Держава як особливий політико-правовий феномен: поняття та ознаки

Держава – це соціальний феномен, багатогранну природу якого і на сьогодні поки що важко осмислити, у повній мірі, надавши вичерпне його визначення.
Як особливий суспільний феномен, держава пов’язана з суспільством. Яким є суспільство – такою є і держава; відповідна соціальна система є основою для формування відповідної державної організації. При цьому держава є одним із найважливіших елементів будь-якої соціальної системи; їх співвідношення можна представити відповідно як співвідношення „частини” до „цілого”.
Держава є особливою організацією суспільства, оскільки вона є: усеохоплюючою організацією – об’єднуючи в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби. Цей загальний інтерес набуває спеціального вираження у формі законів. Єдиною організацією, що об’єднує все суспільство як цілісний організм; офіційною організацією, що репрезентує суспільство, виступає від його імені на міжнародній арені.
Яким є суспільство – такою є і держава, тобто відповідна соціальна система є основою для формування відповідної державної системи та її апарату. І тому поява тих чи інших суспільних інститутів обумовлена певними суспільними потребами, тобто їх виникнення здійснюється за схемою - „є соціальна потреба - є соціальна пропозиція”. Соціальний організм насичений різного роду потребами, серед яких розрізняють духовні, моральні, культурні, політичні, економічні та ін.
Зокрема, вроджена духовна потреба людей жити разом, що зумовлена духовною спорідненістю, (як проявом соціальної солідарності), зумовлює потребу суспільства зберігати свою цілісність в умовах його розшарування, потребу вдосконалення управлінської організації суспільства. Своєю чергою, держава виокремлюється як особлива форма організації суспільного життя, що покликана забезпечити цілісність суспільства та його нормальне, стабільне функціонування і розвиток. Потреба підтримання в суспільстві порядку зумовлює потребу стримування соціальних протиріч, захисту території, ведення війн тощо (як проявом соціальної боротьби); і тому держава виступає як ускладнена система політичних важелів, що має своєю метою попередити соціальні конфлікти або їх пом’якшити, включає відповідні засоби державного примусу (армію, флот, поліцію, тюрми тощо).
Поняття „держава” як фундаментальна категорія юриспруденції вживається у якості особливої політико-правової, територіальної, суверенної організації публічної влади, що покликана забезпечувати єдність і цілісність суспільства.
Процес формування територіальних одиниць, з одного боку, та органів державного апарату, з іншого, - це єдиний процес. Територія існувала і до появи держави. Як особлива політико-територіальна організація публічної влади, держава поширює свою владу вже не просто на територію, а на конкретні «територіальні одиниці та утворення» як організовані місця проживання людей.
Держава «виникла з суспільства, але ставить себе над ним, і все більше й більше відчужує себе від нього». І тому серед головних ознак держави виділяють наявність особливої організації публічної влади (як влади відокремленої від суспільства) в особі відповідної системи органів державної влади, управління та примусу - державного апарату. Цей апарат має публічний характер, оскільки формується із особливої групи людей, головним заняттям яких є виконання владних та управлінських функцій. У своїй діяльності державний апарат спирається на армію, тюрми та інші примусові інститути.
«Поділ населення за територіальними одиницями» визначається як ще одна із найважливіших ознак держави; при цьому органи держави (державно-владний апарат управління та примусу) формуються, як у центрі такої територіальної організації, так і в конкретних територіальних одиницях на місцевому рівні.
Держава передбачає особливу публічну владу, відокремлену від усієї сукупності осіб, що постійно входять до її складу. Будучи організацією публічної влади, держава, порівняно із первісними інститутами влади, виступає як територіальна організація.
В особі її центральних та місцевих органів держава поширює свою владу в межах власної території; кожна держава відрізняється від інших держав тим, що вона має власну територію.
