в Україні, – це «інтрига Антанти», що «Україна стає колонією Франції». З іншого – російські газети намагалися довести, що український національний рух створений австрійцями і німцями, а українські національні діячі – зрадники та їх агенти. Як зазначалось в публікаціях, Німеччина хоче створити самостійну Україну з метою послаблення Росії й усунення з політичної арени Польщі, від котрої Україна домагатиметься своїх етнічних територій. Тобто проголошення УНР – це «німецька інтрига».

Насправді Німеччина й Австро-Угорщина таких планів не мали. Сепаратизм послаблював держави обох блоків. Німецький уряд уперше обговорював «українське питання» на початку серпня 1917 р. У прийнятому рішенні було зазначено, що таке питання існує, тому необхідно здобути прихильність українського національного руху. Однак про жодне визнання незалежності України в той час не йшлося.

Знову німецький уряд обговорював «українське питання» у грудні 1917 р., коли вже розпочалися у Бресті російсько-німецькі переговори. Політику німецького уряду 20 грудня сформулював державний секретар Р. фон Кюльман: «В час, коли Антанта, мабуть, уже вислала своїх представників до Києва, імперський уряд не має наміру визнати незалежності Фінляндії й України, хіба що у випадку, коли таке визнання наступить з боку російського уряду». Тобто «українське питання» – внутрішня справа Росії. Росія, зрештою, і прагнула виступати на переговорах від імені всіх народів колишньої царської імперії, зокрема й від українського. Щоб не допустити цього, Україна й взяла участь у брестських переговорах.

Перед тим як розпочати переговори, 2 грудня 1917 р. Росія і Німеччина підписали Угоду про перемир’я. У Брест 9 (22) грудня прибула більшовицька делегація на чолі з Л. Троцьким. Вона оголосила, що представляє всі народи колишньої Росії.

Центральна Рада, дізнавшись про це, надіслала до держав Четверного Союзу ноту протесту. У відповіді на ноту зазначалося, що держави Четверного Союзу хотіли б також бачити у Бресті українську делегацію, і така делегація була сформована. її очолив український есер В. Голубович, членами делегації були М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, соціал-демократ М. Левицький і С. Остапенко. Перед виїздом у Брест з делегацією зустрічався голова Центральної Ради. М. Грушевський. Він дав інструкцію стосовно територіального складу Української Народної Республіки (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина), щоб жодного клаптика української землі не залишилося під чужоземним пануванням. У випадку коли б Австро-Угорщина не погодилася поступатися українськими землями, що їй належали, треба домагатися створення з українських земель, що входили до Австро-Угорщини, окремого коронного краю з широкою автономією.

На переговорах у Бресті були присутні: від Німеччини – державний секретар закордонних справ фон Кюльман і його заступник начальник штабу східної групи німецьких військ М. Гофман; від Австро-Угорщини – міністр закордонних справ О. Чернін; від Болгарії – міністр юстиції Попов і генерал П. Ганчев (згодом Попова замінив голова ради міністрів В. Родославов); від Туреччини – посол у Берліні Ібрагім Гаккі й державний секретар закордонних справ Ахмет Мессіні, згодом прибув сам великий візир Талаат. У складі делегації Росії, окрім Л. Троцького, були також А. Иоффе, Л. Каменєв та ін.

Як повідомила після прибуття у Брест українська делегація генерала М. Гофмана, що вона не має нічого спільного з російським більшовизмом. Водночас делегація заявила представнику російської делегації Л. Каменєву, що Україна не визнає Раднарком всеросійським урядом.

Окрему заяву зробив голова австро-угорської делегації граф О. Чернін. Як він зазначив, під час перемир’я делегація більшовицького російського уряду заявила, що представляє всю Росію; а тепер, коли вона визнала за Україною право на самовизначення, немає жодних заперечень стосовно участі делегатів України в переговорах.

Українська делегація 24 грудня 1917 р. (6 січня 1918 р.) розпочала переговори у Бресті. Вона вимагала визнання України як самостійної держави, без чого не вважала можливим приступити до переговорів про мир. Умовою миру було приєднання до України Холмщини та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Австро-Угорщина не погоджувалася віддати Галичину та Буковину Україні – це ускладнювало б відносини Австро-Угорщини з Польщею. Водночас вона погоджувалась за певних умов визнати незалежність УНР. Головними з цих умов були: визнання старих кордонів між Австро-Угорщиною й Україною, а також офіційне проголошення незалежності УНР.

Уміле проведення українською делегацією переговорів привело до того, що вже 28 грудня самостійність української делегації визнали країни Четверного Союзу та делегація радянської Росії. Це була перша перемога.

