Тема 17. Військова справа княжої доби

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили державу, яку літописці називали Руссю, Руською землею, а історики – Київською, або Давньою Руссю. Це була нова, потужна сила на міжнародній арені, яка під керівництвом талановитих князів-полководців була здатна до завзятої боротьби за свої інтереси.

Першими київськими князями, існування яких зафіксовано літописцями, були Аскольд і Дір. Князівство Аскольда охоплювало землі навколо Києва – центру племінного княжіння полян, навколо якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Давньоруська держава. Про початковий період існування князівства можна судити завдяки низці здійснених під проводом київських князів морських походів (860, 863, 866, 874 рр.) проти наймогутнішої держави середньовічного світу – Візантії, результатом яких стали дуже вигідні для Русі договори.

Утвердження князя Олега в Києві знаменувало собою початок створення східнослов’янської державності – виникнення вже загальноруської держави на базі Київського князівства. Руська Північ була об’єднана з Руським Півднем. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: “Хай буде Київ матір’ю градам руським”. Наступники Олега – Ігор, Ольга, Святослав і Володимир протягом Х ст. поширили державну владу.

Київські князі, що підпорядкували ряд слов’янських і неслов’янських племен, могли збирати під свої знамена значне військо. У війську князя Олега були дружини новгородців, кривичів, древлян, радимичів, полян, сіверян, в’ятичів, хорват, дулібів, тиверців. Були дружини і з неслов’янських земель: меря, варяги, чудь. Іноді до руського війська приєднувалися, в якості тимчасових союзників, південні степові кочівники – болгари, угорці та печеніги.

Русь була сильною у військовому плані державою, про що свідчить здійснення грандіозних воєнних походів на Візантію у 907 та 911 рр., описаних в “Повісті минулих літ”. Внаслідок переможних походів на Царгород князь Олег підписав вигідний для своєї держави мир з імператором. Візантійському урядові довелося сплатити велику контрибуцію й надати особливі пільги (яких не мала жодна інша країна) руським послам і купцям. Походи Русі на Візантію тривали майже до середини ХІ ст.

Київський князь поширив свою владу на Східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство. Ігор вчинив два великих походи на Візантію (941 і 944 рр.), що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах. Крім того, він досяг успіху в поході 943 р. на узбережжя Каспію. Руські воїни заволоділи тоді багатими містами Дербентом і Бердаа. Таким чином, Ігор продовжував розвивати важливий східний напрям зовнішньополітичної діяльності Київської держави, започаткований його попередником Олегом, який здійснив кілька вдалих походів у землі Арабського халіфату на південно-західному узбережжі Каспійського моря близько 912 р.

Княгиня Ольга, яка сіла на престол після свого чоловіка князя Ігоря (був убитий повсталими древлянами у 944 р.), виявила себе розумним, енергійним і далекоглядним державним діячем. Жорстоко придушивши повстання древлян у 945 р., вона укріплювала Давньоруську державу, використовуючи політичні, економічні та військові важелі.

Недовге князювання у Києві сина Ольги Святослава (964–972 рр.) сповнене майже безперервними походами і битвами. Під час його князювання Давньоруська держава була розширена і зміцнена. Святослав завдав нищівної поразки Хозарському каганатові, що постійно зазіхав на східнослов’янські землі, перешкоджав торгівлі Русі, перерізаючи шлях її купцям у гирлах Дону і Волги. Потім київський князь звернув погляд на південь, утрутившись у затяжну війну між Візантією й Болгарією. Якщо попередники Святослава, воюючи з Візантією, пробували здобути Константинополь з моря, то він змінив стратегію воєн: вирішив послабити противника з суші, позбавивши греків союзників. Походи Святослава у 968 і 970 рр. проти Болгарії на Балканах переслідували саме цю мету. Святослав зумів організувати великі військові сили, мав добрих полководців, зокрема воєводу Сфенкела, але у вирішальній битві 24 липня 971 р. під Доростолом зазнав поразки (загинуло близько 16 тис. воїнів) від візантійців. Проте, він домігся замирення з імператором і мирного повернення разом з військом додому. Під час переходу Дніпрових порогів Святослав потрапив у засідку печенігів, яких, підкупивши, послала туди Візантія, і загинув.

Завдяки детальному опису військових дій Святослава візантійцем Левом Дияконом, ми маємо можливість переконатися в тому, що при Святославі руське військо було організоване і навчене. Воно билося клином, виставляючи вперед свої високі, майже в ріст людини, щити. Перед боєм зазвичай грали в бойові труби. Попереду основного війська іноді виставлявся авангард (сторожовий полк).

