Інтертекстуальність роману «Місто» Валер’яна Підмогильного

Якщо намагатися звести до спільного знаменника проблематику нарцисизму втворчості письменника, то, безумовно, що її найвдалішим контекстом виступаєлітературно-дослідницький проект О. Галети „Досвід кохання і критика чистогорозуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій”. Варто зупинитисяна одній деталі. Дослідниця проводить цікаву метафоричну аналогію раціональному

світогляду персонажів письменника, а саме згадкою про роботу „Петля моя мертва”(1991) сучасної фотохудожниці Г. Чадвік, де на геометричному фоні контрастуютьхимерні сплетіння людських нутрощів і довге, розпущене жіноче волосся. „Красиве і

потворне – саме та мертва петля, у якій зависає (мертвопетлює?) самозакоханий розум.

Не можна відмовити рації і щодо відмінних композиційно-смислових пластів

романів, про які Ю. Шерех писав: „Місто” було твором конкретним і многогранним,

Воно належало до школи Бальзака і Мопассана. Читач діставав біографію, речеву й

психічну, героїв, образи Києва в його околицях і центрі, садах і бульварах, ресторанах,

Кав’ярнях і культурних закладах, панораму міського життя, перекрій побуту різних

Соціальних прошарків – студентів, дрібних крамарів, інтелігенції, мистецької богеми.

Фабула інтелектуальної романістики В. Підмогильного – як шахова дошка із безліччю можливих комбінацій думок та ідей, на якій достатньо зробити рецептивнийхід і замкнене коло закритого тексту, розриваючись, відсилає нашу уяву уже на іншийінтертекстуальний перевал твору. Увесь письменників секрет у тому, що сюжет тут невідіграє вирішальну роль, а персонажі, зрежисовані автором, стають універсальнимиобразами-символами. Притім із аспекту композиційної рецепції складові величинивнутрішньої структури романного мислення в „Місті” і „Повісті без назви” певноюмірою виливаються в міжтекстуальну двовалентність. Таким чином, динаміка сюжетурозгортається із суб’єктивності незавершеного індивідуального буття людини, будучиознакою „відкритого твору” (термін У. Еко). Звідси – багатоаспектність оповіді, дерозподіл простору і часу ускладнює розуміння минулого, якому притаманнавнутрішнья здатність повертатися, чекати свого завтрашнього дня.

В. Підмогильний зізнавався: „Свій роман „Місто” я почав писати зовсім для себе

несподівано – воно, за первісним задумом, мало бути кіносценарієм, і то комедією…

Від неї, видима річ, лишилися самі уламки чи – певніше – самий тільки імпульс” [3,