Драматичні поеми Ліни Костенко

Драматична поема — невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. Основу драматичної поеми становить внутрішній динамічний сюжет — власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними.

Драматичні поеми Л.Костенко. Коротка характеристика.

У «Циганській музі» йдеться про життєву драму поетеси Папуші. За яскраво виписаними подробицями екзотичного побуту кочового циганського народу, здається, не пролискує жоден пергук із нашою сучасністю. Виродок в сі*ї Папуша вчить алфавіт – пусте й непотрібне циганським дітям знання, ббо їхнє життєве майбктнє не має з усім тим нічого спільного («Сережками трясти, співати гарно – та й досить. Панка приворожить, здурить когось – не гріх, а літери писать тебе ніхто не просить. Поезія? Народ? Ти що, проти своїх? Ми плем*я. Ми горох. Ми котимось по світу... А кореня ніде»). Папуша не зустрічає ні розуміння, ні підтримки. ЇЇ віддано заміж за нелюба, який заставши її за написанням віршів закатував до напівсмерті і спалив те, що вона написала.

У творі звучать мотиви того, що поезія прив*язує до землі. Ліна гостро піднімає питання того національної належності у цій поемі.

Народ не вибирають

І сам ти – тільки брунька на його гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають.

Ох, не тому, що він найкращий на землі.

Проблеми поеми – любов до рідної землі, патріотизм, хоробрий дух митця, вміння протистояти і боротись за своє.

«Маруся Чурай» драматична поема/роман у віршах з*явився у час, коли інтерес читача до поезії почав згасати – криза поезії, «втома форми». «МЧ» перевидали видали стотисячним тиражем і вже за кілька днів вона «зникла» з полиць книгарень.

Для твору характерний ефект співучасті, присутності читача. Судове дійство над Марусею увиразнюється, обростає міткими психологічними деталями й гострими соціально-психодогічними колізіями. Особиста драма героїні вписується в контекст історії.

До художнього зображення нещасливого кохання дочки полтавського сотника Марусі чурай до сина хорунжого полтакського полку Грицька Бобренка зверталися впродовж 19-20 століття багато письменників. В основу колізії роману Ліни лягло глибинне протиставлення 2 людських іпостасей: «Марусина любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Гриць за задумом поетеси є втіленням пересічності – не жорстокий, але й не дуже жалісливий, на війні особливих подвигів не чинив, проте і не був боягузом. Маруся ж – довершене втілення героїчного духу предків, достойна дочка мужньо загиблого батька. Велика любов марусі, яка конденсує всі її найголовніші духовні риси – зміст і сенс життя, віру в добро, правду, красу – не отримує гідного щасливого завершення – її зраджено. І тому коли зраник вирішує вернутись до коханої, вона не приймає його.

Велика любов завжди ходить поруч зі смертю: «хотіла вмерти – люди не дали». Гриць випиває отруту, що Маруся наготувала для себе і помирає. Марусю забирають до в*язниці і за ніч дівчина переживає усе своє життя.

Закоханий в Марусю Іван Іскра переконує Хмельницького підписати грамоту про звільнення її, адже маруся – народнапоетеса, безсмертні пісні якої надихають козаків на боротьбу. Авторка підкреслює – «Таку співачку покарать на горло – та це ж не що, а пісню задушить», адже саме творчість Чураївни проектує її постать на вічність і безсмертя.

Марусю Чурай у трактуванні Ліни можна вважати справжньою історичною особистістю. Тож не дивно, що не тільки пісні, а й ім*я, трагічна історія їхньої авторки збереглися у свідомості українського народу протягом багатьох століть.

М.Бажан щодо роману: «Щедрі, але не надмірні розсипи народних приказок, ідіом, прислів*їв. Це не поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені пошуки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплалися з сучасною формою авторських висловлень, їх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв ритму, його драматичних захлинань і синкоп». Твір має мало спільного з тим, що до того було написано про марусю чурай. Це зовсім інший вияв творчого поступу щодо авторських концепцій, літ форм. Ліна Костенко вийшла з річища традицій опрацювання історичної теми і склала свою особиту традицію (постановка завжди актуальних для історичного буття народу питань і проблем національності, вміння побачити важливий духовний зміст у подіях минулого, зробити історію твору «мислячою історією», здатною робити висновки, виправляти помилки).

