Тема 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури 4 страница

Проблемі децентралізації фінансових ресурсів та повноважень присвя­чено багато досліджень науковців як в Україні, так і за кордоном, але жоден з них не розкрив критерій визначення оптимального рівня централізації чи децентралізації бюджетних коштів у доходній частині місцевого бюджету. Незважаючи на вагомий внесок відомих українських науковців у розробку питання децентралізації бюджетних коштів та повноважень в Україні, у їх працях немає відповіді на питання про оптимальний рівень децентралізації в Україні та межу доцільності проведення Україною такої політики форму­вання доходної бази місцевих та державного бюджетів. Дати відповідь на за­питання, що ж краще: бюджетна централізація чи децентралізація, поклика­на теорія фіскального федералізму. Фіскальний федералізм є одним з голо­вних об'єктів дослідження економіки державного сектору та відображає складну схему взаємовідносин між бюджетами різних рівнів.

Критичний аналіз визначення поняття "децентралізація" в працях названих вчених доводить, що децентралізацією є комплекс явищ, складові якого різні науковці визначають неоднаково. Та основоположне визначення поняття децентралізації у світлі взаємозв'язків між центральним та субнаціональними (місцевими) урядами про їх різні повноваження (фіскальні, політичні, адміністративні тощо), дає американський вчений Міхаель Белл. Децентралізація за Беллом це спосіб виміру величини переходу національ­ної економіки від адміністративно-командної до ринкової. Початком децен­тралізації крізь призму різного роду повноважень є те, що ці повноваження мають власний вимір та власні цілі.

Саме тому необхідно поглибити термін „бюджетна децентралізація". Трактування цього поняття як процесу передачі частини прав, компетенцій, відповідальності і фінансових ресурсів у бюджетній сфері від центральної влади органам місцевого самоврядування, що застосовується у вітчизняній фінансовій термінології, не повністю відбиває його фінансову суть. За­рубіжна фінансова наука визначає це поняття досить розширено, не обмежу­ючись цими рамками, а зазначаючи, що бюджетною децентралізацією („fiscal decentralization") є мобілізація фінансових ресурсів у доходній частині місцевих бюджетів. Тому необхідно узгодити ці поняття у фінансовій термінології України. Отже, під бюджетною децентралізацією слід розуміти будь-які види мобілізації фінансових ресурсів у бюджетах органів місцевого самоврядування.

У теоретичному аспекті також пропонуємо поглибити термін бюджет­ної децентралізації, зазначивши, що, крім визначеного його змісту, слід роз­глядати її як спосіб виміру величини переходу національної економіки від адміністративно-командної до ринкової і яка є доцільною за умови досягнен­ня розумного оптимуму між формуванням доходів місцевих бюджетів та фінансуванням делегованих повноважень.

Аналізуючи фінансову політику України за роки незалежності, не можна не помітити її спрямування до бюджетної децентралізації. Це законо­давчо закріплено в Конституції України та при підписанні Європейської хартії про місцеве самоврядування. Останнім часом усі країни, що розвива­ються, та країни з перехідною економікою втілюють власну політику в на­прямі бюджетної децентралізації з мстою зміни співвідношення міри впливу центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування на макроекономічну ситуацію.

Розділ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної...

Запропоноване трактування бюджетної децентралізації дає можливість класифікувати її за ознакою типології відносно певної моделі економіки: делегування, деволюція та децентралізація. Положення про де­легування повноважень органів державної влади органам місцевого само­врядування передбачає передачу деяких повноважень для виконання місцевій владі від імені центральної влади, при чому фінансування завдань, що виконуються в межах делегованих повноважень, забезпечуються дер­жавою шляхом виділення трансфертів.

Делегування має місце за будь-якого стану розвитку економіки країни, але переважає в державах з адміністративно-командною моделлю економіки, де є високий рівень зосередження фінансових ресурсів саме в державному бюджеті, і, крім того, передбачає відсутність бюджетного са­мофінансування органів місцевого самоврядування та оприлюднення звіту про виконання їх бюджету при фінансуванні делегованих повноважень.

Деволюція - це проміжна ланка від централізації до децентралізації, характерна для перехідного періоду, коли органи місцевого самоврядуван­ня фінансують і відповідають за надання певних державних послуг у межах такого фінансування з державного бюджету. Як правило, це стосується за­доволення соціальних потреб.

Децентралізація передбачає зосередження фінансових ресурсів на рівні органів місцевого самоврядування для фінансування ними (органа­ми) делегованих повноважень.

