Тема 8. Ґендерна політика у Збройних Силах України

Одним із основних обов’язків держави є забезпечення ґендерної рівності як показника та ознаки розвиненого громадянського суспільства, відповідності його європейським стандартам та включення ґендерного компоненту у всі сфери суспільного життя: у політику, економіку, культуру, а також оборонну сферу, зокрема, життєдіяльність збройних сил.

Ґендерна політика у Збройних Силах України є складовою загальної ґендерної політики у державі, її проекцією на військове середовище. Ґендерну політику у суспільстві визначають як комплексну, цілеспрямовану діяльність держави, міжнародних та недержавних організацій, яка здійснюється ними на національному та регіональному рівнях, і спрямована на інтегрування ґендерного підходу в усі сфери політики як засіб ліквідації всіх форм дискримінації за ознакою статі та досягнення рівного розподілу економічних, соціальних і політичних ресурсів між жінками і чоловіками.

Відправним терміном проблем ґендерної політики є поняття “гендер”.

Якщо термін “стать” використовується задля позначення біологічних відмінностей між особами чоловічої та жіночої статі, поняття “гендер” уособлює соціально-культурні відмінності між чоловіками і жінками, описує ролі і якості, які не є природними, а обумовлені нормами і традиціями. Поняття “гендер” є категорією, яка визначає місце, роль людини у суспільному житті та економіці.

Поняття “гендерна рівність” уособлює рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Термін “гендерна нерівність” зосереджує нашу увагу на розходженні статусів жінок та чоловіків у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Поняття “гендерний паритет” робить акцент на дотриманні рівного (однакового) співвідношення у представництві жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства у пропорції – “50/50”.

Поняття “дискримінація” означає дії, практику систематичного приниження групи або однієї людини.

Термін “професійна сегрегація” відбиває стан концентрації жінок і чоловіків у різних видах і на різних рівнях діяльності та зайнятості.

Ґендерна діяльність в українській державі здійснюється, виходячи з вимог міжнародного та вітчизняного законодавства. Принципи ґендерної рівності закріплено в багатьох міжнародних документах. Засадові принципи ґендерного розвитку в Україні визначені у Конституції України. Зокрема, ст. 24 проголошує, що кожний громадянин суспільства, як чоловік, так і жінка, має всю повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод. Окремо у цій статті закріплюється рівність чоловіків і жінок перед законом як основне право людини, повага до якого гарантується кожному. Конституція визначає також гарантії забезпечення цих прав.

Ґендерні вимоги Конституції України закріплені у нормативно-правовій системі держави, зокрема Законі України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” від 8 вересня 2005 року, Указах Президента України (наприклад, Указі Президента України “Про підвищення статусу жінок у суспільстві” від 25 квітня 2001 року № 283) та інших документах.

Певну політику щодо впровадження ґендерної рівності здійснює і український уряд. Зокрема, Кабінетом Міністрів України схвалена “Державна програма забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року”.

Основними завданнями ґендерної політики держави в Україні на сучасному етапі залишаються:

удосконалення національної законодавчої та нормативно-правової бази з урахуванням принципу ґендерної рівності, зокрема шляхом проведення ґендерної експертизи законодавства та втілення у життя її рекомендацій;

забезпечення ґендерного співвідношення на рівні не менше 30 % до 70 % тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та вищих щаблях виконавчої влади;

забезпечення ґендерного паритету на ринку праці;

сприяння подоланню подвійної зайнятості серед жінок;

скорочення розриву у доходах чоловіків та жінок;

подолання ґендерних стереотипів у суспільстві: в сфері освіти, засобах масової інформації тощо, підвищення ґендерної культури населення.

Проте офіційні дані й результати ґендерних досліджень демонструють недостатню ефективність державної політики з питань рівних можливостей, що виявляється у збереженні значної ґендерної нерівності та нестабільності державних механізмів з її забезпечення. Так, в економічній сфері злободенним питанням є наявність суттєвих диспропорції в оплаті праці чоловіків та жінок, за яким середній рівень зарплати у жінок на 22,7 % нижчий, ніж у чоловіків.

