Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Заказать  
 

Тема 16. Військова історія України у стародавні часи



Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території. Науково доведено, що первісні люди з’явилися на українських землях приблизно 1 млн. років тому. Їх найдавніші поселення знайдено на Закарпатті, Житомирщині та Донеччині.

Витоки військової історії на наших землях криються у сивій давнині первісного суспільства. Перші племена не мали спеціалізованої бойової зброї, при сутичках використовувалася мисливська зброя та знаряддя праці. Практично всі предмети озброєння виготовлялись із каменю та кістки. Ймовірніше за все, перша спеціалізована зброя – булави, різні види сокир-молотів, зроблені з твердих порід каменю, могли з’явитися в період неоліту. Це була зброя ближнього бою. Дистанційна метальна зброя неолітичної доби (лук та дротики) за типами та конструкцією були мисливською зброєю, але її використовували i в бою.

Згодом, найбільш розвинені у суспільно-економічному відношенні племена, мали не тільки спеціалізовану військову зброю з кістки, каменю та досить розвинену на той час фортифікацію, але й почали вперше виготовляти окремі предмети зброї з металу, наслідуючи кам’яні та кістяні зразки. Першим металом, що використовувала людина – була мідь. Однак знаряддя праці та зброя з неї мали не досить добрі властивості. Лише з використанням першого штучного металу – бронзи, а згодом і заліза, зброя стала значно міцнішою, практичнішою, зручнішою, що призвело до зміни способів її застосування. З’явилися нові види зброї.

Первісна фортифікація являла собою як природні, так i штучні укріплення. Природні були представлені на поселеннях, що використовували рельєф місцевості. Багато з них розташовувалось на високих з крутими схилами мисах і терасах над річковими долинами та ярами, що круто обривалися до ріки. Як подальший розвиток захисного фактора, згодом з’явились поселення, огороджені штучними ровами, валами та стінами.

Південь України – це неосяжний відкритий степ, який приваблював у минулому войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині саме ці землі стали центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, угри, хозари та інші. Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів (вони прийшли з берегів Балтійського моря). Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

На території України початок залізної доби пов’язаний з кіммерійцями(Північне Причорномор’я, початок І тис. до н.е.). Про них дізнаємося з “Одисеї” Гомера. У VІІІ–VІІ ст. до н. е. іраномовні кіммерійці проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спустошують їхні землі (впродовж 722–715 рр. – державу Урарту в Закавказзі, у 705 р. – ассирійського царя Саргона ІІ).

Кіммерійці вміли виготовляти міцну зброю із заліза, їздити верхи, мали потужні бойові луки. У них набуло розквіту кочове скотарство. Провідне місце в господарстві кіммерійців посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів. Озброєння воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа. Основу війська утворювали загони легкоозброєних вершників-лучників на чолі з родовими вождями. Подальший розвиток кіммерійських племен обірвала навала у VII ст. до н.е. іраномовних племен скіфів, які називали себе “сколотами”).

Вони переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю. Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м’ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством – сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Крім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й глибокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор’я.

Вони постійно воювали. На початку своєї історії скіфи здійснили ряд завойовницьких походів (679 – 585 рр. до н. е): через Кавказ вони атакували Передню Азію, де зруйнували столицю Ассирії Ніневію, захопили території Мідії, Сирії, Палестини, взяли викуп з Єгипту, вторглися в Індію. Найбільш відома їх війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів.

Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною зброєю слугував невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались також дротики, у ближньому бою – списи, кинджали і, передусім, короткі мечі. Головним захисним засобом був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Ще воїн мав бойовий пояс і щит, його голову прикривав шолом. У загонах важкоозброєних вершників, які формувалися зі скіфської знаті, захищеним був і бойовий кінь. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого піднесення у IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов’язаний з ім’ям царя Атея. Його влада поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Міць Скіфії похитнулася після поразки від македонського царя Філіпа II. На межі IV–III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. вона змістилась у степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше асимілювалася з іншими народами.

Освоєння греками Чорноморського узбережжя являло собою частину єдиного історичного процесу, який отримав назву Великої грецької колонізації. Античні міста-держави виникли у Північному Причорномор’ї у VII – V ст. до н.е. та існували на цій території до доби початку Великого переселення народів у IV ст. н.е. Рівень фортифікаційної справи у таких містах-державах був високим. При побудові довготривалих оборонних споруд (фортець, веж) використовувалося каміння та застосовувались передові на той час технології.

Озброєння античних греків поділялося на наступальне й захисне. У свою чергу, перше підрозділялося, відповідно до функціонального призначення, на зброю дистанційного і ближнього бою. Зброя дистанційного бою для розглянутого періоду була представлена метальними списами, пращею, а також луком і стрілами. Судячи з зображень на посуді, греками застосовувалося два головних типи клинкової зброї – прямий дволезовий і однолезовий серпоподібної форми мечі. Повний комплект захисного спорядження включав: щит, шолом, панцир і поножі. Він був розрахований головним чином на ведення бою в зімкнутому строю важкої піхоти – фаланзі. У античних містах-державах північного Причорномор’я кіннота відігравала значну меншу роль, ніж піхота.

У III ст. до н. е. в землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у ІІ – І ст. до н. е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їх поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва “сармати” походить від іранського слова – “саоромант”, що означає “оперезаний мечем”. За легендою, записаною грецьким істориком Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками – безстрашними жінками-воїнами.

Спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнялися від побуту їх попередників – кіммерійців і скіфів. Римський географ Помпоній Мела відзначав, що “Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують”.

Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи, але згодом їх військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєних вершників. Чисельність таких загонів та їх роль у війську постійно зростали. Захищений панциром з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав противника списом та добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней “лицарі” сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому – короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У цілому сарматський період в історії військової справи – це час, коли зростає значення важкоозброєної кінноти і прийомів ближнього бою. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

У III ст. своє панування в Північному Причорномор’ї встановили германські племена готів, утворивши тут Готську державу – Гетику. Закріпившись у Північному Причорномор’ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об’єднання готів досягло у середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332 – 375 рр.). Під кінець його правління почалася невдала для готів війна з племенами антів. Готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша – залишилася на території Кримського півострова.

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. Лише після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені, а могутність гунської імперії підірвана. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

Після гунів українськими землями володіли авари, болгари, хозари, угри та інші кочівники.

З ІІ ст. до н.е. в українському лісостепу, на Поліссі та частково в степу жили хліборобсько-скотарські племена, що вважаються праслов’янськими. Більшість дослідників вважає батьківщиною слов’ян територію між середнім Дніпром, Прип’яттю, Карпатами і Віслою. Десь у ІІІ–ІV ст. н.е. відбувся поділ слов’ян на східних і західних, а згодом і південних. Східні слов’яни, що жили на території сучасної України, починаючи з ІV ст. н.е., об’єдналися у державну формацію антів. Її землі простяглися від Дністра до Дону на північ від Чорного моря. Це державне утворення об’єднало слов’янські племена, а також ті народи, що жили на цих землях, – рештки племен готів, греків, іранців.

Антами, за словами греків, не правив один ватажок, – вони жили громадським правлінням, коли всі питання, у тому числі війни і миру, вирішувалися спільно. Історії відомі племінні князі, які відзначилися у боротьбі з готами у ІV ст. (Бож) та аварами у VІ ст. (Пірагаст, Ардагаст, Мезамир). На початку VІ ст. анти ходили походами проти Візантії. Державне утворення антів проіснувало до VІІ ст., коли загинуло у боротьбі з аварами. Основна маса населення колишнього антського державного утворення відступила на північ від Чорного моря – на Полісся, землі сучасної Київщини і Чернігівщини, де організувала нове життя. На Прикарпатті у VІ ст. було утворене державне об’єднання інших слов’янських племен – дулібів, яке було знищене аварами.

Головною силою у збройних сутичках давніх слов’ян були піші загони, озброєні щитами і списами. Основним тактичним прийомом була раптовість нападу, що забезпечувалася швидкістю пересування. Якоїсь усталеної тактики, очевидно, не існувало, кожен загін діяв залежно від уміння й винахідливості ватажка. Слов’яни не застосовували правильних бойових порядків, відомих візантійцям: вони билися натовпом і тому вважали за краще вести бойові дії в лісах, ущелинах, уникаючи відкритих рівнин, де грецькі полководці могли повністю застосувати свої військові знання. Поступаючись візантійцям в озброєнні, слов’яни значно краще могли пристосовуватися до місцевості, використовувати різні засади, пастки. Візантійські полководці, що випробували на собі слов’янську тактику, застерігали своїх побратимів щодо всіляких військових хитрощів слов’ян.

Походи в інші землі сприяли обміну, запозиченню певних видів зброї. Саме тому згодом слов’янські воїни були вже озброєні луком зі стрілами, списом і дротиками, мечем і щитом, а також кинджалом. Певна річ, не кожен з воїнів мав такий набір зброї. Кількість і вид її залежали, очевидно від соціального стану воїна. Якщо лук і спис були доступними всім воїнам, то меч і кинджал становили велику цінність. Їх мали тільки військові вожді, найвправніші воїни тощо.

Основним елементом військової організації слов’ян з раннього середньовіччя була дружина. До складу її міг вступити будь-який чоловік, здатний володіти зброєю. Слов’янські дружини славилися непереможністю і мужністю. Дружина не була сталою. Її набирав хтось із військових начальників для одного конкретного походу, а коли похід закінчувався, воїни розходилися. Структурний склад дружини визначався родинними або племінними зв’язками.

Отже, військова справа на українських землях зароджується у кам’яному віці. Згодом вона удосконалюється і вже з II тис. до н.е. племена, що проживали на наших землях, становлять значну загрозу для сусідів. Це неодноразово підтверджувалося різними військовими акціями, навалами та набігами. Причорномор’я стає регіоном – генератором новацій у військовій справі, які значно вплинули на інші регіони.

Новий поштовх у вітчизняній військовій історії пов’язаний зі слов’янськими племенами. Проводячи експансію на землі сусідів, вони освоювали нові види зброї, удосконалювали тактику дій, створювали державні утворення. У цей час були закладені підвалини вітчизняних бойових традицій, які отримали своє продовження у часи Київській Русі.

Рекомендована література

1. Грицюк В.М. Військо скіфів (озброєння, організація, війни та воєнне мистецтво): Монографія. – Чернівці: Місто, 2009. – 296 с.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 року. – К.: Жовтень, 1990. – 524 с.

3. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижацький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1 / Толочко П.П., Крижацький С.Д., Мурзін В.Ю. та ін. – 240 с.

4. Нариси з воєнної історії Давньої України. – К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2005. – 352 с.

5. Залізняк Л. Стародавня історія України. – К.: Темпора, 2012. – 542 с.





Дата публикования: 2015-09-18; Прочитано: 1092 | Нарушение авторского права страницы | Заказать написание работы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2019 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.003 с)...Наверх