Тема 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури 2 страница

• формули, що забезпечують розподіл вирівнюючих трансфертів у рівних частинах надушу населення.

Формули, що включають як потреби у видатках, гак і фінансові можли­вості, створюють можливості повного вирівнювання. Вони найскладніші і, можливо, найточніші, але потребують найбільшої кількості даних. Формули другого й третього типу ігнорують основний аспект (потреби у видатках або фінансові можливості), однак вимагають меншої кількості даних. Останній вид формул — найменш ефективні з погляду вирівнювання і потребують най­менше даних. На ефективність наведених формул значною мірою впливає точність вимірювання фінансових потреб і фінансових можливостей.

Стара бюджетна система не забезпечувала стимулів для належної оцінки ризиків, пов'язаних із місцевими запозиченнями. Міжбюджетні пози­ки не проходили оцінки якості і виплачувалися на підставі передбачуваних потреб. Неспроможність та фінансова невідповідальність призвели до висо­кого рівня несплачених міжбюджетних запозичень і пропозицій щодо по­дальшої реструктуризації. Великі суми коштів, що виникали внаслідок пере­рахунку введення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів з початку бюджетного року, відносились на взаєморозрахунки. Відсутність механізму реалізації вилучення збільшувала і до того значні су­ми взаємозаборгованості. Це породило загальну атмосферу небажання структур нижчого рівня вживати заходів для погашення позичок, наданих їм органами влади вищого рівня. Усе це сприяло і до того слабкій фіскальній дисципліні в органах влади нижчого рівня.

Щодо запозичень місцевих органів влади, то вони здебільшого мали форму випуску облігацій. Негативний досвід Одеси засвідчив, що бракує численних елементів, необхідних для розвитку місцевих ринків капіталу. Стара система не давала змоги прогнозувати та гарантувати джерела покрит­тя, здійснити виважені запозичення та прийняти оптимальний план.

Найбільш негативним явищем останніх років стало зростання частки негрошових надходжень до бюджету (взаєморозрахунків та векселів). Зростання бюджетного дефіциту зумовило невиконання своїх зобов'язань місцевими органами влади. Векселі як інструмент зменшення заборгованості насправді стали поштовхом до її накопичення та зменшення надходжень до бюджетів.

Створення системи місцевих запозичень потребує вирішення таких завдань:

• створення чіткого, точного й несуперечливого законодавства, що санкціонує запозичення в будь-якій формі, їх гарантії, процедури і засоби захисту;

• чітке визначення права на безумовне отримання коштів з рахунку боржника та здатність забезпечити надійними джерелами надход­жень та гарантувати наявним майном (заставою);

• встановлення механізму нагляду та моніторингу місцевих заборгова­ностей;

• визначення заходів щодо надання даних про діяльність, підзвітність та стандарти аудиторських перевірок для місцевих органів влади та відповідальності і відповідних процедур у разі неплатоспроможності місцевих органів влади.

Інституційна та правова база міжбюджетних відносин визначає як са­му структуру органів влади, так і середовище й стимули для взаємозв'язків між органами влади різних рівнів. Для ефективної роботи системи міжбюд­жетних відносин необхідно, щоб були чітко визначені усі рівні влади та щоб наявні інституції сприяли прозорому, передбачуваному та відповідальному прийняттю рішень на кожному рівні. Також важливе значення має підзвітність на кожному рівні — без неї навряд чи матеріалізується користь від децентралізації.

Першочерговою потребою є визначення чіткого розподілу ролей та відповідальностей між органами, що представляють виконавчу владу на місцевому рівні, та законодавчими органами самоврядування. Важливим за­собом вирішення цього питання є визначення відповідальності.

Наріжним каменем правової бази децентралізації органів влади в Ук­раїні с Конституція, яка визначає територіальний поділ України, містить по­ложення щодо місцевих державних адміністрацій і місцевого самоврядуван­ня. Згідно зі статтею 140 Конституції місцеве самоврядування є "правом те­риторіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. У Конституції визначено, що: «Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, гак і через органи місцевого само­врядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи». І далі уточнено: «Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст». Отож, у Конституції наголошується, що районні та обласні ради мож­на розглядати як органи місцевого самоврядування лише в тому разі, якщо вони представляють і служать спільним інтересам територіальних громад у селах, селищах і містах.

