Тема 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури 5 страница

Видатки, від яких виграють переважно мешканці компактно розташо­ваного адміністративно-територіального утворення, закріплені за міськими та районними бюджетами. Зокрема, це загальна середня освіта, загальна ме­дична допомога, включаючи програми санітарної освіти та соціального захи­сту для соціально незахищених в місцевому регіоні, як-от у випадку соціаль­ної допомоги людям похилого віку на дому.

Видаткові завдання суто місцевого значення закріплені за бюджетами міст республіканського (в АРК), обласного, районного значення, сіл та се­лищ. Усі ці бюджети відповідають за дошкільну освіту, первинну медичну допомогу, що надається місцевими клініками, фельдшерсько-акушерські пункти та культурно-видовищні програми. У містах районного значення з середніми школами та районними лікарнями саме районні бюджети відповідатимуть за утримання цих установ. Звичайно ж бюджетам міст об­ласного та республіканського значення притаманні також інші, названі вище повноваження.

Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної...

Міста Київ та Севастополь наділяються всіма видатковими повнова­женнями, закріпленими за областями, містами, районами, селами та селища­ми з урахуванням законів України, які визначають спеціальний статус цих адміністративно-територіальних одиниць.

У галузі програм соціального захисту, що пов'язані з наданням грошової допомоги і мають загальнодержавне охоплення, міста та райони надаватимуть законодавчо встановлені види допомоги, але отримуватимуть компенсацію своїх бюджетних видатків шляхом цільових субвенцій з держбюджету. Прикла­дами цільових трансфертів, що надаватимуться місцевим бюджетам з державно­го бюджету, є допомога сім'ям з дітьми та пільга ветеранам війни та праці.

Вищенаведені видатки бюджетів міст, сіл та селищ є такими, що бе­руться до обрахунку при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, а отже — вони обраховуються за допомогою фінансового нормативу бюджет­ної забезпеченості. Іншими словами — держава відіграє вагому роль у визна­ченні тих ресурсів, що спрямовуються на виконання цих функцій, оскільки вона, держава, кревно зацікавлена в тому, щоб ці найважливіші для суспільного відтворення та добробуту функції — передусім освіта, охорона здоров'я та соціальний захист — надавалися у співставних обсягах та співставній якості у всіх адміністративно-територіальних одиницях. Тож держава має право регулювати ефективність виконання бюджетів у цих сфе­рах, орієнтованих передусім на безпосередніх споживачів, а також бере на се­бе зобов'язання забезпечувати адекватне фінансування їх через закріплені податкові доходи та безумовні (нецільові) трансферти.

До тих видатків, що держава залишає на розсуд місцевого самовряду­вання і які, отже, не беруться до розрахунку при визначенні обсягів транс­фертів, належать передусім видатки на підтримку та розвиток комунальної інфраструктури населених пунктів — заходів, пов'язаних із упорядкуванням житлового фонду, ремонтом і утриманням доріг, вивезенням сміття тощо.

Однією зі статей Кодексу запропоновано механізм урегулювання сто­сунків бюджетів районів та бюджетів міст обласного значення, які водночас є центрами цих районів. На практиці відбувається, що мешканці, скажімо, району значною мірою користуються послугами бюджетних установ, що ут­римуються з муніципального бюджету. Кодексом передбачено як договірне врегулювання цих ситуацій, так і зобов'язання до передачі коштів, якщо бю­джетні установи району чи міста не можуть забезпечити надання коштів в необхідному обсязі.

Для фінансування видатків, що обраховуються за нормативами бюд­жетної забезпеченості, призначається кошик джерел доходів бюджетів тери­торіальних громад. Структура доходів кошика не є випадковою — це пере­дусім податки та збори, що стягуються за місцем проживання (щоправда, на сьогодні прибутковий податок в Україні ще несповна відповідає цьому кри­терію, однак ця його вада має бути відкоригована майбутнім Податковим ко­дексом). Один із кардинальних принципів публічних фінансів полягає в то­му, що лише податки, які сплачуються місцевими жителями, повинні вико­ристовуватися для фінансування, бодай часткового, суспільних послуг, що надаються цим місцевим жителям. Номенклатура цих податків відповідає міжнародній практиці і засвідчує чіткий взаємозв'язок між величиною та

місцем сплати податку та рівнем послуг, що їх отримує за ці кошти платник податку, який водночас є і виборцем. Місцеві платники податків значно більше схильні цікавитися видатковими рішеннями місцевої влади і відстежувати їх, коли вони знають, що ці рішення здійснюються головним чином коштом сплачуваних ними податків.

