Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Заказать  
 

Вашингтонська конференція та її рішення



Вашингтонська система договорів стала результатом роботи конференції у Вашингтоні, що проходила з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. за участю 14 країн – США, Великобританії (з окремим представництвом чотирьох домініонів та Індії), Китаю, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії. Хоча в центрі уваги конференції були проблеми, що стосувалися, головним чином, Далекого Сходу і Тихого океану, на конференцію не були допущені делегації РСФСР і Далекосхідної республіки.

Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, що відчутно втративши у політичному і територіальному плані на Паризькій мирній конференції, прагнули здобути реванш з питань, які не здобули остаточного рішення у дискусіях країн-переможниць у попередні роки. Серед них – проблема озброєнь, формування регіональних союзницьких блоків, впливи в Китаї. За три неповні місяці роботи Вашингтонської конференції з цих питань було прийнято 28 угод, резолюцій, декларацій, заяв, які знайшли юридичне оформлення у договорах чотирьох, п’яти і дев’яти держав.

Договір чотирьох держав – США, Англії, Франції, Японії, підписаний 13 грудня 1921 р., містив лише чотири статті, які, зокрема, стверджували: взаємне поважання прав на «свої острівні володіння і острівні володіння інших держав в Тихоокеанському регіоні»; спільне забезпечення оборони цих територій у разі загрози їм з боку будь-якої іншої держави; автоматичну пролонгацію (за обопільною згодою) договору через 10-річний строк; анулювання за умов дії «Договору чотирьох» англо-японського договору про союз від 1902 р.

Стислість положень договору стала підставою сприйняття його деякими американськими політиками, а надалі й істориками як другорядного. Однак, саме цей документ став дипломатичною платформою для досягнення американською делегацією у Вашингтоні значних політичних і військових переваг. Договір, по-перше, ліквідовував англо-японський союз, як і англо-японське монопольне панування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Він роз’єднував головних суперників США на Далекому Сході, позбавляв Японію підтримки, на основі якої вона здійснила ряд загарбань, виявляв поворот Великої Британії до «особливих відносин» із США. Договір, по-друге, означав формування регіонального союзного блоку, що міг бути протиставленим не тільки революційній Росії чи революційному Китаю, а й будь-яким іншим державам, включаючи навіть членів Ліги Націй. Характерно, що до початку конференції у Вашингтоні в американських політичних колах активно обговорювалась ідея створення «Асоціації націй» під егідою США, яка б могла стати антиподом Лізі Націй, і зокрема щодо перегляду сформованої нею системи мандатів. І, насамкінець, «Договір чотирьох» передбачав укладання додаткових до нього договорів оборонного характеру задля реалізації тих положень, які формували його суть.

Це має відношення до Договору п’яти держав, підписаного 6 лютого 1922 р. США, Великою Британією, Японією, Францією, Італією стосовно проблем обмеження морських озброєнь. Загалом на конференції розглядалась проблема загального роззброєння, хоча компромісних рішень щодо цього вдалося досягти лише у галузі обмеження озброєнь морських флотів. Так, згідно із договором країнам заборонялося будівництво військових кораблів, водотоннажність яких перевищувала б 35 тис. т. Договір встановлював при цьому й співвідношення між флотами країн договору за класом лінкорів у пропорції (відповідно переліку: США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія) 10: 10: 6: 3,5: 3,5.

Це було великою перемогою дипломатії США. Пропорції зрівнювали американський флот з абсолютно пануючим до того британським флотом, дозволяли Сполученим Штатам наздогнати Велику Британію і водночас залишити поза ними Японію за кількістю і якісним станом кораблів. США зобов’язувались не будувати військових баз на найближчих підступах до Японії, унаслідок чого межею подібних укріплень могли стати лише Перл-Харбор і Сінгапур. Водночас, ідучи на певні поступки, США змогли окреслити для себе реальні перспективи розвитку і подальшого зростання своїх військово-морських сил.

Це стосувалося не тільки лінкорів, а й інших типів військових кораблів. Так, у зв’язку з гострою дискусією між Англією і Францією було зірвано спробу встановлення обмежень у будівництві крейсерів і підводних човнів. Конференція не змогла встановити й будь-які обмеження щодо авіаносців, відмовившись від первісне висунутих до цього планів. Характерно, що американська делегація, будучи ініціатором обговорення проблеми роззброєння, з легкістю погоджувалась на всі вказані відмови, будучи особливо зацікавленою у зростанні своєї військової могутності, а отже, розвиткові передових і перспективних видів озброєнь. Щодо зриву політики обмежень, то, за умов активної демагогії, США змогли перекласти вину за це як на «мілітаристську» Францію, так і «непоступливу» Англію.