З прийняттям Конституції України, закону України «Про місцеве само­врядування в Україні» потрібно було привести у відповідність до діючого за­конодавства закони про бюджетну систему, про систему оподаткування, дек­рету про місцеві податки і збори. Міжбюджетні відносини на кожен наступний бюджетний рік, зокрема розподіл податкових надходжень та дотацій вирівню­вання, встановлювалися Законом про Державний бюджет України. Чинне за­конодавство не дає чіткого визначення ролей та обов'язків виконавчих органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій. Крім цього, загальний характер окреслених обов'язків, а також їх часткове перекриття, породжують плутанину з функціями та формами взаємодії різних органів влади. Незро­зуміло, органи влади якого рівня які саме послуги надають у певній галузі; крім того, незрозуміло, які функції яка з гілок влади одного рівня (органи дер­жавної адміністрації чи місцевого самоврядування) має виконувати. Тому конче необхідно прийняти закон про територіальну громаду, внести змінило законів про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації. Тим більше, Бюджетний кодекс поставив ряд питань, які потребують також врегулювання, зокрема: механізм делегування повноважень місцевими орга­нами влади іншим рівням влади, а також правила й процедури відкликання де­легованих повноважень; правила й процедури визначення обсягів фінансуван­ня, необхідного для реалізації делегованих повноважень після передачі їх від одного рівня влади до іншого, розмежування земель, надання послуг у разі відсутності мережі.

Мовою закону:

Витяг з Конституції України

Стаття 95. Бюджетна система України будується па засадах спра­ведливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами та територіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спряму­вання цих видатків.

Держава прагне до збалансованості бюджету України. Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.

Стаття 96. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих об­ставин — на інший період. Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається до­повідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самовряду­вання є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, зем­ля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад cut, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади січ, селищ і міст можуть об'єднувати на до­говірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого само­врядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів.місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосеред­ньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; за­тверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних оди­ниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідують ко­мунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють кон­троль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, відне­сені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-еко­номічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та кон­тролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для ре­алізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контро­люють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих по­вноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом поряд­ку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самовря­дування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Мовою закону: Витяг із Концепції адміністративної реформи

Державна комісія з проведення адміністративної реформи в Україні розробила концепцію адміністративної реформи, яка передбачає вирішення декількох завдань:

— створення ефективної організації виконавчої влади на рівні уряду та місцевих органів влади;

— формування сучасної системи місцевого самоуправління;

— впровадження нових засад функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з метою реалізації прав і свобод людини та ефективного надання послуг населенню і громадам;

— організація державної служби та служби місцевого самоврядування за новими принципами;

— створення вдосконаленої системи підготовки та перепідготовки уп­равлінських кадрів;

— запровадження раціонального адміністративно-територіального поділу.

Концептуальні основи реформування міжбюджетних відносин, що закладені в Бюджетному кодексі:

• наповнення реальним змістом окремих понять загальноприйнятої бюджетної термінології;

• затвердження чіткої логічної процедури послідовного ухвалення рішень у бюджетному процесі з чітко окресленими межами для поса­дових осіб, які відповідальні за формування та використання бюд­жетних коштів;

• встановлення чітких правил формування місцевих бюджетів (про­зорість бюджетного процесу, самостійність формування власних бю­джетів, заборона створення позабюджетних фондів органами дер­жавної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органа­ми місцевого самоврядування та бюджетними установами);

• визначення чіткої процедури того, як саме мають витрачатися публічні кошти;

• розмежування видаткових повноважень;

• закріплення доходних джерел між державним бюджетом та місцевими;

• формульний підхід до обрахунку міжбюджетних трансфертів, що враховуватиме як потребу у видатках певного бюджету, так і спро­можність цього бюджету залучити ті чи інші доходи;

• відокремлення фінансування соціальних програм через цільову суб­венцію;

