Соціально-правова держава як гарант здійснення та захисту прав людини – загальнолюдський соціально-політичний ідеал

Досвід «старих демократій» засвідчує поступовий процес правового розвитку держави. Цей процес розпочався з появою Петиції про права (1628 р.), був продовжений Біллем про права (1689 р.), Деклараціями: прав Вірджинії (1776 р.) та незалежності США (1776 р.), Конституцією США (1787 р) і Біллем про права (1789 р. – 1791 р.). Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у ст.2 найбільш чітко визначила генеральну функцію такої держави: «Забезпечення природних і невід’ємних прав людини» (перше покоління прав). При цьому якісних характеристик правова державність набула в умовах визначення взаємовідносин громадянського суспільства і держави, меж її втручання в суспільні справи та участі у регулюванні ринкових відносин. Соціальний аспект державності виник пізніше, з появою «другого покоління» прав людини (соціальних, економічних і культурних) і є, по суті, наступним етапом розвитку правової держави.
Таким чином, формування правової державності взаємопов’язане, передусім, з переходом від кастово-станового суспільства до громадянського суспільства, оскільки громадянське суспільство та правова держава, як прояви єдиного процесу соціального розвитку та самоорганізації, передбачають і обумовлюють одне іншу (Таблиця 6.4.).
Це, в повній мірі, відповідає об’єктивним закономірностям політико-правового, соціально-економічного становлення та розвитку соціальних систем, в процесі еволюції яких, на думку багатьох видатних мислителів, виокремлюються «дитинство», «юність» та «зрілість» тощо.
Цілком зрозуміло, що держава навіть в умовах кастово-станового суспільства виконує певні загальносоціальні функції, застосовуючи при цьому відповідну систему загальнообов’язкових важелів. І, хоча правова держава стоїть на вищій сходинці розвитку, вона не вважається вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя; своєю чергою, соціально-правова держава – розглядається вже, як більш якісне за змістом і формою утворення у порівнянні з попередніми, відомими історії типами держав. Оскільки за умов розвинутого громадянського суспільства, коли в суспільній свідомості «перемагає» загально філософське уявлення про Право як найвищу цінність, (в результаті чого формується «доброчесне буття»), регулятивний вплив держави на суспільні відносини набуває виключно соціально-правового характеру.
Таким чином, «правовий» і «соціальний» аспекти держави – це, передусім, ті критерії, які характеризують якість її гуманістичного, морального змісту.
Зокрема, щодо «правового» аспекту держави, слід, насамперед, наголосити на її «підпорядкуванні праву». «Підпорядкування праву» передбачає:
- верховенство права в усіх сферах життєдіяльності;
- непорушність прав і свобод людини і громадянина; (виражається у тому, що правова держава визнає за собою певну сферу свободи, куди держава не втручається; для держави діє принцип - «усе, що не дозволено законом, є забороненим», для громадян - «усе, що не заборонене законом, є дозволеним»);
- повну гарантованість і реальність прав і свобод; (виражається у тому, що взаємодія особи та держави у правовій державі будується на засадах принципу народного суверенітету, який передбачає єдине джерело державної влади – народ);
- забезпеченість прав і свобод; (виражається у тому, що забороняється узурпація влади та діє принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову);
- взаємна відповідальність держави і особи, яка має правовий характер.
Особливо слід зупинися на розкритті змісту принципу верховенства права,
і, зокрема, у його співвідношенні з принципом законності (принципом верховенства закону).
Принцип верховенства права знайшов своє відображення у статті 8 Конституції України. Вперше у сучасній державно-правовій практиці розуміння верховенства права було викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 02.10.2004 р.. У цьому рішенні Конституційний Суд України задекларував себе прихильником етичного (морального) праворозуміння, а висловлюючись ширше – послідовником, скоріше за все, школи „природного” (загальносоціального) права. При цьому у соціально неоднорідному суспільстві, як відомо, уявлення про цінності – нецінності (як і про справедливість – несправедливість) не є однозначними, уніфікованими. І тому на сьогодні визнається, що зміст принципу верховенства права полягає у тому, аби закони були правовими, тобто спрямованими на забезпечення прав людини та інтересів не певних прошарків населення, а всього народу..
