Ідейно-світоглядний рівні модерністського світогляду Богдана-Ігоря Антонича. Творчість поета у контексті європейського модернізму

“Раціональність” поезії Антонича та чіткі естетичні і світоглядні принципи – як на мене, зовсім різні речі. Оця раціональність, про яку Ти кажеш – це не зовсім раціональність у примітивному, звичному значенні цього слова. Про це часто писали сучасники Антонича у рецензіях на його поетичні збірки. Зокрема, вони вважали “Книгу Лева” перенасиченою словесними конструкціями, складними метафорами (особливо у главах, а не в ліричних інтермеццо збірки), і що це було якесь штукарство на противагу ліричним нотам попередньої збірки “Три перстені”. І якщо проаналізувати “Книгу Лева”, то справді, побачимо екзотичні слова, довгі рядки, багато строф ув одному вірші. Але “Книга Лева”, як і “Зелена євангелія” чи “Ротації” – це уже не “Три перстені”. Тут Антонич перейшов на загальніше, філософське осмислення світу, який для нього є “зеленим євангелієм”. Тут прочитуємо зв’язок людини і космосу, пошук першопочатку і прапричини, а також єдність світу від найглибших вод (риби) до космосу, коли людина є частиною природи на рівні із лисицями і деревами. Тут уже не ліризм (поезія – це не лише лірика), а свого роду філософський монументалізм, поетично-широко-глибоке бачення світу. І малювання такої картини потребує своїх формальних засобів до втілення. Не всі сучасники могли розгледіти у трьох останніх збірках Антонича те, що видно краще нам (бо з часової перспективи). Тож і ця раціональність поезії Антонича теж потребує уважного підходу при сприйнятті.Що ж до до естетичних та світоглядних принципів, то, справді, в Антонича художні твори і теоретичні розмірковування співіснують у доладності, у гармонії. Чи не всі положення його світоглядно-естетичних принципів, висловлених у статтях (таких, як “Криза сучасної літератури”, “Національне мистецтво”, “Між змістом і формою”, “Становище поета”, “Як розуміти поезію”, “Література безробітної інтеліґенції”, “Сто червінців божевілля”), можемо знайти у поезії та прозі у формі образних сполук або ж діалогів. Тільки із самих назв віршів можемо побачити, що Антонича цікавив творчий процес, місце митця у суспільстві – “Ars poetica”, “Ars critica” etc. Поведінка, постава, в цілому образ Антонича як письменника цілком відповідає тим ідеалам, яких прагнув Антонич-критик і Антонич-теоретик. Якщо ж спробувати пунктирно окреслити Антоничеву мистецьку поставу, то варто наголосити на таких моментах. Для Антонича дуже важливими є витоки, національне коріння, те, що було закладено у дитинстві, у середовищі родини. Національна приналежність автора, за Антоничем, виявляється навіть тоді, коли сам автор цього не усвідомлює. Національна закоріненість тої чи іншої літератури – не у зверненні до історичного минулого, чи в зображенні якихось етнографічних реалій, а у глибокій психологічно-підсвідомій закоріненості її авторів, у способі дивитися на світ саме так, а не інакше. “Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше – й трудніше – ще й у формі”, – писав Антонич у статті “Становище поета”. Вказуючи на важливість національного закорінення, Антонич водночас відстоює високі естетичні критерії мистецького твору. І без цих критеріїв, мистецький твір не буде мистецьким, яким би не було його національне закорінення. У своєму погляді на “становище поета” у суспільстві Антонич не є прихильником полярних позицій – мистецтво служить суспільству чи мистецтво для мистецтва. Він засуджує надмірну соціалізацію письменника, водночас критикує тих, хто зовсім цурається важливих для суспільства тем. Завданням письменника, за Антоничем є, “погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом” (“Становище поета”). У цих словах чи не найкраще сформульовано естетичне кредо Антонича, і з впевненістю можна сказати, що й сам автор з гідністю втілював його у життя.