Частина, а саме 25 % прибуткового податку з громадян, стягненого на території області чи АРК, спрямовується на часткове фінансування діяльності обласних бюджетів та республіканського бюджету АРК. Крім того, держава встановлює додатковий алгоритм розподілу прибуткового податку з громадян для бюджетів міст районного значення, сіл та селищ, з одного боку, та районних бюджетів - у розмірі 25:50 (решта 25, як ви пам'ятаєте, зараховуються до обласного бюджету). Інші доходи з «коши­ка», визначені статтею 64 БК, у повному обсязі використовуються для фінансування бюджетів територіальних громад. Таким чином, кожен орган місцевого самоврядування матиме доступ до набору доходів, зібраних у ме­жах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, обсяг яких може бути достатнім або недостатнім для фінансування делегованих видаткових повноважень. Там, де він виявиться недостатнім, — решту забезпечать трансферти.

Бюджети міст Києва та Севастополя одержуватимуть 100 % обсягу кошика доходів.

Від районів вимагається залишати бюджетам територіальних громад щонайменше 25 % прибуткового податку з громадян, які працюють (а в май­бутньому — які проживають) на території міст районного підпорядкування, сіл та селищ. Такий алгоритм розподілу найперспективнішого джерела на­повнення бюджетів місцевого самоврядування покликаний забезпечити пев­ну доходну незалежність бюджетам таких міст, сіл та селищ.

На фінансування видаткових повноважень, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, а отже, фактично є власними і влас­тивими місцевому самоврядуванню, місцеві бюджети скеровують надход­ження від місцевих податків та зборів, податку на прибуток підприємств ко­мунальної власності, 75 % надходжень від плати за землю (60 — для бюд­жетів міст районного значення, сіл та селищ), а також інших порівняно не­значних доходних джерел. Таким чином, кожна «нарощена» гривня місцевих доходів не «витісняє» автоматично, як це відбувається нині, гривню транс­фертів.

Усі інші, крім згаданих вище, доходні джерела мають використовува­тися на фінансування видатків державного бюджету.

Мовою закону:

Закріплення доходних джерел між державним та місцевими

бюджетами

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самовря­дування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, належать такі податки і збори (обов'язкові платежі):

Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної...

1) прибутковий податок з громадян:

• 100 % — до доходів бюджетів міст Києва і Севастополя;

• 75 % — до доходів бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення;

• 25 % до доходів бюджетів міст районного значення, сіл, селищ чи їх об'єднань;

2) державне мито в частині, що належить відповідним бюдже­там;

3) плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими орга­нами відповідних рад;

4) плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад;

5) плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (авто­заправними станціями, заправними пунктами), що справ­ляється виконавчими органами відповідних рад;

6) надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

7) єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва у час­тині, що належить відповідним бюджетам.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і куль­турних програм територіальних громад доходи бюджету Автономної Рес­публіки Крим та обласних бюджетів, які враховуються при визначенні об­сягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

1) 25 % прибуткового податку з громадян, що справляється на відповідній території;

2) 25 % плати за землю, що справляється на території Автоном­ної Республіки Крим та відповідної області;

3) плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів Ав­тономної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і куль­турних програм територіальних громад доходи районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, форму­ються за рахунок:

1) 50 % прибуткового податку з громадян, що справляється на те­риторії сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

2) 15 % плати за землю, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

3) плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними держав­ними адміністраціями;

4) плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що справляється районними державними адміністраціями;

5) надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

Доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні об­сягу міжбюджетних трансфертів:

1) місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місце­вого самоврядування;