• механізм вирівнювання видаткового потенціалу;

• казначейське обслуговування забезпечить чітку процедуру проход­ження бюджетних коштів, а саме: бюджетне призначення бюджет­ний розпис — бюджетне асигнування — взяття бюджетного зо­бов'язання — виконання робіт і послуг — оплата бюджетного зо­бов'язання;

• стимули до збільшення надходжень та ефективного використання бюджетних коштів (визначення доходів та видатків місцевих бюд­жетів, що враховуються та не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів);

• формування бюджету розвитку;

• формування ринку місцевих запозичень;

• створення умов для підвищення відповідальності (публічність рішень, залучення громадськості до бюджетного процесу).

1.2. Становлення системи місцевих фінансів

Стратегічним питанням для державної фінансової системи є про­порція між власними доходами місцевих бюджетів та субвенціями і до­таціями, які передаються з державного бюджету. Чим більша у загаль­них доходах місцевого бюджету частка власних доходів, тим більша її діяльність по збиранню податків та зборів. У результаті можна очіку­ваній поліпшення податкової дисципліни та більш суворої системи дер­жавних фінансів. Також підтверджено, що за таких обставин спос­терігається зростання ефективності державних видатків. Важливою функцією такого механізму є також зростання зацікавленості місце­вих органів влади в розвитку підприємництва. Внаслідок такої зацікав­леності можна помітити все більшу відданість органів місцевого само­врядування процесу формування сприятливіших умов для підприємств малого та середнього бізнесу. У цьому є механізм зворотної дії: чим більшу кількість фірм ви маєте, тим більша база для збирання по­датків, а отже, і більшими будуть надходження до бюджету.

Прийняття в 1996 р. Конституції України, закріплення в ній інституту місцевого самоврядування та його матеріальної й фінансової основи зумови­ли необхідність невідкладного практичного розв'язання проблем становлен­ня місцевих фінансів, організації фінансової системи на принципово нових засадах. Адже місцеві фінанси є тільки в країнах, які взяли за основу модель «відносної автономії», тобто якщо держава визнає право на автономію місце­вих органів влади, якщо вона розмежовує функції та завдання, що поклада­ються на центр і території.

Мовою закону:

Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, до­ходи місцевих бюджетів, інші кошти, природні ресурси, які є власністю тери­торіальних громад. Територіальна громада має право на формування власно­го бюджету, створення позабюджетних, валютних, резервних фондів грошо­вих коштів.

Фінансова система, що формується в Україні, тільки тоді стане ефек­тивною, коли в її складі поряд із державними фінансами чільне місце буде належати місцевим фінансам як самостійному інституту.

Фінансові проблеми місцевої влади набули великої гостроти. Хронічна нестача грошей, фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел стали проблемою справді загальнодер­жавної ваги. Як наслідок, на місцях не вирішуються найболючіші життєві проблеми людей, занепадають міське господарство, соціально-культурна сфера (освіта, охорона здоров'я, культура), погіршується стан доріг та інших комунікацій міської інфраструктури.

Прийняття Бюджетного кодексу України, який визначає нову систему міжбюджетних відносин на основі подальшої децентралізації функцій і по­вноважень між різними рівнями органів влади та наближення суспільних послуг до місця їх безпосереднього споживання, посилення ролі місцевого самоврядування через запровадження прозорої та стабільної системи взаємовідносин між державним та місцевими бюджетами дасть можливість залучити активність територіальних громад до наповнення бюджетів і насамперед на видатки, що не враховуються при визначені міжбюджетних трансфертів.

З прийняттям Бюджетного кодексу знайшло своє відображення одне з концептуальних положень місцевого самоврядування—закріплення джерел доходів за власними повноваженнями органів місцевого самоврядування.

Саме цей крок спрямований на посилення інституту місцевого самовря­дування та місцевих фінансів, оскільки дозволить залучити активність тери­торіальних громад до наповнення бюджетів, ефективності їх використання, (частка власних доходів зросте до 14%, що наближує Україну до таких євро­пейських держав, як Чехія — 16%, Австрія — 15%, Ісландія — 12%).