Делегація УНР продовжувала вимагати приєднання до України українських земель, які входили до Австро-Угорщини. Здавалося, переговори зайшли у безвихідь. Внаслідок погіршення внутрішнього і міжнародного становища Австро-Угорщини О. Чернін змушений був звернутися за інструкціями до Відня. Питання розглядали 9 січня на засіданні Коронної ради. Після гострих суперечок стосовно пропозиції австрійського міністра Буріяна було прийняте компромісне рішення: погодитися з вимогою української делегації, за винятком питання про самовизначення Закарпатської України, але стосовно українських земель, що перебували у складі Австро-Угорщини, підписати таємний договір.

За пропозицією Л. Троцького на переговорах у Бресті 5(18) січня 1918 р. було зроблено перерву, під час якої відбувалась активна підготовка кожної делегації до нового етапу переговорів. Щоб зміцнити свої позиції в питанні Галичини, українська делегація вирішила заручитися меморандумом галичан про їхні вимоги. Його підготував М. Лозинський. У меморандумі йшлося про об’єднання українських земель Австро-Угорщини в коронний край.

У цей період становище в Україні змінилося. Після проголошення 12 (25) грудня радянської влади в Україні виникло двовладдя: Центральна Рада в Києві та Центральний виконавчий комітет Рад у Харкові. Більшовицький уряд, що утворився в Харкові, негайно розпочав збройну боротьбу проти Центральної Ради, здійснюючи наступ на Київ. ЦВК Рад України у Харкові 30 грудня 1917 р. ухвалив не визнавати умов миру, підписаного делегацією Центральної Ради, і вислати до Бреста свою делегацію у складі голови ЦВК Рад України Ю. Медведєва та народного секретаря військових справ В. Шахрая.

З 9 до 12 (з 22 до 25) січня 1918 р. тривали засідання Центральної Ради в Києві, на яких обговорювали питання незалежності. В ніч на 25 січня було проголошено Четвертий Універсал, за яким Україна ставала незалежною республікою. Центральна Рада в умовах наступу на Київ обговорювала найрадикальніші закони про ліквідацію права власності на землю, про демобілізацію. Прийняттям цих законів вона хотіла допомогти делегації у Бресті підписати мирний договір від імені реально існуючого уряду. Було визначено також новий склад делегації УНР, до якої належали О. Севрюк, М. Левитський і М. Любинський.

Українська делегація 16 (29) січня виїхала до Бреста, де опинилася у надзвичайно важкому становищі: не було зв’язку зі своїм урядом і навіть певності, чи існує цей уряд. Окрім того, Л. Троцький заявив, що більша частина України підпорядковується Харківському Народному Секретаріату, вплив Центральної Ради зменшився, а тому вимагав визнати Народний секретаріат дійсним урядом України.

Вісімнадцятого січня (1 лютого) 1918 р. відбулося перше після перерви пленарне засідання на переговорах у Бресті. Багато такту і дипломатичного хисту виявили на переговорах О. Севрюк і М. Любинський, які зуміли відстояти права Української Народної Республіки. Промову М. Любинського генерал М. Гофман називав у своїх спогадах «надзвичайно красномовною». Спробу Л. Троцького опротестувати докази М. Любинського представники Четверного Союзу знехтували. О. Чернін, що головував на засіданнях від імені держав Четверного Союзу, оголосив офіційну декларацію, за якою Україна була визнана самостійною державою.

Питання підписання мирного договору з Україною 22-23 січня (5-6 лютого) 1918 р. Державні Ради Німеччини й Австро-Угорщини розглядали на спільному засіданні в Берліні і вирішили його підписати. Прийняли також рішення надати Україні військову і технічну допомогу, якщо вона її проситиме, і задовольнити спроби України створити окрему автономію з українських земель Галичини і Буковини в складі Австро-Угорщини за умови, що такий договір буде таємним. У ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого) 1918 р. мирний договір між Україною та державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) був підписаний.

Брестський мирний договір мав десять статей: у першій статті йшлося про визнання самостійності України; друга визначала її кордони; третя встановлювала порядок евакуації союзних військ; четверта описувала дипломатичні зв’язки України з державами Четверного Союзу; п’ята розв’язувала питання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; шоста регулювала питання військовополонених; сьома регулювала господарські справи (взаємне постачання хліборобських і промислових «лишків», зокрема постачання Україною 1 млн. тонн зерна, м’яса, круп до 1 липня 1918 p.); десята стверджувала автентичність усіх текстів договору.

Брестський мирний договір містив таємну статтю про поділ Галичини на польську й українську та об’єднання української Галичини з Буковиною в один коронний край.