2) 100 % плати за землю — для бюджетів міст Києва та Севасто­поля; 75 % плати за землю — для бюджетів міст республікансь­кого (Автономної Республіки Крим) та міст обласного значен­ня; 60 % плати за землю — для бюджетів сіл, селищ, міст рай­онного значення та їх об'єднань;

3) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

4) надходження сум відсотків за користування тимчасово вільни­ми бюджетними коштами;

5) податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

6) надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) гос­подарських товариств, що є у власності відповідної тери­торіальної громади;

7) плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

8) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває у кому­нальній власності;

9) фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зара­ховується до бюджетів місцевого самоврядування;

10) плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у кому­нальній власності;

11) надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

12) плата за гарантії;

13) гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

14) власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;

15) податок на прибуток підприємств комунальної власності;

16) платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

17) інші надходження, передбачені законом.

Бюджетний кодекс передбачає систему трансфертів, які надаються з державного бюджету:

• дотація вирівнювання;

• субвенція на здійснення програм соціального захисту;

• субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого само­врядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

• субвенція на виконання інвестиційних проектів;

• інші субвенції.

Ключовою особливістю Бюджетного кодексу є те, що він потребує здійснення врівноважуючих, або вирівнювальних трансфертів на основі формульних розрахунків з урахуванням різниці між розрахунковими по­требами бюджетів місцевого самоврядування у видатках і його доходними можливостями. Більше того, кодекс передбачає цілу низку різних транс­фертних програм, що мають на меті задоволення різних фіскальних потреб, а не лише потребу в вирівнюванні. Продумана трансфертна система вклю­чає окремі трансфертні програми, що слугують кожна своїй меті. Крім вирівнювальних трансфертів, Бюджетний кодекс передбачає й інші види бюджетних трансфертів:

• Цільові субвенції з державного бюджету містам Києву та Севастопо­лю, АРК, областям, містам обласного значення та районам на фінан­сування програм соціального захисту.

• Цільові субвенції на інвестиційні цілі надаватимуться бюджетам Києва, Севастополя, обласним бюджетам та республіканському бюд­жету АРК. Ці субвенції можуть далі розподілятися між органами місцевого самоврядування, оскільки в багатьох випадках вплив інве­стиції не обмежується певною територією. Крім того, таким чином визнається і підкреслюється провідна роль обласного рівня в інвес­тиційному розвитку територій. Цільові інвестиційні субвенції мо­жуть вимагати внеску з бюджету-одержувача.

• Трансферти можуть також відбуватися між бюджетами самовряду­вання на договірній основі в обмін на бюджетні послуги, які надає одержувач трансферту. Міста районного підпорядкування, села та селища, наприклад, можуть укладати між собою або з іншими місце­вими самоврядуваннями угоди про надання послуг, пов'язаних із ви­конанням власних видаткових повноважень. Така необхідність може бути викликана економічними факторами (доцільність в об'єднанні коштів, ефективніше надання послуги іншим бюджетом тощо).

Щодо субвенції на здійснення програм соціального захисту, то вже в бюджеті 2001 р. видатки на комунальні субсидії та пільги ветеранам війни та праці фінансувалися з державного бюджету у вигляді цільової субвенції.

Усі знають з теорії публічних фінансів назву «непрофінансованого мандату». Суть його в тому, що держава наділяє органи місцевого самовря­дування певними зобов'язаннями, але при цьому не підкріплює їх фінансо­вими ресурсами.

Після того як тарифи на енергоносії почали зростати, а доходи бюд­жетів та населення звузилися, кредиторська заборгованість місцевих бюд­жетів стрімко стрибнула вгору. Обсяги пільг удвічі-втричі перевищували розмір коштів, передбачених на це в місцевих бюджетах.

Держава визнає соціальний захист своєю прерогативою і перебирає фінансування його на себе через прямі та зв'язані субвенції. Наступним кро­ком має бути перехід до системи адресного грошового відшкодування пільг.

Згідно з положеннями Бюджетного кодексу за рахунок міжбюджет­них трансфертів фінансуються наступні видатки:

• відшкодування витрат па падання населенню житлових субсидій;

• державна допомога сім'ям з дітьми;

• державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям;

• державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам;

• утримання притулків для неповнолітніх;

• допомога по догляду за інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу;

• виплата компенсацій реабілітованим;

• інші програми з соціального захисту населення.