А, отже, варто звернути увагу на три основні положення, що дають уявлення про те, що собою являє принцип верховенства права:
- по-перше, це теоретичне та практичне виокремлення права та закону; оскільки закони можуть бути вираженням державної сваволі; тому, якщо ми стаємо на позиції ототожнення права і закону, то втрачається призначення принципу верховенства права; це, своєю чергою, означає, передусім, теоретичне і практичне розрізнення духу і букви закону; оскільки право – це не тільки норма, не тільки буква, але й дух закону; і тому вміння виявити «дух закону» – це вміння виявити волю законодавця на підставі принципу еволюційного тлумачення, тобто вміння «бачити» положення, не вихоплені з контексту закону, а ті, що виходять із загальних правових засад; (варто також звернути увагу на те, що у праці видатного французького просвітника Ш. Монтеск’є «Про дух законів» - «дух законів» вбачається у «ступіні свободи, що допускається устроєм держави, релігії населення, його нахилах, багатстві, чисельності, торгівлі, моралі, звичаях» тощо);
- по-друге, верховенство права починає діяти, коли ми відмовляємося від розуміння права як результату діяльності держави, як системи норм, встановлених державою;
- по-третє, можливо, найголовніше, є те, що право нерозривно пов’язується з людиною, з її правами та свободами; по суті, права людини є першоджерелами права, невідчужуваними та невід’ємними; права людини – це той бар’єр, який не може переступити держава, її органи і посадові особи.
Соціально-правова держава - це результат еволюції держави як соціального явища, найбільш досконала форма політичної організації суспільства, яка можлива за умови найбільш якісних, визначених правом її зв’язків з громадянським суспільством (Таблиця 6.4).
Громадянське суспільство - це cуспільство рівних можливостей, яке засноване на юридичній рівності осіб, їх юридичній свободі, приватній власності, свободі особистої ініціативи, самостійності і підприємництві у здобутті засобів до існування. Історичною віхою становлення громадянського суспільства була революція в Англії (1640-1649), від якої деякі фахівці ведуть відлік Нового часу, тобто формування громадянського суспільства пов’язане з утворенням буржуазного ладу.
Процес формування «громадянського суспільства» - це досить тривалий у часі процес і його не можна відділяти від розвитку держави; це обопільний процес. Слушною в цьому плані є точка зору, що громадянське суспільство виникає в процесі відокремлення держави як відносно самостійної сфери суспільного життя від соціальних структур в результаті «роздержавлення суспільних відносин». Суспільство, яке звільнилося від диктату держави, а його відносини з державою визначені правовими законами, (яким підпорядковується і сама держава), є явищем вищого рівня і вважається громадянським. В такому суспільстві, за визначенням І.Канта, кожна особа визнається абсолютною цінністю, має гідність і не може вважатися засобом, а визнається метою. З цього моменту характер і зміст відносин суспільства та держави починає змінюватися.
Проте, як слушно зазначається, було б помилково вважати, що лише держава має бути зв’язана обов’язком виконувати певні вимоги суспільства. Однією із основ формування громадянського суспільства є вияв поваги до права і закону з боку інших суб’єктів цієї взаємодії – фізичних та юридичних осіб. У понятті «суспільство» найбільш суттєвими його ознаками є наявність осіб як конкретних індивідів зі своєю неповторністю, своєрідністю, що сформувалася в даному соціальному середовищі, а також наявність різних форм і видів суспільної діяльності, що зумовлені відповідними духовно-моральними, економічними, політичними, культурними, ідеологічними та іншими чинниками.
Соціально-правова держава – це політична організація суспільства, влада якої будується на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій громадян, що цього потребують.
Головним змістом діяльності держави стає забезпечення умов для рівноправного партнерства різних суб’єктів суспільних відносин, об’єднання їх зусиль на виконання завдань зі створення матеріальних основ соціально-правової державності, всебічного гармонійного розвитку особистості, утвердження принципів солідаризму, формальної рівності і свободи. При цьому особиста свобода може бути обмежена лише в законодавчому порядку.
Соціально-правова держава – це результат модернізації правової держави як поступового розвитку демократії, утвердження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю, подальшої гуманізації соціальної політики, вдосконалення механізму держави у взаємодії в інститутами суспільства тощо.
Модель соціально-правової держави формується відповідно до конкретних особливостей громадянського суспільства, оскільки немає єдиних підходів до вирішення проблем свободи особи для усіх спільнот світу; правові ідеї у суспільній свідомості в умовах конкретного соціального організму отримують своєрідне забарвлення та власний відтінок