Гострі дебати, поряд із проблемою роззброєння, викликала на конференції й проблема статусу Китаю. Ініціація цього питання з боку Сполучених Штатів зумовлювалася тим, що до моменту відкриття конференції американо-японські суперечності ставали головним чинником у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Так, ще в роки світової війни Японія здійснила широкий воєнний, економічний і політичний наступ на Китай. Вона захопила територію Цзяочжоу, порт Ціндао і майже всю провінцію Шаньдунь, нав’язала пекінському уряду «21 вимогу» (1915 р.) як передумову перетворення Китаю у напівколонію. Це суперечило інтересам США, які також активізували проникнення в Китай, діючи, однак, не стільки воєнним чином, скільки більш гнучкими економічними й фінансовими методами. В Китаї, наприклад, встановлювались філії таких монополій, як «Стандарт ойл», «Бетлехем етил», «Вестерн електрик» та інших. Після тривалих переговорів, розпочатих за пропозицією США, у жовтні 1920 р. було утворено міжнародний банківський консорціум, що намагався поставити під свій контроль усі позики, що надавались Китаю на залізничне будівництво, утворення промислових підприємств і навіть адміністративні реформи. Йшлося, по суті, про утворення свого роду «надуряду» країни.

Подальше ствердження у цьому плані США у Китаї вимагало не тільки проведення певних ліберальних реформ, а й ліквідації японського панування. Характерно, що останнє пов'язувалось не тільки зі збереженням напівфеодальних пережитків, а й розгортанням загрозливих для інтересів США революційних, національно-визвольних рухів. Отже, прагнучи зберегти і навіть поширити свої впливи в Китаї, США виступали проти тенденцій його розвитку, зумовлених політикою старих колоніальних держав.

Підходи США, підтримані зокрема й Великобританією, зустрічали активну протидію Японії. Зі свого боку, й китайська делегація, висловлюючи інтереси національної буржуазії, прагнула здобути для себе значних поступок і привілеїв. Це надало китайському питанню у Вашингтоні особливої суперечливості й гостроти. Характерно, що тільки статус Шаньдуня обговорювався представниками усіх сторін на конференції протягом 36 засідань.

Урешті-решт, після загроз і тиску на сторони, які домовлялись (і насамперед на Китай), було досягнуто компроміс, який знайшов втілення у підписаному 4 лютого 1922 р. японо-китайському договорі. Шаньдунь передавався Китаю, але Японія виторгувала для себе тривалі строки евакуації своїх військ, викуп незаконно захопленої нею залізниці провінції Ціндао-Цзінань, передачу їй вугільних копалень змішаної японо-китайської компанії, призначення японських чиновників на таможню Ціндао тощо. Таємно було досягнуто й таке надзвичайно важливе для Японії положення, що договори 1915 р. («21 вимога» й інші, які означали панування японців у Маньчжурії і Внутрішній Монголії) не будуть розглядатися на конференції. Для американського консорціуму передбачалась концесія двох гілок головної залізниці провінції Шаньдунь. Одночасно Великобританія зробила заявку про повернення Китаю орендованої території Вейхайвей (також у Шаньдуні), а Франція – території Гуаньчжоувань (провінція Гуаньдунь) зі збереженням там своїх особливих прав.

Центральним документом конференції з китайського питання оголошувався трактат дев’яти держав – США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії і Китаю, підписаний 6 лютого 1922 р. Трактат містив у собі зовні демократичні вимоги: «цілісності» країни, «об’єднання Китаю» під владою «життєздатного й міцного уряду», рівних можливостей для торгівлі і промисловості усіх націй», утримування від будь-яких спеціальних прав і привілеїв окремих країн. Водночас, як довела практика, йшлося про наміри Сполучених Штатів укріпити в Китаї урядове угруповання, здатне придушити революцію, витіснити з країни інші держави-суперниці, що стверджувалися там протягом десятків років. Деякі формулювання трактату мали, однак, розпливчастий характер, у них превалювали загальні побажання і фрази. Це було результатом тиску Англії і Японії, також зацікавлених у збереженні й посиленні своїх позицій у Китаї.

У цілому трактат дев’яти держав та інші рішення конференції мали імперіалістичний, загарбницький характер, ставали продовженням курсу великих держав 1918 – 1920 рр. Для Сполучених Штатів ці рішення були успішнішими, ніж ті, що приймались у Парижі. Було розірвано англо-японський союз, утворено перспективи подальшого політичного й економічного ствердження США в регіоні Далекого Сходу і Тихого океану. Сполучені Штати реалізували також свої амбіції щодо зміцнення військово-морських сил. Це надавало їм можливості активно включитись у світову політику, виборювати право диктувати свою волю іншим, у тому числі й провідним світовим державам.





Дата публикования: 2014-11-26; Прочитано: 3039 | Нарушение авторского права страницы | Заказать написание работы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2019 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.002 с)...Наверх