Крім того, в регіонах мають бути створені спеціальні служби чи орга­ни, де до прийняття урядових рішень залучаються громадяни. В Україні та­ку компетенцію мають представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та обраний сільський, селищний або міський голова. В економічно розвинутих країнах, крім представницьких органів, широко розвинута структура непартійних організацій, які беруть активну участь в управлінні певною територією та можуть впливати на прийняття чи скасування певних рішень представницьких органів шляхом опитуван­ня громадян, акцій протесту, демонстрацій, мітингів тощо. Децентралізація у запропонованому автором тлумаченні властива для країн з розвинутою

ринковою економікою.

Причому, серед цих уточнених понять деволюція у різних країнах три­ває по-різному довго залежно від економічного розвитку, політичних та культурних уподобань тієї чи іншої країни. Але результатом проведення політики деволюції є або централізація, або децентралізація фінансових ре­сурсів у центральному чи місцевих бюджетах.

Традиційна теорія фіскального федералізму дає набір рекомендацій для закріплення за різними рівнями державної влади певних функцій та не­обхідних для їх виконання фіскальних інструментів. Наріжним каменем те­орії бюджетного федералізму є теорема про децентралізацію: якщо децент­ралізація не впливає на рівень витрат, то прийняття рішень щодо локально­го суспільного блага або ефективніше за централізацію, або, принаймні, не поступається їй з погляду ефективності. Централізація та пов'язана з нею стандартизація дуже часто дають змогу не тільки зменшити витрати адміністративного характеру, а й зробити дешевшим безпосередньо вироб­ництво одиниці суспільного блага. Децентралізація державного сектора еко­номіки доречна тоді, коли сприяє ефективнішому виконанню його функцій. В економічній теорії прийнято розглядати локальні та загальнодержавні суспільні блага, виробництво яких і є однією з головних функцій держави. Природно, що при виробництві загальнодержавних благ фіскальна децент­ралізація призведе до зниження економічної ефективності таких заходів. На­дання суспільних благ на локальному рівні є ефективнішим при самостійно­му прийнятті рішень органами місцевого та регіонального управління.

Взаємозв'язок між рівнем фіскальної децентралізації та економічним піднесенням економісти різних країн активно досліджують, починаючи із се­редини 70-х років XX ст. Проте ще в 50-х роках англійські економісти Мартін та Льюїс зауважували, що "...слабкість місцевих органів влади у відносинах із центральними є одним із найпомітніших феноменів для країн, що розвиваються...". Рівень фіскальної децентралізації в розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, в середині 80-х років досліджували Джон Міксес та Марк Сандберг. Вони виявило тенденцію, яка цілком підтверджує виснов­ки Мартіна та Льюїса. У 20 індустріально розвинутих країнах частка витрат центрального уряду у валових загальнодержавних витратах становить 65%, тоді як у 23 країнах, що розвиваються, - 89%. Аналогічні результати дали й інші проведені дослідження. Проте з цього зовсім не випливає, що підвищен­ня рівня фіскальної децентралізації автоматично зумовить зростання темпів економічного піднесення та поліпшення добробуту нації. Навпаки, багато хто з економістів вважає, що фіскальна децентралізація державних фінансів є скоріше наслідком, а не причиною економічного зростання: "Децент­ралізація, найімовірніше, приходить після досягнення вищого рівня розвит­ку.

Проводячи політику фіскальної децентралізації або централізації, слід брати до уваги численні чинники економічного розвитку, серед яких не останню роль відіграють особливості державної політичної системи та історично сформованих взаємовідносин між її різними ланками. Зміцнен­ня фінансової незалежності органів місцевого самоврядування - актуаль­не завдання політики децентралізації державних фінансів України. Само­врядні ланки економіки повинні мати нормальні умови для господарської діяльності та бути зацікавленим в ефективному використанні усіх видів ресурсів, а місцеві влади - у стабільному економічному зростанні. Місцеві Ради в контексті нової політики деволюції мають самостійно визначати напрями використання коштів своїх бюджетів. Недоліком є те, що законо­давство не встановлює конкретного переліку витрат, які повинні фінансу­ватися з місцевих бюджетів. У зв'язку з цим неможливо визначити, якою мірою закріплені за місцевими бюджетами доходи забезпечують потреби і в яких розмірах.

Послаблення центральної влади і водночас зростання ролі місцевих органів управління в країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою є характерною ознакою останнього десятиріччя XX ст. Разом з тим що докази того, що бюджетна децентралізація в цих країнах справді сприяє економічному піднесенню, практично відсутні як у вітчизняній, так і світовій економічній літературі.