У соціально-політичній сфері гендерна нерівність в Україні проявляється у: зменшенні і без того низького рівня представництва жінок на вищих щаблях влади та управління; стані ґендерної нерівності у виборчому процесі; непропорційному представництві жінок у вищих органах виконавчої влади; існуванні пірамідальної тенденції представленості жінок у владних структурах – чим вище, тим менше. Так, серед губернаторів відсоток жінок рівний нулю; в обласних радах – 12 %; у міських – 28 %, у сільських – 46 %.

У сфері суспільної свідомості та культури про гендерну нерівність свідчать негативні традиції, які системно принижують жінку. Йдеться про традиції сприйняття жінок у відсталих соціальних ролях, які закріплюються у шкільних підручниках та освітніх програмах, посилюються практикою представлення жінок у засобах масової інформації та рекламі, у висловлюваннях керівників тощо.

Таким чином, стан розвитку ґендерних процесів в Україні показує, що у цілому вже напрацьовані дієві форми розвитку та поширення ґендерних процесів у суспільстві, його економічному, соціально-політичному та культурному середовищі. Українське суспільство реально потребує подальших ґендерних перетворень усіх структур політичної системи суспільства, включаючи такий провідний інститут держави, як Збройні Сили України.

Світовий досвід військового будівництва свідчить, що процеси функціонування та розвитку сучасних армій не відбуваються поза участі жінок. Характерною рисою сучасного військового будівництва в Україні є масовий характер представництва жінок у її Збройних Силах. Так, сьогодні у Збройних Силах України проходять службу понад 16,5 тис. жінок, з них 1 750 – офіцери, 14 804 – військовослужбовці військової служби за контрактом, 370 дівчат навчаються у вищих військових навчальних закладах. Тобто загальна кількість військовослужбовців-жінок становить 15 % від загальної чисельності військовослужбовців Збройних Сил України, що перевищує відсоток жінок у деяких державах-учасницях НАТО. Наприклад, частка жінок у збройних силах Туреччини складає – 0,2 %, Польщі – 1 %, ФРН – 7 %, Литви – 12 %, Франції – 13 %, Естонії – 15 %, Латвії – 15 %, Канади – 15 %, США – 15 %, Іспанії – понад 20 %, Ізраїлю – 35 % тощо.

За понад 20 років миротворчої діяльності України у складі національних контингентів пройшли службу близько 30 українських військовослужбовців-жінок.

Але до цього об’єктивного, закономірного процесу аж ніяк не можна підходити з позицій штучного, механічного дотримання балансу ґендерного представництва на армійських керівних посадах, його безмежного збільшення, а тим більш досягнення ґендерного паритету у війську, впровадження ґендерних квот на кшталт 50 % на 50 %, чи 30 % на 70 % тощо.

Ґендерна рівність є одним із найважливіших аспектів загальнолюдського принципу рівності, який безпосередньо співвідноситься з правовим статусом людини і громадянина, розповсюдженим на Збройні Сили України. Його складниками виступають: рівні права, рівні свободи, рівні обов’язки військовослужбовців (жінок і чоловіків), врахування особливостей (фізіологічних, анатомічних, психологічних та ін.) статей у правовому регулюванні, система засобів гарантування рівності статей в державі. Але така постановка питання не означає, що фізичні, фізіологічні можливості жінок не можуть обмежувати їх фахові можливості. Хоча рівність статей і може бути достатньо повною і всебічною, але усе ж таки не абсолютною.

Серед основних причин дотримання органами військового управління вибіркового характеру доступності для жінок військової діяльності називають: наявність психофізіологічних обмежень жіночого організму; існування нормативних обмежень чи заборон доступу жінок до експлуатації озброєння і військової техніки (бойової діяльності); дотримання вимоги щодо забезпечення оперативної сумісності з військовослужбовцями чоловічої статі.

