Поетика збірки «Сині етюди» (1923) Миколи Хвильового

Віра Агеєва зазначає, що,,для української ситуації роль імпресіонізму як явища по-своєму переломного – між народницьким реалізмом і модернізмом – ще більше посилювалася тим, що це була перша манера письма, цілковито відмінна від стилю народницької прози’’ [2, с. 9].Одним із найяскравіших представників українського імпресіонізму є Микола Хвильовий. У 1923 році вийшла перша книжка його оповідань під назвою,,Сині етюди’’. Вона стала знаковим явищем у творчому доробку письменника і отримала високу оцінку відомих тогочасних критиків: О.Білецького, Д.Донцова, С.Єфремова, Є.Маланюка. Нерідко твори, написані Миколою Хвильовим упродовж 20-х років, називають експериментальними, лабораторними за своєю суттю. З цим твердженням можна погодитись, адже і сам автор часто підкреслював, що це лише підготовка, своєрідне вправляння перед тим, щоб написати щось більше і сильніше. Але варто зазначити, що саме в цей період Микола Хвильовий переживав світоглядну кризу, яка не могла не вплинути на вибір стилю письма. У,,Синіх етюдах’’ Микола Хвильовий відходить від традиційних канонів української наративної прози (,,Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому’’), від послідовного викладу подій й звертається до уривчастості художнього часу і простору, які були характерними для модерної літератури. Застосувавши такий прийом, автор досягає сильних емоційних ефектів, залежності читача від тексту, який слідкує за подіями і намагається не випустити з уваги жодної деталі. Основу побудови імпресіоністичного твору становить не естетика чи розвиток подій, не сюжет, а,,організація ліричних компонентів — емоцій і вражень’’ [6, с. 364].

Аналізуючи новели збірки,,Сині етюди’’, треба звернути увагу, власне, на те, що центральне місце у творчості М. Хвильового займає проблема людини. Саме людина стає мірилом усього сущого, людина зображується у стосунках з революцією та історією. Серед усієї людської маси письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність, яка прагне втілити високі, а подекуди і недосяжні мрії і поривання в реальність. Поява 1923 року збірки М.Хвильового "Сині етюди" стала значним явищем в українській пореволюційній літературі. Новели письменника приваблювали мистецькою самобутністю, новою манерою письма. Виступивши як неоромантик, М.Хвильовий наповнив свої новели революційною стихією, героїко-романтичним пафосом. У ранніх своїх речах, зокрема таких, як "Кіт у чоботях", "Солонський Яр", "Легенда", він оспівав творців революції в усій їх життєвій виразності й конкретності, бо на той час ще не розумів ілюзорності, неправдоподібності намріяних ідеалів, тієї нищівної сили, під владу якої потрапив і сам. Тому тут переважає патетика щоденного героїзму, безпосередність вражень, святковість настрою. Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Ці риси характеризують "романтику вітаїзму" першого, нетривалого періоду творчості письменника.М.Хвильовий був оптимістом у тому плані, що безумно любив слово, життя і людину. Але, не зрікаючись свого натхненного ідеалу, письменник одночасно бачить трагізм і приреченість життя. Палкий романтик, він уже в "Синіх етюдах" засвідчує майстерність психологічного аналізу, протиставляє романтичне піднесення революції та її будні. Зберігаючи свою неоромантичну концепцію "легкосиньої далі" і, водночас, відчуваючи трагізм і суперечність буднів, М.Хвильовий при створенні галереї образів своїх сучасників переносить смисл їхнього існування в надреальний, вимріяний світ. Таким чином, романтика М.Хвильового, з одного боку, відкриває простір для творення нового життя, а з іншого - прозірливо фіксує всі протиріччя реального існування. Отже, контраст буденщини й романтики революції поступово стає основним у творах письменника, а звідси однією з найважливіших вимальовується проблема розбіжності мрії та дійсності, що надалі стає головною в естетиці активного романтизму письменника.