Після смерті Святослава між його синами розпочалася запекла боротьба за владу в Києві. Її переможцем, спираючись на скандинавську дружину найманців, вийшов Володимир, який у 978 р. вокняжився у Києві, ставши верховним володарем у країні. Його військова реформа сприяла ліквідації “племінних” формувань і остаточному злиттю військової структури із землеволодінням. За Володимира, наприкінці Х ст., була створена величезна за розмахом, складна й розгалужена система валів (простяглися майже на тисячу кілометрів), фортець, укріплених міст, що мала захищати Русь від печенігів, з якими князь вів успішні війни.

Часи князювання Ярослава (1015–1054 рр.) – найвище піднесення Київської держави. Захист південно-руських земель від степових кочівників – дуже важлива воєнно-стратегічна задача, яку приходилося вирішувати князю. Значна кількість добре укріплених фортець були побудовані як прикордонні опорні пункти, інші ж виникли як міста, що мали спочатку переважно економічне значення, але пізніше, у силу свого прикордонного положення, включилися до загальної стратегічної системи оборони. Побудова декількох оборонних рубежів із продуманою системою фортець, валів, сигнальних веж унеможливила раптове вторгнення кочівників і допомогла Русі перейти в наступ. У 1036 р. у битві біля Києва Ярослав розгромив печенігів і назавжди відігнав їх від рубежів Руської землі.

Продовжуючи зміцнювати західні кордони, він провів декілька успішних походів проти агресивних готвезьких (1038 р.) і литовських (1040 р.) племен. У 30-40-і рр. ХІ ст. військо Ярослава Володимировича успішно воювало проти угро-фінського племені чуді на півночі Русі та в Прибалтиці, де було збудовано на честь князя місто Юр’їв. Авторитет Русі зріс незрівнянно, це засвідчували дипломатичні шлюби, які єднали київського зверхника із найвизначнішими володарями Європи (візантійським імператором, королем Франції, Норвегії, Угорщини, німецькими князями тощо).

Однак, піднесення Русі виявилося короткочасним. Уже після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) розпочався період феодальної роздробленості, що характеризувався постійними сутичками й війнами князів між собою. Він тривав з кінця ХІ – до середини ХІІІ ст., тобто до самої навали орд Батия (1237–1241 рр.). Це заважало створити систему оборони давньоруських земель, що могла б включити в себе укріплення, як на кордонах з іншими народами і державами, так і укріплені пункти на всій території Русі.

У період феодальної роздробленості успішні бої зі степовиками провадив Володимир Мономах. Боротьба з ними була стрижнем його оборонної політики. До цієї справи він залучав інших князів, організовував далекі походи. Так, у 1111 р. він завдав половцям такого могутнього удару, що орда ослабла і певний час не представляла великої загрози для держави, а її володар – хан Атрак переселився аж у Підкавказзя.

Варяги в якості найманого війська використовувалися лише в X–XI ст. Чисельність їх була невеликою: літопис не називає варязьких загонів більше ніж в одну тисячу чоловік. Військо Давньоруської держави у XI–XIV ст. складалося з двох частин – дружини, важко озброєного, фактично професійного, війська, і “воїв” – народного ополчення. “Луччі люди” з дружини витворили нову суспільну верству – бояр, які почали брати участь у керівництві державою. На утримання війська з народу збиралося полюддя.

Дружина поділялася на старшу і молодшу. До старшої належали великі бояри, до молодшої – боярські діти, молодь. До ополчення, яке спиралося на територіальну систему і утворювалося в час ворожих нападів, належала міська людність і селяни-хлібороби. Цікавими формуваннями були чорні клобуки, що складалися з недобитків різних степових орд (печеніги, торки), які або самі віддалися під князівську владу, або були підкорені і осаджені на прикордонні. Ведучи переважно кочовий спосіб життя, вони допомагали київським князям воювати з половцями.

Найчастіше доводилося воювати княжій дружині. Військо збиралося тільки у великі походи. Проте, після розпаду Київської держави в період феодальної роздробленості окремі князі вже не могли збирати дуже значні військові сили, тому в похід зазвичай виступали їх дружини. Число дружинників знаходилося в залежності від багатства і сили князя.