Таким чином, територіальний поділ населення і поширення державної влади лише на населення певної території неминуче призводить до утворення адміністративно-територіальних одиниць. Державна організація суспільства передбачає розподіл населення за адміністративно-територіальними одиницями і здійснення публічної влади за територіальною ознакою. Саме розподіл населення за територіальним принципом, а не за кровно-родинними ознаками, і відрізняє державу від попередньої – додержавної організації суспільства; народ вперше розподіляється не за родинними групами, а за проживанням на одній території. Розподіл населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй; це необхідна умова існування і функціонування державної влади, оскільки вона виражає специфічні особливості публічної влади, яка не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв’язок органів влади з населенням в центрі та на місцях, керівництво та контроль над суспільною життєдіяльністю.
З наявністю державного апарату та державної території пов’язаний політико-правовий інститут громадянства або підданства, назва якого відрізняється в залежності від форми державного правління: громадянин республіки, підданий монарха.Інститут громадянства має політичний і юридичний характер, тому громадянство визначають як приналежність фізичної особи до тієї чи іншої держави, на підставі якої виникає стійкий, необмежений у просторі політико-правовий зв’язок фізичної особи з державою у формі взаємних юридичних прав і обов’язків, що зобов’язують громадян виконувати і дотримуватись законів держави, а державну владу - захищати і охороняти права і свободи всіх громадян.
Статус громадянина дає особі всі політичні права і свободи, яких не мають іноземні громадяни та особи без громадянства; політичні права і свободи пов’язані з участю у суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
Територія надає не лише матеріальні засоби існування та розвитку держави і людини. Протягом усієї історії людства народи захищали власні території не лише заради їх національних багатств, але й з патріотичних мотивів. Адже, кожна людина народжується на певній території відповідної країни, що стає її батьківщиною і в усвідомленні людини уособлюється не лише із суспільством або з органами держави, (з чим пов’язана реалізація соціально-економічних прав особи та політичних прав громадянина), але й з територією, з конкретною місцевістю, (на якій вона народилася, на якій жили і живуть її рідні).
Отже, територія відіграє надзвичайно велике значення у формуванні духовно-моральних основ існування та розвитку людини і спільноти. При цьому, враховуючи співвідношення і взаємозв’язок соціальної системи та державної системи («держава є надбання народу»), слід також наголосити на тому, що в основі формування відповідних «територіальних одиниць та утворень» покладаються, національні культурні цінності, звичаї і традиції, серед яких слід особливо виділити духовно-моральні потреби єднання, так звані ідеї соціальної солідарності, які спроможні створити сприятливий грунт для процвітання економічної та політичної взаємодії.
Як вказувалося, держава існує в особі відповідних органів державної влади та управління; тобто держава, як система, що управляє суспільством, має певний державний апарат. Державна влада – це політичне керівництво суспільством за допомогою державного апарата.
Державний апарат має складну структуру, як у вертикальному вимірі (територіальному – центральні, місцеві органи держави тощо), так і у горизонтальному (сфера діяльності - органи державного управління, органи державного примусу тощо); приміром, до центральних органів державної влади Стародавнього Риму в період республіки відносились центуріатні народні збори, сенат та магістрат. Головну роль відігравали центуріатні народні збори, на яких обирали вищі магістрати – консулів, преторів, цензорів, приймали або відхиляли пропозиції магістратів про прийняття нових законів, розглядали скарги тощо. Сенат складався із осіб, що призначались обраними народними зборами спеціальними особами-цензорами; він попередньо розглядав закони, які приймались центуріатними народними зборами. В руках магістратів зосереджувались функції управління, військова й адміністративна влада.
Здійснюючи повну та виключну владу в межах своїх кордонів, держава суверенно володіє територіальним верховенством, що, своєю чергою, є складовою частиною державного суверенітету- найважливішої політико-правової властивості державної влади. Тобто територіальна ознака держави нерозривно пов’язана з державним суверенітетом.
Державний суверенітет тісно взаємопов’язаний з суверенітетом нації та суверенітетом народу; при цьому держава не може бути визнана суверенною, якщо вона здійснює владу на недемократичних засадах, тобто, коли вона не є носієм суверенітета народу.
Державний суверенітет не дає державі необмеженої свободи. Державна влада, (володіючи прерогативою видавати закони та інші юридичні загальнообов’язкові для усього населення правила), в умовах демократичного політичного режиму безпосередньо «зв’язана законами», а її органи та посадові особи мають діяти виключно на підставі і в межах, встановлених законами.