При цьому відшкодування витрат на надання населенню житлових субсидій, державна допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам будуть провадитися за рахунок суб­венції з державного бюджету, решта — за рахунок дотацій вирівнювання.

1.5. Функції місцевих фінансів та економічний механізм управління територіями

Стосовно функцій місцевих органів влади і відповідно меж між завдан­нями центральної та місцевої влади сформувалося кілька теорій. Коротко розглянемо їхній зміст.

Перша теорія — це теорія природних прав общини. Вона сформувала­ся в роки Великої французької революції 1789 р. Теорія ґрунтується на тій ідеї, що є природні права общини за аналогією до природних прав людини і громадянина.

За цією теорією функції та зміст діяльності органів місцевого самовря­дування ототожнюються з діяльністю общини. В основі теорії лежить тверд­ження, що община як самоврядний територіальний колектив є таким же самоцінним утворенням, що й держава, і що община як колектив людей, які спільно проживають на одній території, виникла раніше, ніж держава. А це означає, що вона має природні, невід'ємні права. Ці права общині державою не надавалися, а значить, і не може бути нею вилучено.

Згідно з цим органи місцевого самоврядування мають власну компе­тенцію, не підпорядковані державній владі і перебувають поза межами цієї вла­ди. Кожен територіальний колектив має власні завдання, які він самостійно визначає. Держава може впливати на діяльність територіального колективу че­рез законодавство. Але вона не може позбавити його природних прав.

На діаметрально протилежних позиціях грунтується інша, так звана державна теорія місцевого самоврядування, сформована в середині XIX ст. німецькою школою юристів. У її основі лежить твердження, що органи

Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної...

місцевого самоврядування є органами державного управління і створюють­ся державною владою для реалізації її функцій та завдань на місцевому рівні. Таким чином, вони перебувають у структурі державної влади і підпорядко­вані їй.

За цією теорією органи місцевого самоврядування не мають природних самобутніх прав. Місцеве самоврядування не може розглядатися як інститут, рівноцінний державі. Органи місцевого самоврядування перебувають у підпорядкуванні державної влади як її агенти на місцях. Тобто обсяг функцій і завдань, які мають органи місцевого самоврядування, повністю визначається державною владою.

Є ще одна теорія місцевого самоврядування — теорія громадського самоврядування, або господарського самоврядування. Народилася вона також у Німеччині в другій половині XIX ст. Її ще називають теорією гро­мадсько-господарського самоврядування. Трохи згодом її було названо те­орією муніципального дуалізму. Вона синтезує ідеї двох попередніх. В основі цієї теорії лежить твердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природну, а значить, суверенну компетенцію тільки у сфері неполітичних відносин. Це у сфері громадсько-господарських, або місцевих, справ. У ці місцеві справи державна влада не втручається. Вони вирішують­ся самостійно органами місцевого самоврядування. Але є й інша сфера відно­син — політична, яка цілком по праву перебуває в компетенції державної влади. У цій сфері органи місцевого самоврядування не самостійні. У сфері політичних відносин органи місцевого самоврядування перебувають у структурі державної влади і є її агентами на місцевому рівні. Таким чином, у політичній сфері органи місцевого самоврядування підпорядковані дер­жавній владі, яка визначає функції та завдання цих органів. Згідно з гро­мадсько-господарською теорією місцевого самоврядування органи місцевого самоврядування мають подвійні функції та завдання. У сфері політичних відносин інститут місцевого самоврядування перебуває в структурі держав­ної влади, виконує її завдання, в питаннях місцевих господарських і гро­мадських справ він діє поза межами державної влади і є самостійним.

Наявність завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи вла­ди, є об'єктивною причиною необхідності фінансів для цих органів влади. Відновлення в Україні на початку 90-х років інституту місцевого самовряду­вання як носія місцевих інтересів, поява функцій і завдань, які виконуються органами місцевого самоврядування, стали об'єктивними чинниками проце­су відродження місцевих фінансів у нашій державі. Цей процес розвивається в ході становлення національної фінансової системи України. Місцеві фінанси формуються як самостійна складова фінансової системи держави.