Розглянемо процес бюджетної децентралізації на практиці здійснення бюджетної політики Україною. Головним завданням міжбюджетного компо­нента Бюджетного кодексу є встановлення справедливого та неупередженого розподілу публічних фінансів. Бюджетний кодекс прагне досягти таких фіскальних цілей:

• Окреслити чіткий розподіл видатків, що здійснюються, з одного бо­ку, між державою та місцевими бюджетами, а з іншого — між трьома видами місцевих бюджетів з метою посилення їх відповідальності за ефективність видатків і тим самим поліпшити ефективність видатко­вої політики. Коли органи влади будь-якого рівня чітко розуміють, за які суспільні послуги відповідають вони, і лише вони, посадові особи не зможуть більше перекладати на когось іншого провину за низьку ефективність видатків. Крім того, завдяки чіткому розподілу повно­важень на здійснення видатків можна зіставляти видаткові потреби місцевих бюджетів, що необхідно для формульного визначення об­сягів трансфертів.

• Забезпечити більшу стабільність і передбачуваність потоку коштів, які отримують місцеві бюджети з метою поліпшення бюджетного планування та усунення загроз подальшого нагромадження бюджет­ної заборгованості.

• 3 метою дотримання макроекономічної стабільності встановити на стадії планування суворе бюджетне обмеження загального обсягу ви­датків місцевих бюджетів, що гарантуватиме спроможність уряду контролювати сумарні видатки при наданні достатньої свободи місцевим органам влади в плані вибору: як саме використати наявні в них бюджетні кошти.

• Створити більш дієві стимули для органів місцевого самоврядуван­ня до ефективного витрачання коштів, для чого всі додаткові ресур­си, одержані внаслідок ощадливого витрачання коштів, залишаються в їхньому розпорядженні.

• Звільнити місцеві бюджети від тягаря фінансування програм соціального захисту, що ухвалюються й контролюються центром. Аналіз виконання бюджетів за останні роки показує, що саме в цій га­лузі бюджетна заборгованість найвища, причому синусоїда виплат на соціальний захист дуже коливається від регіону до регіону, і в деяких частинах країни мешканці мають вкрай неадекватне соціальне забез­печення.

• Здійснити вирівнювальні заходи з тим, щоб забезпечити справедли­вий розподіл суспільних послуг між усіма бюджетами країни. Для цього місцеві органи влади повинні мати приблизно однакові за­гальні доходні можливості для надання суспільних послуг, за які во­ни відповідають.

• Забезпечити простоту й об'єктивність розподілу трансфертів, зро­бивши їхнє визначення прозорішим, позбавивши учасників бюджет­ного процесу можливостей маніпулювати ними і спростивши ме­ханізм адміністрування трансфертів.

• Запровадити нові, поліпшені інституцій ні механізми, які забезпечать повне і вчасне виконання трансфертних зобов'язань.

• Встановити суворе обмеження суми боргу і запозичень державного і місцевих бюджетів.

• Запровадити казначейське обслуговування місцевих бюджетів, щоб підвищити ефективність видатків місцевих бюджетів.

Мовою закону:

Розмежування видатків між бюджетами

Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України на:

1) державне управління:

а) законодавчу владу;

б) виконавчу владу;

в) Президента України;

2) судову владу;

3) міжнародну діяльність;

4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;

5) національну оборону;

6) правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;

7) освіту:

а) загальну середню освіту:

— спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), засновані на державній формі власності;

— загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

б) професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, засно­вані на державній формі власності);

в) вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності;

г) післядипломну освіту (крім закладів і заходів, визначених підпунктом «г» пункту 2 статті 90 цього Кодексу);

ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів Ук­раїни;

д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

8) охорону здоров'я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Ве­ликої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини,

спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Вели­кої Вітчизняної війни);

г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);

ґ) інші програми в галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

9) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу строкової служби та шенам їх сімей, пенсії військовослужбовцям та особам началь­ницького і рядового складу органів внутрішніх справ, пенсії, призна­чені за іншими пенсійними програмами);

б) державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і за­ходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які бу­ли незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомо­га ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учас­ників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування па випадок безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів);

в) державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських;

г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

ґ) державну підтримку молодіжних громадських організацій на вико­нання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

10) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи, і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, за­твердженим Кабінетом Міністрів України);

в) державну підтримку громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографії;

ґ) державну архівну справу;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;

12) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми підготовки резерву та складу національних ко­манд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжна­родного значення (утримання центральних спортивних шкіл вищої спортивної майстерності, перелік яких затверджується Кабіне­том Міністрів України, формування національних команд, прове­дення навчально-тренувальних зборів і змагань державного значен­ня з традиційних та нетрадиційних видів спорту; підготовка і участь національних збірних команд в олімпійських та пара олімпійських іграх, у тому числі фінансова підтримка баз олімпійської підготовки);

б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації (центр «Інваспорт», участь у міжнародних змаганнях з інвалідного спорту, навчально-тренувальні збори до них);

в) державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості;

13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;

14) програми реставрації пам'яток архітектури державного зна­чення;

15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього госпо­дарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16) державні інвестиційні проекти;

17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської ка­тастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядер­ної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;

18) створення та поповнення державних запасів і резервів;

19) обслуговування державного боргу;

20) проведення виборів та референдумів;

21) інші програми, які мають виключно державне значення.

