Романтика вітаїзму (активного романтизму) у творчості М.Хвильового

Трохи пізнішим різновидом романтичної творчості в українській літературі 20-х років була так звана література “романтики вітаїзму”. Термін цей, як свідчить Ю. Смолич (див.: “Літературна Україна”, 1987, 27 вересня), народився випадково чи стихійно і без претензій на науковість його, а пов’язувався він із творчістю письменників, які гуртувалися навколо М. Хвильового, у другій половині 20-х років входили до літературної організації “Вапліте”, а з її ліквідацією і пізнішою загибеллю М. Хвильового про “романтику вітаїзму” фактично мовчали або згадували з певним острахом. Річ у тім, що “романтику вітаїзму” радянське літературознавство трактувало тільки в негативному плані, оскільки вважалося, що висхідним принципом цієї “романтики” було не “позитивне”, а “очорнительське” відтворення вже радянського на той час життя. Нині відбулася переоцінка такого трактування як не об’єктивного, вульгаризаторського і тому — не наукового. В цій проблемі нас цікавить лише одне питання: чи справді “романтику вітаїзму” можна зараховувати саме до романтичного типу художнього мислення?

На початку творчості М. Хвильовий, з ім’ям якого “романтика вітаїзму” пов’язується найчастіше, був романтиком революційного життя в його, сказати б, більшовицькому сприйнятті. У творах його першої збірки новел “Сині етюди” (1923) достатньо зримо проступали піднесені, власне романтичні барви в зображенні людей, що вершили “червону” революцію. Але той романтизм являв собою, по суті, частковість у письменницькому стилі, який загалом був, сказати б, синкретичним. Наявність у письмі М. Хвильового,наприклад, орнаментальної стилістики, потужних ліричних струменів, яскравої патетики, що так захоплювало тоді деяких молодих авторів, не давало ніяких підстав для відлучення письменника від інших стилів. “... Ніхто в українській літературі до Хвильового не говорив такими дивними... словами, ніхто не вигукував їх так патетично й екзальтовано”, — писав, зокрема, І. Микитенко6. В його ранньому письмі також можна “легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму”7. Подальша літературна діяльність М. Хвильового (середина і друга половина 20-х років) довела це з усією очевидністю. Пафосна романтична барва в його палітрі відчутно почала згасати, зате паралельно набрали сили іронія, сатира, сарказм... Можна, звичайно, полемізувати з приводу того, чи остаточно зник у зв’язку з цим романтизм у мисленні М. Хвильового, але незаперечним є факт, що його “романтика вітаїзму” все ж не полишала його бодай на рівні інтонування, тобто — на рівні “третьої романтики”. Не обходилося при цьому (особливо в епігонів М. Хвильового) і без псевдоромантики, коли романтичний зміст підмінюється “голою” романтичною формою та ін. Акцентуючи на цьому, варто ще раз підкреслити ту принципову різницю між романтичним стилем і романтичним інтонуванням (“друга” й “третя” романтики), яку досі не завжди помічають дослідники літератури. Внаслідок цього під один кут зору потрапляє в них творчість таких несхожих у стильовому розумінні авторів 20-х років, як, скажімо, А. Головко, О. Копиленко та І. Микитенко і водночас — І. Дніпровський та Ю. Яновський8. Коли й єднає їх що, то тільки романтичні мотиви, а роз’єднують визначальні, власне стильові домінанти. Якби було інакше, то ні про яку неповторність, індивідуальність художнього мислення того чи того митця не могло б бути й мови. А цікаві й потрібні в літературі вони саме цим, індивідуальним, яке виявляється і в загальному (стиль), і в частковому (тональність), але насамперед — у загальному. Ще однією суттєвою рисою утверджуваної письменником "романтики вітаїзму" стає боротьба проти всього несуголосного часові, проти міщанства й бездуховності. Його починає цікавити психологія людей, що не змогли стати у великій боротьбі на той чи інший бік, не знайшли в собі сили перемогти сумніви ("Шляхетне гніздо", "Заулок"). Ця тема поступово поглиблюється, переростаючи в нещадне викриття всіх негативних явищ перших пореволюційних років, зокрема, міщанства. Сатира М.Хвильового була своєрідною пересторогою, вказівкою на ті перешкоди, що стають на шляху до жаданої "загірної комуни". Письменник бив на сполох, бо почував, що саме прототипи героїв його сатиричних новел перетворять "голубу Савойю" на занедбану Малоросію.

Отже, маємо свого роду програму активного романтизму М.Хвильового: зображення всіх проявів життя - від безоглядного захоплення романтикою революційної боротьби до гострого викриття всіляких покручів пореволюційних років, що неодмінно мало викликати сумніви, внутрішнє роздвоєння. Але для новеліста, як і для героїв його ранніх творів, важливою залишається настанова на подолання всього негативного, оптимістична віра в торжество жаданих ідеалів навіть під час змалювання душевного неспокою вчорашніх борців та широко представленого бюрократизму, міщанства.

Поетизація «муралів революції», конфлікт гуманізму та фанатизму в оповіданнях «Я (Романтика)», «Кіт у чоботях», «Редактор Карк». Зображення «нової людини» (рефлектуючої, бунтівної, з «роздвоєною» особистістю). Принцип «подвійного зображення» (М.Пруст «У пошуках втраченого часу»), часові зсуви.