Верховенство державної влади виявляється у її прерогативах (виключних повноваженнях):
- розпоряджатися своєю територією і ресурсами;
- встановлювати у суспільстві єдиний правопорядок (суверенна законотворчість); право видавати закони та інші юридичні загальнообов’язкові для усього населення правила, дотримання яких забезпечується державним примусом;
- застосовувати примусовий вплив щодо населення за допомогою особливої системи державних органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми тощо), які проводять волю держави; право застосування державного примусу;
- збирати податки з метою формування загальнодержавного бюджету та утримання державного апарату.
Суверенітет держави є одним із основних принципів міжнародного права. У міжнародно-правовому значенні суверенітет означає незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах, тобто право самостійно визначати свій спосіб дій у міжнародних відносинах і свій суспільний і політичний устрій.
При цьому суверенітет не дає державі нічим необмеженої свободи дії на міжнародній арені. Кожна держава повинна поважати права інших держав, які захищаються міжнародним правом, дотримуватись укладених між ними міжнародних угод і обмежувати свою свободу дій в тій або іншій сферах. Водночас мова йде про дотримання угод, які не суперечать принципам міжнародного права (поважання суверенітету і суверенної рівності всіх держав; взаємна відмова від застосування сили або загрози силою; поважання територіальної цілісності і непорушності кордонів; невтручання у внутрішні справи інших держав; поважання прав людини як у своїй країні, так і за її межами).
Держава і державна влада об’єднала все населення певної території не лише на основі певної культури, мови, звичаїв, релігії тощо. Як наголошувалося, держава є надбанням народу, а народ є не будь-яким зібранням людей, об’єднаних разом тим чи іншим чином, а єднанням багатьох людей, пов’язаних між собою порозумінням у питаннях права та спільністю інтересів. А, отже, наявність власної правової системи є невід’ємною ознакою держави.
Відколи виникла особлива публічна організація влади, особливий апарат управління (як особлива група державних чиновників, для яких робота в державному апараті є основною або єдиною), виникла й необхідність утримувати такий апарат за рахунок стягнення податків. А, отже, наявність власної податкової системи є ще однією невід’ємною ознакою держави. Податкова система є однією із складових фінансово-грошової системи держави, наявність якої становить також невід’ємну ознаку держави. Грошова одиниця – необхідний атрибут держави.
Новоствореним владним інститутам державної влади потрібно легалізувати, «узаконити», свою владу на даній території, оскільки «вільної, добровільної поваги, з якою ставились до органів родового суспільства, чиновникам вже не досить, навіть, коли б вони могли її завоювати. Носії влади, яка відчужує себе від суспільства, повинні здобувати повагу до себе за допомогою виняткових законів, в силу яких вони здобувають особливу святість і недоторканність. Найнікчемніший поліцейський службовець цивілізованої держави має більше «авторитету», ніж усі органи родового суспільства, разом узяті. Але наймогутніший монарх і найвидатніший державний діяч або полководець епохи цивілізації міг би позаздрити тій не з під палки здобутій і безперечній повазі, з якою ставляться до найскромнішого родового старійшини». Аби легалізувати свою владу на відповідній території, державна влада використовує юридичні важелі, тобто встановлює власні правила, власний порядок; і в цьому також виявляє свій публічний характер.
Легальність державної влади тісно взаємопов’язана із її легітимністю. Ж.-Ж.Руссо зазначав, що сила не створює право, слова рабство та право протирічать одне одному і тому люди зобов’язані підкорятися лише законній владі.
Помилково було б визначати владу, як примусову перевагу, оскільки основа влади – не фізична сила. Примус не зможе «зберегти» влади. І тому держава є не лише союз влади і підпорядкування; в значній мірі, це правовий союз. Якщо моральність, доброчесність для людини – це врешті-решт, вирішальна умова її виживання у світі, то легальність та легітимність державної влади визнається найважливішою передумовою її нормального, стабільного розвитку, і, врешті-решт, її «тривалої життєздатності». Держава – це особлива політико-територіальна організація суспільства, яка покликана виражати інтереси всіх його соціальних груп, має апарат управління та примусу для приведення в життя своєї волі (таблиця 5.7.).