Завдання та функції місцевих органів влади можна розділити на дві основні групи:

— завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів і вони є їхньою невід'ємною власною ком­петенцією (соціальне обслуговування, початкова і середня освіта, охорона здоров'я, дороги місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове гос­подарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з мстою пра­цевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землекористування та інші витра­ти). Вони поділяються на обов'язкові та факультативні. Обов'язкові витрати здійснюються місцевими органами влади в обов'язковому порядку за переліком, що визначається законодавством. Факульта­тивні — це витрати, які здійснюються місцевими органами влади на власний розсуд, на основі рішень, прийнятих їхніми представниць­кими зібраннями;

— завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або делеговані повноваження. Перелік доручених справ або делегованих повноважень визначає центральна або — у федератив­них державах — регіональна влада. Він встановлюється в законодав­чому акті. Для виконання делегованих повноважень орган, який їх визначає, передає місцевим органам влади відповідні фінансові ре­сурси, тобто компенсує витрати місцевих органів влади.

Слід констатувати: поділ функцій між державою і місцевим самовря­дуванням має здійснюватися на основі принципів доцільності та ефектив­ності. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою функції соціально-економічного регулювання. Функції соціально-економічного ре­гулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежу­ються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві орга­ни влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також і нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки господарюючих суб'єктів.

Території є об'єктом як державного управління, так і місцевого само­врядування. Нині в центрі гострих дискусій знаходяться проблеми створен­ня ефективного економічного механізму управління територіями. Ці пробле­ми стали однією з причин появи протиріч між центральною і місцевою вла­дою, між радами різних рівнів, радами і місцевими державними адміністраціями. Нагальною потребою стало запровадження більш доскона­лого економічного механізму управління територіями. Новий економічний механізм управління територіями має гармонійно поєднати інтереси держа­ви і місцевого самоврядування, представницьких і виконавчих органів влади, стати основою регіональної політики України.

Який зміст має поняття економічного механізму управління тери­торіями? Це сукупність економічних важелів, за допомогою яких держава управляє територіями, а органи місцевого самоврядування забезпечують ре­алізацію своїх господарських функцій.

Зупинимось на основних елементах економічного механізму уп­равління територіями. Серед них: бюджетне регулювання, вирівнювання фінансово-економічних можливостей окремих територій, податкове регулю­вання, інвестиційне регулювання, регулювання майнових відносин та госпо­дарської діяльності органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій, касове планування по окремих територіях та in. А тепер про це більш детально.

Бюджетне регулювання

Ключове питання бюджетної політики — формування та розподіл фінансових ресурсів між державним бюджетом і бюджетами територій, знаходження оптимальних меж централізації коштів. Протягом останніх років місцеві бюджети України об'єднували трохи менше половини всіх бюджетних ресурсів держави. Частка місцевих бюджетів в сукупному бюд­жеті України в 1990 р. становила трохи більше ніж 46%. У 1992 р. цей по­казник прогнозується на рівні 45%. Чи оптимальний такий розподіл бюд­жетних коштів?

Відповідаючи на це питання, слід підкреслити, що зараз в Україні не­доцільно йти на посилення децентралізації використання бюджетних ре­сурсів.

У більшості розвинутих країн, у тому числі з федеративним устроєм, ступінь централізації коштів бюджету навіть вищий, ніж в Україні. Існуючий механізм вирівнювання в Україні нині базується на простому перерозподілі ресурсів, що зводить нанівець господарську ініціативу "багатих" територій і заохочує споживацтво "бідних" регіонів. З метою вдосконалення такого ме­ханізму слід сформувати фонди вирівнювання розвитку територій як на дер­жавному, так і на обласному та районному рівнях. Слід запровадити стабільні на кілька років нормативи відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодержавних податків.

Доцільно встановити базовий рівень надходжень від закріплених за місцевими бюджетами податків. Частину надходжень понад цей рівень слід залишати в розпорядженні тих територій, де вони забезпечені. Потребують розробки і запровадження нормативи мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя, хоча в умовах гіперінфляції застосувати їх дуже важко.