Водночас, “Микола Хвильовий любить акцентувати на романтичній домінанті свого світогляду” [9, с. 156]. Витворений письменником стиль (“романтика вітаїзму”) передбачає божевільну віру в людину, в життя, в революцію. Саме віра мала стати засобом подолання розчарування, зневіри, невпевненості людей у завтрашньому дні (“Я вірю в загірну комуну, вірю так божевільно, що можна вмерти”). “Зворотний бік цієї якості – зневага до буденності, реалій, сірого побуту. Отже, і він сам, і його герої позбавлені почуття реальності, сьогодення…” [9, с. 156]. Тому усі вони живуть ніби у іншому часовому вимірі, у мріях або у спогадах. Вони не знаходять місця в цьому світі, не відчувають причетності до сьогодення, до тих подій, які відбуваються саме тут і зараз. Їхнє життя – це “не героїчні будні, а героїчне терпіння”, — стверджує Вероніка – головна героїня новели “Силуети” [10, с. 102]. Таким чином, революційні події, хаос у країні, зневіра породжують нову особистість, людину з розколотою, роздвоєною психікою. Стандартний, звичайний образ, який панував у прозі ХІХ ст., втрачає свою роль, натомість на перший план виходить людина стражденна, бунтівна, рефлектуюча, втомлена, яка перебуває у трагічній суперечності із зовнішнім світом. Саме така людина стає центральним персонажем імпресіоністичного твору пореволюційного десятиліття. Микола Хвильовий зображує героїв у той момент, коли вони перебувають у стані душевного розпачу, роздвоєності, одна частина яких прагне прекрасного, світлого майбутнього, а інша розуміє свою приреченість. Письменник часто використовує принцип “подвійного зображення”, використаний Марселем Прустом у романі “В пошуках втраченого часу”. Грані минулого, теперішнього і майбутнього не окреслені, стерті. Можливо, таке “подвійне зображення” є одним із способів втечі від брутальності світу. При цьому картини щасливого майбутнього з’являються лише у мріях або снах головних героїв, вони стають недосяжними для людей. Такими людьми перед нами постають головний герой новели “Редактор Карк”, Іван Іванович з однойменного твору, Уляна, Б’янка (“Сентиментальна історія”) та інші персонажі. Для психологізму М.Хвильового характерною є роздвоєність і злиття свідомого й підсвідомого у людській психіці. Роздвоєне єство ліричного героя найповніше розкривається через внутрішні монологи, у повсякчасних спробах самовиправдання (“Я — чекіст, але я і людина’’) [11, с. 276].Особливу увагу письменник приділяє заглибленню у внутрішній світ героїв. Дослідження душі людини і в нормальному, і в екстремальному стані є однією з прикметних рис творів, написаних у стилі психологічного імпресіонізму. Закинуті у міжчассі, покинуті, самотні, чужі у новому для них світі, морально чи фізично приречені, герої нерідко бачать вихід із ситуації у самогубстві. Через це імпресіоністична новела Миколи Хвильового набирає ознак трагічності, бо смерть виступає зцілителем від ваги власного життя. Та “голуба даль’’, “синя далечінь’’, ті омріяні “далекі обрії загірної комуни’’, яких так прагнули герої, у які вірили, виявляються недосяжним. З цього приводу слушною є думка Григорія Грабовича про символічну автобіографічність прози Миколи Хвильового. На його думку, проблема суїциду, яка об’єднує багатьох героїв творів письменника, не є випадковою. Дослідник пов’язує цю проблему із самогубством самого Миколи Хвильового. Він вважає, що ця проблема з’являється у творах письменника у зв’язку з психологічним чинником, який врешті спонукав до самогубства і самого Хвильового. Низка наскрізних тем, до яких автор звертається послідовно в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали у свідомості М. Хвильового як переживання революційних подій і постреволюційного синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного світогляду міри допустимої жертви задля щастя всіх. Проблема ця характеризувала комплекс страждань і душевні муки й самого М. Хвильового та його покоління.

Яскравіше окреслено характер головної героїні хрестоматійної свого часу новели "Кіт у чоботях". Патетика в ній зрівноважується теплим гумором, молода жінка-революціонерка "товариш Жучок" постає народним типом. Такі, як вона, самовіддані й безстрашні, пройшли "з краю в край нашу запашну червінькову революцію". Тут ще звучить палка й наївна віра у початок нової ери, бо "зав'язка — Жовтень, а розв'язка — сонячний вік, і до нього йдемо"). Поетика Хвильового була цілком новаторською навіть у порівнянні з його безпосередніми попередниками, не кажучи вже про "тобілевичо-старицьку" традицію. Проте обнадійливі паростки високого мистецького відродження 20-х років побили жорстокі соціальні бурі. Не знаходять себе у сірій, буденній епосі Уляна, Б'янка ("Сентиментальна історія"), горбун Альоша ("Лілюлі"), в якого "очі нагадують Голгофу". Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими (в екзистенціалістському розумінні цього терміна) у це міжчасся, в цю потворну міщанську дійсність, де можна не жити, а лише жертовно терпіти.