Імпресіоністична домінанта прози 1920-х рр

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — мистецька течія у живописі, а також в літературі та музиці, котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872)

Новим героєм, який з’явився в імпресіоністичній психологічній прозі даного

періоду, є український повстанець — свідомий борець проти жорстокості та

нелюдського ставлення до національної і загальнолюдської честі і гідності

українців, проти грабунку їх владою. Образ повстанця подається українськими

імпресіоністами даного періоду неодномірно, суперечливо, але завжди з

розумінням його внутрішнього стану, причин конфлікту між ним і дійсністю,

між ним і владою. Імпресіоністи 1920-х років вдало показують, що лише крайні

обставини могли примусити українців взятись до зброї задля оборони своєї

людської та національної честі й гідності.

Іншим героєм імпресіоністичної психологічної прози в 1920-ті роки стає

український інтелігент, який чітко усвідомлює свою внутрішню світоглядну

відчуженість від оточуючої його реальності. Він не бореться з нею, а лише

страждає від неї, добре усвідомлюючи власну безсилість, страждає від

відчуття власної ідейної вини за ті соціальні струси, що їх переживає його

народ. Такий тип українця яскраво відтворили в період зрілого прозового

імпресіонізму М. [вченім, М. Хвильовий, Г. Косинка.

В притаманній імпресіоністичному світобаченню манері імпресіоніста подають

яскравий опис конфлікту, щоразу утримуючись від відвертого висловлювання

власної позиції, даючи змогу читачеві зрозуміти її самому. В поетиці

імпресіоністичної течії аналізованого періоду виразно простежується злиття

двох визначених нами в ранньому прозовому імпресіонізмі спрямувань розвитку

психологічної імпресіоністичної новели та прози “потоку свідомості” в одне —

психологічну імпресіоністичну прозу. Це спрямування синтезувало

сповідувальність, лаконізм, граничну відвертість оповіді прози ‘•потоку

свідомості” з поглибленим психологізмом, аналізом внутрішніх станів героя,

незвичності їх виявів, мотивації його вчинків, що було притаманним

психологічній імпресіоністичній новелі ран-

нього періоду. Саме в межах цього спрямування були створені кращі здобутки

імпресіоністичної прозової течії 1920-х років.

Варто також відмітити, що, порівняно з періодом раннього прозового

імпресіонізму, жанровий діапазон імпресіоністичної психологічної прози

помітно звузився. В зрілому прозовому імпресіонізмі як домінуюча усталюється

форма новели. Саме взірці імпресіоністичної психологічної новели подають

творці зрілого імпресіонізму, що заявили про себе якраз в даний період.

Іншою, але менш поширеною формою вияву імпресіоністичної психологічної прози

стала в 1920-ті роки форма імпресіоністичного психологічного роману.

Еволюцію цієї форми від початку періоду до його завершення дисертант

аналізує на прикладах “Блакитного роману” Г. Михайличенка та роману М.

Івченка “Робітні сили”.

Творцями імпресіоністичної психологічної прози в період зрілого прозового

імпресіонізму стали М. Хвильовий, Г. Михайличенко, Г. Косинка, М. Івченко,

І. Сенченко, О. Копиленко, А. Головко. Особливості поетики імпресіоністичної

психологічної прози дисертант аналізує на прикладах творчості Г.

Михайличенка та М. Івченка.

Ліро-імпресіоністична оповідь здобула в 1920-ті роки в українській

літературі досип, цікаве виявлення. Якщо імпресіоністична психологічна проза

не змогла обійти увагою трагедію особистості у вирі соціальних потрясінь, то

в ліро-імпресіоністичній прозі згаданого періоду ми спостерігаємо зворотну

тенденцію. Ця тенденція позначена крайньою суб’єктивізацією оповіді,

граничною концентрацією увага письменника на вигаданій реальності, а

головне — ви будовою на базі імпресіоністичної естетики та національної

міфології новаторської поетики модерністського імпресіоністичного міфу.