Податкове регулювання

Потребує вдосконалення існуюча практика податкового регулювання розвитку окремих територій. Більшість органів місцевої влади, особливо в сільській місцевості, має дуже слабку прибуткову базу. Зміцнення цієї бази — одне з нагальних завдань, які сьогодні постали як перед державою, так і перед органами місцевого самоврядування. В зв'язку з цим потребує вирішення проблема розробки і запровадження системи місцевих податків. Нинішні місцеві платежі не відповідають сучасним потребам. Систему місцевих податків доцільно запровадити відповідним законом. Є потреба в розробці типового положення, яке рег­ламентувало б перелік, способи формування та використання позабюд­жетних фондів органів місцевої влади. Треба визначитись із такого пи­тання, як встановлення меж податкової ініціативи органів місцевої вла­ди і самоврядування. Слід запровадити правило, що податки і платежі, які встановлюються місцевими радами за власною ініціативою, реєстру­ються в центральній податковій службі.

Інвестиційне регулювання

Протягом тривалого періоду основним важелем регулювання інвес­тиційної діяльності територій були ліміти централізованих капіталовкла­день. що виділялись центральною владою органам місцевої влади, а також "дольова участь" міністерств і відомств як структур центру у розвитку тери­торій. Сьогодні значення цих важелів різко зменшилося через значне скоро­чення централізованих коштів, які виділяються місцевій владі. Всі органи цієї влади потерпають від нестачі джерел фінансування інвестицій.

1.6. Функція територіальної громади, її роль та правовий статус

У системі місцевих фінансів особливу роль відіграє місцеве самовряду­вання. Як в унітарних, так і в федеративних державах фінанси місцевого са­моврядування є однією з форм і складовою фінансів місцевих органів влади. Носієм місцевого самоврядування і, отже, суб'єктом фінансової діяльності є колектив людей, об'єднаний за територіальною ознакою, тобто територіаль­ний колектив. Територіальний колектив — це визнана в праві місцева спілка людей публічного характеру або місцева публічна спілка. Територіальний колектив є формою організації місцевої влади. У кожній країні є значні особ­ливості в організації територіальних колективів. Територіальні колективи мають різні назви. В Італії, Бельгії, Швеції — це комуна, в Німеччині — об­щина, в Російській Федерації — "муніципальне утворення", "територіальна спільнота", в колишній Російській імперії — община та земство, у Франції комуна, департамент, регіон, у Польщі — гміна. У Конституції України тери­торіальний колектив названо територіальною громадою.

Територіальна громада — це сукупність громадян України, які спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус. На відміну від простої територіальної одиниці, поселення, яке має статус територіальної громади, наділяється пев­ними правами. Насамперед це право на самоврядування. Згідно з Консти­туцією України місцеве самоврядування здійснюється територіальною гро­мадою. Воно може здійснюватися громадою як безпосередньо, так і через ор­гани місцевого самоврядування.

Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інте­реси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Територіальні громади обирають відповідні ради. Вони обирають сільського, селищного чи міського голову. Голова районної чи обласної ради обирається депутатами відповідної ради.

Основні функції територіальної громади визначено Конституцією Ук­раїни. Стаття 142 Конституції встановлює, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, які є у власності те­риторіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, які перебувають в управлінні районних і обласних рад. Те­риторіальна громада не може бути засновником і учасником господарських товариств із додатковою відповідальністю, повних та командитних товариств.

Розглянемо деякі особливості діяльності територіальної громади у фінансовій сфері. Для більшості зарубіжних країн характерна множинність форм організації фінансової діяльності територіальних колективів. Кожен територіальний колектив формує свою, індивідуальну фінансову систему в рамках законодавства. Передусім це стосується вибору моделей місцевого оподаткування, форм залучення кредитних ресурсів, визначення інвес­тиційних пріоритетів. Саме така особливість організації фінансової діяль­ності територіальних колективів є основою для стійкості та стабільності фінансів місцевого самоврядування. Причому стійкість і стабільність зале­жать не стільки від центральної влади, скільки від безпосередньої діяльності членів територіального колективу та його органу управління.