Додатковими умовами Брестського мирного договору були збройна допомога УНР у боротьбі проти більшовицьких військ в Україні та позика їй на суму 1 млрд. крб.

Мала Рада УНР 17 березня 1918 р. ратифікувала Брестський мирний договір і «зобов’язалась виконувати твердо та неухильно» його статті у майбутньому.

В українській історичній літературі досі дискутується питання про доцільність укладення Центральною Радою сепаратного миру з країнами Четверного Союзу. Висловлювалися взаємно протилежні погляди: одні оцінювали укладений мир як «велике дипломатичне досягнення Центральної Ради». Підставою для таких оцінок став факт, що за Брестським миром країни Четверного Союзу визнали де-юре незалежність і кордони України. Молода українська держава вперше у XX ст. виступила суб’єктом міжнародного права. Інші вважали, що сепаратним миром українські політики посилили антиукраїнські настрої в державах Антанти і США, а це завдало непоправного удару українській справі на міжнародній арені.

Мирний договір у Бресті був вигідний для його учасників і означав для всіх народів кінець світової війни. З боку Центральної Ради це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. У першій чверті XX ст. Європа виявилася розділеною на антагоністичні військово-політичні блоки. Як і багатьом іншим «малим» або новоутвореним державам, Україні довелося вибирати між ворогуючими угрупованнями. Революційні потрясіння в Росії та небажання більшовиків погодитися з існуванням самостійної України ще більше ускладнили непросте становище УНР. До укладання миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об’єктивна внутрішня ситуація, що склалася на той час.

Без зовнішньої підтримки Центральній Раді й українському урядові не вистачало сил одночасно захищатися від більшовиків і протистояти державам Четверного Союзу. Мир з Німеччиною Центральна Рада уклала, коли остаточно зрозуміла, що на практичну допомогу від Антанти надіятися не можна. Лише Німеччина та її союзники виявили готовність визнати УНР і вжити практичних заходів для її підтримки.

Німеччина й Австро-Угорщина, у свою чергу, використали цей акт на власну користь. Підтримавши УНР, вони ослабляли політичного суперника – Росію, піднімали Польщу, що відроджувалася, поширювали свої впливи у Східній Європі, розв’язували для себе продовольчу і сировинну проблеми.

Брестський мирний договір між Україною і державами Четверного Союзу був сприйнятий на міжнародній арені неоднозначно. Як відомо, Великобританія і Франція визнали Центральну Раду ще у грудні 1917 р. Лідери національно-визвольної боротьби слов’янських народів теж схвалювали дії УНР. Авторитет Центральної Ради на міжнародній арені зріс після того, як вона рішуче змінила зовнішньополітичний курс на Німеччину й Австро-Угорщину. Здавалося, що ці країни допоможуть Україні зберегти державність. Антанта і слов’янський світ чекали від УНР продовження війни проти Четверного Союзу, розглядаючи Україну в складі Росії, а для керівників УНР основним було збереження суверенітету. Вони шукали захисту державності, і на початку 1918 р. договір з Четверним Союзом був, за висловом В. Винниченка, спасінням України.

Підписання Україною мирного договору з державами Четверного Союзу надзвичайно негативно сприйняла Польща, яка на той час була окупована німецькою й австрійською арміями. Особливе незадоволення поляків викликав у договорі пункт про приєднання до України Холмщини та Підляшшя. Як повідомляла польська преса 18 лютого 1918 р., «у зв’язку з тією кривдою, що спіткала поляків, Варшава вчора була як мертва, припинився торговельний рух, крамниці були зачинені, не їздили ані трамваї, ані візники, а ввечері на вулицях не світили ліхтарі». За цей протест поляків німецька окупаційна влада наклала на Варшаву штраф на суму 250 тис. марок. Прагнення до незалежності і соборності давалося Україні непросто.

Брестський мир, хоч із запізненням, забезпечив Україні міжнародне визнання. Він дав змогу відновити українську державність, але водночас призвів до втрати політичного кредиту від держав Антанти. Франція була незадоволена, довідавшись про підписання Україною сепаратного миру в Брест-Литовську. Почалися звинувачення на адресу свого уряду, посольства, дипломатів, які повинні були знати, що не можна було підтримувати відділення України, що французькі дипломати в Києві виявилися бездарними та ін. Однак французький уряд, хоч і опинився в дуже скрутному становищі, обрав метод вичікування.