У відповідності із Європейською хартією про місцеве самоврядування, "місцеве самоврядування означає право та здатність місцевих органів влади в межах закону керувати суттєвою часткою громадських справ на свою влас­ну відповідальність та в інтересах місцевого населення. Це право повинно реалізовуватися радами чи зборами, які складаються із членів, вільно обра­них таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчо­го права і які (ради чи збори) можуть мати підконтрольні собі виконавчі ор­гани". Найбільш значущою ідеєю цієї концепції є те, що права та здатність повинні бути жорстко пов'язані між собою, а саме: усі права, що відносяться до самоврядування, повинні відображатися в реальних можливостях вико­нання державних завдань.

Збереження автономії місцевих видатків

Місцеве самоврядування в Україні користується значною свободою у вирішенні питань про те, скільки коштів витрачати на ту чи іншу статтю функціональної класифікації. Бюджетний кодекс пропонує продовжувати цю практику на тій підставі, що посадові особи місцевих органів влади тон­ше "настроєні" на видаткові потреби своїх громадян, ніж центральні органи. Тож трансферти є нецільовими і не обмежуються жодними умовами.

Це положення Бюджетного кодексу відповідає статті 9 Європейської хартії про місцеве самоврядування, яка встановлює: «Трансферти по можли­вості не мають бути зарезервовані на фінансування заздалегідь визначених

проектів. Надання трансфертів не повинно позбавляти місцеві органи влади однієї з основних свобод — на свій розсуд проводити політику в межах своєї власної юрисдикції».

Водночас Бюджетний кодекс визнає, що в умовах, коли система місце­вого самоврядування в Україні тільки-но зводиться на ноги, принцип кон­тролю з боку місцевих жителів за видатковими рішеннями місцевих посадо­вих осіб, навіть якщо вони виборні, ще остаточно не утвердився. БК залишає органам місцевого самоврядування поле для маневру при проведенні власної бюджетної політики (не вимагаючи, зокрема, щоб обсяг бюджету був копійка в копійку тотожний добутку нормативів бюджетної забезпеченості на кількість населення), однак передбачає кілька важелів контролю — і з боку керівників місцевих державних адміністрацій (стаття 122), і з боку Рахунко­вої палати (стаття 110), і з боку органів Державної контрольно-ревізійної служби (стаття 113). Ще одне обмеження на свободу видаткових рішень місцевої влади накладають нормативи надання послуг, встановлені галузе­вими міністерствами освіти та охорони здоров'я.

Реформування бюджетної системи — складний процес. Практичне за­стосування положень проекту Бюджетного кодексу вже в Бюджеті-2001, без­перечно, виявило багато протиріч, пов'язаних з вадами існуючої бюджетної системи. Від ступеня розуміння нового підходу залежатиме і те, як швидко вдасться подолати ці вади, і, власне, бажання це робити.

Бюджетний кодекс не обминув увагою ще одну тенденцію, на яку рока­ми — і до цього часу безуспішно — звертали увагу урядовців та законодавців представники органів місцевого самоврядування. Новий системний бюджет­ний законопроект ліквідує явище, що здобуло у світовій практиці публічних фінансів назву «ефекту витіснення». Ефект цей виявляється в тому, що кож­на нарощена гривня власних доходів місцевих бюджетів «витісняє», відповідно, трансфертну гривню з державного бюджету. Тобто якщо місце­вий бюджет збільшує власними зусиллями власні доходи, то він або втрачає на таку саму суму дотації з того самого «вищестоящого» бюджету, або отри­мує зменшення відрахувань від загальнодержавних податків, або мусить більше відраховувати до державного або обласного бюджету. Класичний приклад, який уже цитується на Інтернет-сайтах та на сторінках підручників з публічних фінансів у Європі, — це муніципальний бюджет міста Хмельницького, що має один з трьох найбільших в Україні гуртових ринків. Увага тамтешньої міської влади до розвитку ринку призвела в результаті до того, що надходження від місцевих податків і зборів (передусім від ринкового збору) в Хмельницькому серед найвищих в Україні: якщо в середньому по Україні частка цих надходжень у місцевих бюджетах становила 4 %, то в Хмельницькому вона перевищувала 10 %. Однак, Хмельницький отримував мало бюджетної вдячності за свої зусилля, більше того, був покараний за та­ке завзяття: па кожну нарощену від ринкового збору гривню обласний бюд­жет зменшував па ту ж гривню або й більше відрахування міському бюдже­ту від загальнодержавних податків.