Давньоруське військо поділялося на кінноту, піхоту і річковий флот. У Київській Русі до ХІ ст. головним родом військ була піхота. Саме це обумовлювало широке застосування польових укріплень. Хоча відомостей про застосування укріплень в польовому бою мало, але вони існували, перш за все там, де діяло піше військо. Основною формою польових укріплень були табори, які зводилися переважно військом. Для захисту свого розміщення воно використовувало вози. Піше військо і у подальшому відігравало важливу роль. Під час походів на половців воно заходило навіть глибоко в степ. Без піхоти князі іноді не наважувалися навіть вступати в бій, а у зіткненнях з кіннотою піхота нерідко здобувала перемогу. Зброєю піхоти були короткі списи (рогатини, сулиці), що відігравали роль сучасного багнета. Щити, мечі та луки доповнювали озброєння піхоти. На великі відстані піхоту перевозили на човнах по річках.

З ХІ ст. змінюється співвідношення ролі піхоти і кінноти. Удосконалюється спорядження коня і вершника. Проходить розвиток місцевого зброярського ремесла. Змінюється тактика дій давньоруського війська. Кіннота в цей час стала відігравати головну роль у війську. Вона поділялась на легку та важку. Легка кіннота (“стрільці”) була озброєна луками і, ймовірно, шаблями. У складі цих військ часто бували кочівники (берендеї, торки, половці), іноді ж “стрільці” набиралися від усіх полків, що йшли у бій. Виділення легкої кінноти було великим кроком вперед у військовій справі. У цьому відношенні Русь випередила Західну Європу.

Основним феодальним військом була важка кіннота з княжих дружин. Вершники, а часто і коні, були закриті обладунками. Озброєння складалося зі списів, мечів (або шабель), масивних щитів. Для ближнього бою використовувалися сокири, кистені і палиці-шестопери. Важка дружинна кіннота поділялася “на списи”, під якими потрібно розуміти, очевидно, певну бойову одиницю, що складається з дружинника і його найближчих слуг.

У тактиці велику роль відігравали кінні лучники, без яких не обходився жоден бій. Кожен бій зав’язувався “стрільцями”, які швидко наближалися до противника, обсипали його стрілами і так само швидко віддалялися. З інших тактичних прийомів можна відзначити помилкова втеча, засідки. Іноді, для того щоб обдурити пильність противника, влаштовувався помилковий табір з яскравими вогнищами.

Тактика захоплення укріплень на Русі була в наступному: перш за все намагалися напасти на місто зненацька, захопивши його раптовим набігом. Якщо ж таке захоплення не вдавалося, приступали до організованої облоги: військо оточувало укріплений пункт і ставало табором. Задачею облоги було переривання зв’язку оточеного поселення із зовнішнім світом та не допущення підходу підкріплення, а також доставки води й продовольства. Через деякий час жителі й оборонці укріпленого пункту повинні були здатися через голод і спрагу. Для штурму фортець використовувалися спеціальні пристрої та пристосування, що застосовувалися при облозі укріплених міст і фортець (для прикриття атакуючих при підході до укріплень, а також для штурму й руйнування фортечних стін).

Монголо-татарська навала застала Давньоруську державу роз’єднаною, загрузлою у міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Русь була страшенно ослаблена міжусобицями, то був апогей роздробленості. Лише Данилу Романовичу вдалося у 1238 р. об’єднати Галичину й Волинь у могутнє князівство, яке продовжувало державотворчі традиції Русі. Галицько-Волинська держава була чи не єдиною з руських земель, що не тільки вистояла під натиском азійських орд, але протягом століття справляла значний вплив на хід політичних процесів в Європі. Подібний перебіг процесів був би неможливий, якби галицько-волинські князі не зуміли зберегти сильну державу, і разом з нею гаранта її безпеки – військо. За умов виснажливої боротьби воїни та майстри Галицько-Волинської Русі зуміли розвинути озброєння, реформувати тактику, запровадити метальну артилерію, перейти до будівництва кам’яних укріплень. Зліт військової справи спирався на спадкоємність традицій у військовій справі.

Отже, могутність Давньоруської держави, її слава у світі були забезпечені не лише політичною волею князів до об’єднання земель, їх військовими здібностями, але й високими бойовими якостями давньоруської зброї, могутньою військовою організацією та розвиненою фортифікаційною справою. Протягом півтисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків – спочатку хазар і болгар, далі – печенігів, тюрків, берендеїв та половців. Вона прийняла на себе страшний удар 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною сотень своїх воїнів та мирних жителів послабила його і тим врятувала Європу від спаплюження і загибелі.

Рекомендована література

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 року. – К.: Жовтень, 1990. – 524 с.

2. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижацький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1 / Толочко П.П., Крижацький С.Д., Мурзін В.Ю. та ін. – 240 с.

3. Котляр М.Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі. – К., 2005. – 414 с.

4. Нариси з воєнної історії Давньої України. – К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2005. – 352 с.

5. Залізняк Л. Стародавня історія України. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.