Найближчі події привели до вирішення становища, в якому опинилася Франція. Київ 9 лютого зайняли війська радянської Росії під командуванням М. Муравйова, який висловив генералу Ж. Табуї незадоволення з приводу визнання України Францією. І хоча Ж. Табуї запевнив, що визнання стосувалося лише автономії України, М. Муравйов вимагав, аби французька місія залишила Київ. Через декілька днів Ж. Табуї отримав від посла Ж. Нуленса розпорядження евакуювати місію разом із іншими французькими представництвами (Червоний Хрест та ін.), і 23 лютого французи покинули Україну.

В обозі німецьких військ до Києва повернулася Центральна Рада. І тут українська дипломатія допустилася непоправної помилки. Міністерство закордонних справ, очолюване В. Голубовичем, після підписання сепаратного миру заборонило французьким, англійським і бельгійським дипломатам перебувати в Києві. До того ж це міністерство ігнорувало визнання України Францією та Великобританією, щоб, як зазначив О. Шульгін, «зробити приємне нашим новим компаньйонам». Проте Австро-Угорщину і Німеччину не цікавили національні інтереси українців. Вони розглядали Брестський мирний договір як «хлібний договір» – за ним Україна повинна була забезпечити їх хлібом. Але через неефективність органів влади в Україні зобов’язання регулярно не виконувалися. З огляду на це, 2 квітня 1918 р. посол Німеччини в Україні барон Мунн фон Шварценштайн надіслав прем’єр-міністру УНР листа, в якому висловлював незадоволення зривом заходів у справі заготівлі продуктів. Очікуваного німцями враження це звернення не справило. Тому через 11 днів посол знову надіслав листа В. Голубовичу, погрожуючи вжити самостійних заходів, якщо український уряд не налагодить нормальну діяльність центральних та місцевих органів влади для введення політичного й економічного життя країни в потрібне русло.

Поведінка іноземних військ в Україні викликала протест з боку Центральної Ради. Водночас загострилися відносини австро-німецьких військ із місцевим населенням. Безперечно, що подальша співпраця була неможливою. Це призвело до того, що німецька військова адміністрація сприяла перевороту, який відбувся в Україні 29 квітня 1918 р.

Після підписання Брестського мирного договору головним напрямом української зовнішньої політики були відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною, які надали допомогу Україні у звільненні від більшовицьких військ. Водночас здійснюється зовнішньополітична діяльність і в інших напрямах. Міністерство закордонних справ на чолі з М. Любинським розпочало організацію перших українських дипломатичних представництв. Навесні 1918 р. було розроблено проект Закону УНР «Про закордонні установи Української Народної Республіки». Планувалося відрядити послів до країн Четверного Союзу, які визнали УНР, та до нейтральних держав.

Обмін дипломатичними представниками між Україною і Центральними державами передбачали умови Брестського мирного договору. Центральна Рада встигла відрядити послів до Німеччини (О. Севрюк), Туреччини (А. Яковлів). Було також відправлено послів до Румунії (М. Галаган), але воно не розпочало роботу через негативне ставлення румунського уряду. За день до гетьманського перевороту уряд УНР відрядив дипломатичну місію до нейтральної Швейцарії (М. Шраг). Водночас у Києві були відкриті посольства Німеччини (Ф. Мунн фон Шварценштайн), Австро-Угорщини (Й. Форгач) і Туреччини (Ахмед Мухтар Бей).

Отже, пріоритети зовнішньої політики України в період Центральної Ради визначалися, насамперед, розстановкою сил на міжнародній арені й інтересами країни у збереженні та захисті державності. Однак, незважаючи на окремі досягнення й дипломатичні успіхи, загалом зовнішня політика Центральної Ради зазнала поразки у всіх напрямах: їй не вдалося порозумітись із Росією, здобути визнання Антанти і забезпечити тривалу підтримку Німеччини. Українська дипломатія часто відставала від розвитку подій, спізнювалася з виробленням відповідної стратегії зовнішньої політики.

Укладення Брестського миру стало першим у новітній історії України де-юре визнанням незалежності України. Уклавши мир як самостійна держава, УНР спробувала стати суб’єктом міжнародної політики. Однак їй це не вдалося, й Україна фактично опинилася у стані окупації Німеччиною та її союзниками. Були різні причини невдач зовнішньої політики: несприятлива міжнародна ситуація, агресія Росії, недовірливе ставлення провідних західних держав, військова і політична залежність від Німеччини, брак досвіду та дипломатичних кадрів, неналежне усвідомлення зовнішньої політики, тривала «автономна» орієнтація на Росію. Через ці й інші причини не був повною мірою використаний найсприятливіший період кінця 1917 – початку 1918 р. для забезпечення міжнародного визнання молодої Української держави.