З ухваленням Бюджетного кодексу становище кардинально змінюється. Власні доходи місцевих бюджетів не беруться до розрахунку трансфертів. А хто відіграє визначальну роль у наповненні цього кошика? Саме малий та середній бізнес, що розвивається на території місцевих гро­мад, адже саме він є платником місцевих податків і зборів та інших власних для місцевого бюджету податків. Якщо місцева влада зацікавлена в тому; щоб не було вибоїн на дорогах місцевого значення, щоб вчасно вивозилося і утилізувалося сміття з дворів, вона буде і змушена, і зацікавлена розвивати малий бізнес, тому що потрапляє в залежність від підприємницької енергії і думки.

Важливим кроком у бюджеті 2002 р. є те, що надходження від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення зараховуються до місцевих бюджетів до законодавчого розмежування на державну та кому­нальну власність. Природно, що місцева влада прагнутиме залучити й зацікавити потенційних покупців. Це можна зробити наданням їм певних га­рантій та створенням належних шов, або іншими словами, на передній план вийде завдання зміцнення інституту приватної власності на землю й, зро­зуміло, розвитку підприємницької діяльності на цій землі. Такої самої стра­тегії місцева влада, вочевидь, дотримуватиметься і по відношенню до прива­тизації комунального майна, оскільки ці надходження також поповнюють кошик власних доходів місцевого бюджету.

Крім того, реалізуючи положення статті 143 Конституції України та «Закону про місцеве самоврядування», проект Бюджетного кодексу надає місцевій владі дієвий важіль у здійсненні довгострокової програми соціально-економічного розвитку. Йдеться про механізм формування та виконання бюджету розвитку місцевого самоврядування. Ресурси цього бюджету спрямовуються на розбудову місцевої соціальної та виробничої інфраструктур (доріг, сфери обслуговування тощо). Тобто формується майбутній профіль ефективної діяльності міста чи району — туризм, транс­портні перевезення тощо, а отже, створюється такий необхідний ринок праці. Звичайно, найефективніше це зробити разом з малим та середнім бізнесом. Підприємці, зрештою, і підказують бажаний напрям розвитку, вкладаючи кошти чи виступаючи виконавцями замовлень.

Бюджетний кодекс України створює ще одну важливу інституційну передумову для розвитку територіальних громад — він чи не вперше у вітчизняному законодавстві визначає критерії та умови місцевих запози­чень. Кредитор не купить муніципальні облігації, якщо не буде певен у по­верненні коштів та виплаті відсотків. Передумова виплати — стабільність до­ходів бюджету, яку кодекс і визначає. Разом з тим проект кодексу дуже роз­важливий у приборканні апетитів деяких «гарячих голів», які вже назавтра хотіли б набрати кредитів, не задумуючись при цьому про «одеський варіант». Документ чітко визначає як правила здійснення запозичень, так і обслуговування боргу. Згідно з цими правилами, видатки на обслуговування боргу не можуть перевищувати 10 % витрат місцевого бюджету. Це потребує від місцевої влади реалістичної оцінки перспективи, послідовності плану­вання та досягнення ефективних результатів. Але водночас і відкриває ши­рокі можливості для ухвалення незалежних рішень в економічних інтересах місцевої громади та місцевого бізнесу.

Отже, Бюджетний кодекс закладає підвалини для нової стратегічної політики органів місцевого самоврядування. Ця політика тісно пов'язана з підтримкою і розвитком підприємницької діяльності — малого і середнього бізнесу як ключового елементу в економічному піднесенні територіальної громади.

Місцевий бюджет відповідно до Бюджетного кодексу містить у собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автоном­ної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцево­го самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету.

Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають:

• кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній влас­ності. в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

• надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) госпо­дарських товариств, що є у власності відповідної територіальної гро­мади;

• кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету до набрання чинності цим Кодексом, та відсотки, сплачені за корис­тування ними;

• кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішен­ням відповідної ради;

• запозичення, здійснені в порядку, визначеному Кодексом та іншими законами України (крім випадку, передбаченого статтею 73 Кодек­су);

• субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.

До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

• погашення основної суми боргу відповідно Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування (крім боргу, що утворюється за умовами, визначеними статтею 73 цього Кодексу);

• капітальні вкладення;

• внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місце­вого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.

Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеціаль­ного фонду місцевих бюджетів.

Планування і складання бюджету розвитку інфраструктури

Поточний бюджет покриває щоденні витрати на надання послуг, в той час як бюджет розвитку фінансує нерутинні витрати па розвиток інфраст­руктури, громадські споруди, обладнання, викуп земельних ділянок. Розви­ток інфраструктури стосується публічних інвестицій, як-от шляхів, водо­зливів, водогону та каналізації, очисних споруд, зовнішнього освітлення, утилізації твердих побутових відходів, нових транспортних маршрутів.

З-поміж цих чотирьох видів публічних інвестицій, розвиток інфраст­руктури є найважливішим для найбільшої кількості людей. Усі виграють від добрих шляхів, водозливів, водогону і каналізації та освітлення вулиць.

Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної...

Розвиток інфраструктури не лише вдосконалює якість життя, а й ство­рює чимало передумов для діяльності підприємств. Добрі шляхи скорочують витрати і підвищують швидкість доставки виробів, даючи змогу продавати їх на регіональних та національних ринках. Якщо підприємства здатні розши­рити свої ринки, вони можуть повністю використовувати свої потужності та обладнання, що підвищує їх продуктивність.

Вигоди від побудови громадських споруд, придбання обладнання менш вагомі та очевидні, проте не менш важливі. Новий будинок реєстрації актів громадянського стану чи палац творчості для дітей та юнацтва може стати гордістю громади; а придбання обладнання для лікарні чи комп'ютер­них класів для школи забезпечить якісно новий рівень послуги, крім цього, підвищить вартість майна, капіталовкладення в енергозберігаючі технології заощадить кошти.

Для прикладу, більшість урядів у США розрізняє інвестиційні і поточні видатки. Уряди на рівні штатів і місцевого самоврядування відокремлюють інвестиційні і поточні видатки з кількох причин. По-перше, капіталовкладен­ня часто фінансують з разових, цільових джерел. Відокремлення статей на придбання капітального обладнання сприяє тому, що доходи з цільовим при­значенням на капітальне обладнання справді витрачають на ці потреби.

Другою причиною відокремлення бюджету розвитку і поточного бюд­жету с відмінність у процесах ухвалення рішень. Підготовка бюджету роз­витку включає підготовку переліку проектів, потім їх ранжирування: всі про­екти — або майже всі — порівнюють один з одним. За мірою фінансування і виконання проектів, до переліку додають нові програми, і процес повто­рюється. За винятком складання бюджету за пріоритетами, програми не порівнюють одні з одними і не ранжують; програми, як правило, тривають щороку, то ж немає великої потреби готувати перелік програм і визначати їх пріоритетність.

Третьою причиною окремого процесу складання бюджету розвитку є те, що його часові рамки відрізняються від графіка поточного бюджету. У по­точному бюджеті все відбувається протягом одного бюджетного року, а інве­стиційні проекти, навпаки, можна планувати і здійснювати роками. Далеко­сяжні планування і перегляд потрібні з кількох причин. По-перше, будь-які помилки в інвестиційному проекті можна виправити лише чималим неприй­нятним коштом. Помилку в поточному бюджеті можна виправити протягом року або переглянути наступного року. По-друге, інвестиційні проекти, особливо з розвитку інфраструктури, тяжіють до координації, потребують пильної уваги до послідовності дій. Наприклад, проекту заміни дорожнього покриття може передувати заміна труб водогону і каналізації.