Звук а з етимологічного (давнього) о

У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні багач); гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач тощо.

Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).

У багатьох словах давній звук о зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар, корявий, поганий та ін.

ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J

У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук є і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.

1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина, жевріти, вишенька, четверо, честь та ін.

2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими тіриголоснимй: (зокрема, перед складом з

о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.

3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.

4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, щезати, червоний та ін.

Питання №8 Поняття фонеми, відмінності між фонемою і звуком….

Термін “фонема” (від грецького phonema - ‘звук’) уперше вжив французький фонетист А.Дюфріш-Деженет 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна “son du langage”. Ян Бодуен де Куртене вказав на різницю між “phone” (‘звуком мовлення’) та “phoneme” (фонемою) [5, c.446], а М.Крушевський, учень Я.Бодуена де Куртене, висловив пропозицію вживати термін “фонема” на відміну від терміна “звук”.
Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну (розрізнювальну) функції фонем. Перша з них полягає в тому, що фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці — морфеми і слова. Цю функцію називають конститутивною (від лат. слова constituere — складати, утворювати). Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна (від лат. слова distinguere — розрізнювати, розпізнавати) полягає в тому, що фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції.
Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.
Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.
Ян Бодуен де Куртене вперше провів чітке розмежування між звуком та фонемою, визначив критерії виділення фонем, а також окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми, запропонованій Яном Бодуеном де Куртене, психологічний підхід є домінантним.
Теорія фонеми Я.Бодуена де Кутене стала відомою в середовищі європейських та американських лінгвістів.
Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторську працю "Основи фонології", у якій виклав свою струнку теорію фонем. Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою. У фонології розрізняють 2 рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.
Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник Л.В. Щерба, представники Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич, О.М. Гвоздєв, Л.Л. Буланін, С.Б. Бернштейн, Л.В. Бондарко) розглядають фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи -— розрізнення звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотожність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фонологічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [вóды] і вода [в^дá] є різними фонемами, а звук [т] в словах сад [сат] і том [том] — одна фонема. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї ж морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Московська фонологічна школа (засновники Р.І. Аванесов, П.С. Кузнецов, О.О. Реформатський, В.М. Сидоров, О.М. Сухотін, Н.Ф. Яковлєв, Г.О. Винокур, А.Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовують морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема— це сукупність звуків, що чергуються позиційно. Сюди можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук.

Диференційні і надлишкові ознаки фонем.

Диференційні – це акустичні або артикуляційні властивості, що відрізняють одну форму від іншої.

Інші ознаки, які не мають значення фонологічної класифікації є супровідними, або надлишковими.

Нейтралізація фонем – це це втрата фонологічно значущої ознаки форми, що протиставляється одна одній лише за цією ознакою і відрізняється від інших форм сукупністю рис, спільних для цих фонем: з – с: прозьба – просьба.

Фонологічні кореляції

У кінці 19 ст Б Куртене так називає морфонологічні чергування фонем. 20 -30 рр Празька школа – сист фонологічних протиставлень, для якої властива спільна кореляція, властиє.

Ознаки:

1)За дзвінкістю-глухістю

2)за твердістю – м’якістю

3) шиплячі – свистячі

4) місце і спосіб творення.

2 періоди історичного розвитку:

- дофонологічний(розглядаються лише звуки), не вживають термін фонема до 20 р 20ст.

- фонологічний(кількість і якість фонем) розглядається це питання.

Для укр. Приг.характерні явища:

1) дзвінка вимова

2) уникнення незручних для вимови груп приг.

3) Схильність локалізованій гармонії.

4) Незначний вплив м’яких приг на артикуляцію голосних заднього ряду.

Звукова реалізація фонем

Звукове поле фонеми – ряд звуків, у яких реалізується одна і та сама форма.

Варіант ф –м, алофона – варіант ф –ми, її конкретна реалізація.

Основний варіант - звук, у якому реалізується ф-а у сильній позиції.

Додатковий варіант – звук, у якому реалізується форма у слабкій позиції(звуки із призвуками).

Позиційний варіант – звук, у якому реалізується форма, залежно від її позиції у слові(нескладові звуки).

Комбінаторний варіант – звук, у якому реалізується форма, залежно від сполучення з іншими звуками(асиміляція, акомодація)

Фонетична транскрипція – це запис мовлення за його фонемним складом.

1) Фонеми пишуться в осн варіанті ф –и.

2) Основний варіант в – губно-губний.

3) Напівпом’якшеними звуками є варіанти твердих фонем.

4) Немає подовжених фонем.

9.Орфоепія (від лат. orthos- прямий, правильний, рівний і epos- слово, мова) - це сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.