До видатків, які здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст район­ного значення та їх об'єднань та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;

2) освіту:

— дошкільну освіту;

— загальну середню освіту (школи-дитячі садки);

3) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);

4) сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліоте­ки.

До видатків, які здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст об­ласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) державне управління:

а) органи місцевого самоврядування міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення;

б) органи місцевого самоврядування районного значення;

2) освіту:

а) дошкільну освіту (у містах республіканського значення Автономної Республіки Крим та міст обласного значення);

б) загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі: школи-дитячі садки (для міст республіканського значення Ав­тономної Республіки Крим та міст обласного значення), спеціалізо­вані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи;

в) заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості учнів загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтер­натів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, ди­тячих будинків формується на території відповідного міста чи рай­ону), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням;

г) інші державні освітні програми;

3) охорону здоров'я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і ам­булаторії, загальні стоматологічні поліклініки);

б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здо­ров'я і заходи по статарній освіті);

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального забезпечення: притулки для непо­внолітніх (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які пе­ребувають у цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), територіальні центри і відділення соціальної допо­моги на дому;

б) державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на по­криття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компен­саційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

г) районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

5) державні культурно-освітні та театрально-видовищні програ­ми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей);

6) державні програми розвитку фізичної культури і спорту:

утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл всіх типів (крім шкіл республіканського значення Ав­тономної Республіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно- спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення. До видатків, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) державне управління:

а) представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим;

б) обласні ради;

2) освіту:

а) загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні за­клади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розу­мового розвитку, санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будин­ки (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячих будинків, визначених у підпункті «в» пункту 2 статті 89 цього Кодексу, та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

б) заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і виконують державне замовлення;

в) вищу освіту (вищі заклади освіти I, II, III та IV рівнів акредитації, ш,о перебувають у власності Автономної Республіки Крим та спільній власності територіальних громад);

г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів та центри і заходи з підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуван­ня, постійно діючі курси (центри) підвищення кваліфікації працівників соціально-культурної сфери та агропромислового ком­плексу, що знаходяться у комунальній власності);

ґ) інші державні освітні програми;

3) охорону здоров'я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського (Автономної Рес­публіки Крим) та обласного значення);

б) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, цент­ри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, бу­динки дитини, станції переливання крові); санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров'я і заходи санітарної освіти, інші програючи і заходи);

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: допомога по догляду за інвалідами І чи II групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; випла­ти компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчан­ня та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для пре­старілих і інвалідів; будинки-інтернати для дітей-інвалідів; центри по нарахуванню пенсій; притулки для неповнолітніх (крім притулків, визначених у підпункті «а» пункту 4 статті 89 цього Кодексу);

б) республіканські Автономної Республіки Крим і обласні програми і за­ходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

в) інші державні соціальні програми;

5) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (республіканські Автономної Республіки Крим та обласні бібліотеки, музеї та виставки);

6) державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні ко­лективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури рес­публіканського (Автономної Республіки Крим) і обласного значення, інші заклади та заходи у галузі мистецтва);

в) інші державні культурно-мистецькі програми;

б) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (навчаль­но-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту республіканського (Ав­тономної Республіки Крим) та обласного значення);

б) державні програми з інвалідного спорту і реабілітації (рес­публіканський Автономної Республіки Крим та обласні центри з інвалідного спорту і дитячо-юнацькі спортивні школи інвалідів та спеціалізовані спортивні школи параолімпійського резерву; проведен­ня навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спорту ре­спубліканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значен­ня).

До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визна­ченні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) місцеву пожежну охорону;

2) позашкільну освіту;

3) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім ї;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;

4) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарст­ва та благоустрою населених пунктів;

5) культурно-мистецькі програми місцевого значення;

6) програми підтримки кінематографії та засобів масової інфор­мації місцевого значення;

7) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;

8) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;

9) транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуа­таційними підрозділами);

в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення;

10) заходи з організації рятування на водах;

11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

12) програми природоохоронних заходів місцевого значення;

13) управління комунальним майном;

14) регулювання земельних відносин;

15) інші програми, затверджені відповідною радою згідно із зако­ном.

Видатки, що можуть потенційно вплинути на всіх мешканців області, закріплюються за обласними бюджетами. Йдеться, зокрема про спеціалізо­вані середні заклади освіти для учнів з вадами розвитку, середні школи-інтернати, професійно-технічні училища та вищі навчальні заклади, багатопрофільні лікарні обласного значення, спеціалізовану медичну допомогу, спеціалізовані установи соціального захисту для сиріт, інвалідів, літніх гро­мадян та спеціалізовані спортивні програми.