Наступні 3 поеми вийшли у світ у збірці «Сад нетанучих скульптур»(1987)

«Скіфська Одісея» - грек вирушає на торги в далекі краї і далі й далі пропливає вглиб скіфської землі. Ця подорож не тільки географічна, а й історична – впродовж його мандрування пергортаються перед ним сторінки минулого загадкового для нього народу. Мова йде пр націю, якій боги ларували золоті дари. Костенко пародіює «серйозну історію» («Он Одісей вертався 10 год, та й то зазнав ого яких пригод»). Поряд із сатирою і бурлеском пронизливо звучать сповнені драматизму роздуми поетеси про руйнаторську силу часу, втрати людства на дорогах історії (-...немає моря глибшого, ніж час...-). Можливо у цій поемі Костенко свідомо хотіла втекти від мотивів «МЧ», відсікала можливіть самоповторів.

«Дума про братів неазовських». Назва твору викликає асоціації з відомим фольклорним твором «Про втечу 2 братів з города Азова». У думі старші брати в ім*я порятунку зреклися молодшого. У Ліни Костенко – антитеза до цього сюжету: шляхта конвоює після придушення антипольського повстання гетьмана Павлюка, його споборника Томиленка і молодого козака Сахна Черняка. Павлюк і Томиленко вмовляють Черняка тікати, бо попереду тільки страта («Ми ж не брати азовські. Якби ми з неволі утікали, то я б тебе на плечах поніс. А ми ж не із неволі – ми у смерть. То й мине хочем брать тебе з собою»). Хочуть зіпхати з козака з воза, на якому їх везуть, але Черняк не хоче покидати їх. Здається – для чого така жертовність. Отут і полягає головний ідейний стрижень твору. Павлюк знає причину того, що їх зловили – зрада своїх (військова старшина). Зловили павлюка і Томиленка, а Чернюк кинувся їх захищати і його теж пов*язали. Він прагне ціною власного життя спокутувати зраду інших: молодший брат не кине старших навть у ту мить, коли вони ідуть на смерть – тут перегук з думою, протистояння їй. Жертовність козака продиктована вказівками душі – він прагне раебілітувати в очах майбутнього козацтва влсну націю, національне ім*я.

Ідея твору – духовність, вірність, побратимство, вміння вчитись на помилках минулого, честь і гідність не лише власна, а й цілого народу.

«Сніг у Флоренції» піднімає питання буття митця в світі людей, його обов*язків перд самим собою, перед своїм талантом, перед історією.

У монастирі 16 століття дожиає останні дні загадковий для ченців старець, відсторонений від світу, задивлений у своє далеке минуле. І раптом перед ним з*являється високий флорентієць у ліловому плащі. Це сам старий. Таким він був зв часів честолюбної бурхливої молодості. Такий прийом дає поетесі можлисіть звести вінець і кінцівку людського життя в 1 момент. Молодий флорентієць жаліється на те, що ж то за землетруси часу чкотились на нього, що він так постарів, а старий каже: «Марнота днів, убитих на спокуси. Хто може врятувати нас від нас». Старий каже, що не встояв перед різними принадами життя. Флорентіць питає, як же його сучасник Мікіланджело, котрий не кинувся на пошуки легкого щастя, а старий починає згадувати минуле – індульгенції, страти, «республіка, монархія, чума». Мікіланджело подвижник, атлант, а старий «в цій на шматки розтерзаній Італії я вже не міг ні жити, ні творить».

«Сніг у Флоренції» - твір, з яким вривається в літературу потужний інтелектуальний струмінь. Це поема-диспут, поема-монолог, бо героям важко зрозуміти один одного, кожен приречений мати свою правду, хоч і не до кінця вірить у неї і це ще відчутніше поглиблює життєву драму. «Сніг у Флоренції» вмістив набагато менше побутових сцен аніж «Маруся Ч». Побут тут окреслено на рівні скупих але психологічно містких символічних декорацій. Побут у «Ма Чу J» був ніби ще однією дійовою особою твору, тут же він – тло подій, яке надає їм відповідного психологічного настрою. «Сніг у Флоренції» - поема драматична, в ній увага автора зосереджується на борінні думок персонажів, на відшуканні їхньої логіки й водночас на її запереченні іншими версіями тих самих подій.

Несподіваність і духовна пластика поетичних образів ЛК несе в собі особливу емоційну снагу. Особливості індивідуального поетичного стилю ЛК: філософічність, історизм мислення, вишукана традиційність, висока культура поетичного вислову, інтелектуальність, «заряд актуальної публіцистичності». Мотиви інтимності завжди переплетені із громадянськими мотивами, темою історії, національності.