Своєю невтомною працею жінки-військовослужбовці і працівники Збройних Сил підтримують обороноздатність нашої держави. Сьогодні у Збройних Силах України понад 16,5 тисяч жінок носять погони, ще близько 31 тисячі – працюють на посадах державних службовців і працівників Збройних Сил України. Вірю, що ви завжди будете сильними і ніжними, здатними вселяти впевненість у наші серця. Міністр оборони України Павло Лебедєв

Особливістю ґендерної політики у Збройних Силах України є розв’язання проблеми ґендерної рівності в інституційно-оптимальних для збереження обороноздатності держави формах.

Упровадження принципу ґендерної рівності військовослужбовців-жінок у Збройних Силах України знаходиться у площині безпосередньої залежності цього питання від вимог забезпечення високого рівня боєздатності, збереження бойових можливостей військ (сил) та їх належної бойової готовності. Тобто, до питань ґендерної рівності не можна підходити з позицій безмежного задоволення бажань окремих представниць жіночої статі, поза узгодження, а в окремих випадках, підпорядкування їх інтересів інтересам суспільства, що теж має законні права, зокрема право на безпеку умов життєдіяльності, воєнну безпеку.

Отже, принцип ґендерної рівності у специфічних умовах війська підпорядковується вимозі вищого порядку, а тому задовольняється лише частково, у прийнятних для суспільства формах. Ґендерна політика у Збройних Силах України здебільшого уособлює комплекс діяльності, який включає досягнення певного компромісу стосовно узгодження життєвих інтересів держави із забезпечення високої боєздатності військових структур з дотриманням законних прав жіноцтва займатись усіма видами діяльності у державі, включаючи і військову.

При зіткненні приватних інтересів жінок, які претендують на увесь спектр військової діяльності, з обмеженнями з боку її функціонального змісту слід виходити з їх реальних (особистих) функціональних можливостей, а також з позицій дотримання принципу єдиних вимог щодо виконання посадових обов’язків військовослужбовцями різної статі.

Дослідження, які були проведені англійськими військовими лікарями, однозначно довели, що спроба військовослужбовців-жінок зрівнятися у військовій справі з чоловіками матиме негативні наслідки. Світова практика також довела марність та небезпеку деяких послаблень у вимогах до жінок у навчально-бойовій підготовці військ (сил), зокрема при виконанні ними фізичних вправ.

Досягнення ґендерної рівності у Збройних Силах України припускає подолання явищ ґендерної дискримінації та причин, які її породжують. Дискримінаційні заходи і дії у ставленні до військовослужбовців-жінок, як зазначають експерти ОБСЕ в інформаційно-аналітичному документі Бюро ОБСЕ по демократичним інститутам і правам людини (БДІПЛ) – “Керівництві по правам людини і основним свободам військовослужбовців” (2008 р.), є реаліями більшості європейських країн. Небезпечними формами ґендерної дискримінації у збройних силах є сексуальні домагання та сексуальне насилля. Значущість боротьби з ними доводять, зокрема, результати соціологічних досліджень, проведених у військах (силах) фахівцями Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України. Так, наявність сексуальних домагань відносно них особисто підтвердили 10,66 % опитаних військовослужбовців жіночої статі.

Досить актуальною є проблема дотримання ґендерної збалансованості окремих сфер військової діяльності у Збройних Силах України. Йдеться про те, що не слід чинити штучні перешкоди вступу жінок до військово-навчальних закладів, перешкоджати їм у службовій кар’єрі. Але розв’язання суперечностей, пов’язаних з необхідністю поєднання законних прав жінок на оволодіння певними видами військової діяльності та одночасного дотримання функціональних обов’язків (здебільшого за чоловічими зразками) має здійснюватись не на суб’єктивний погляд командира (начальника), а виходячи з об’єктивних даних професійного, психологічного відбору, якому мусять підлягати усі військовослужбовці-жінки – кандидати на ту чи іншу посаду.

Проблема забезпечення ґендерної рівності у Збройних Силах України торкається не тільки дотримання прав рівного доступу жінок до військової діяльності, але й здійснення на практиці такого аспекту, як рівність можливостей – здобуття жінками високих посад та військових звань, створення умов для вирівнювання, поступового подолання розходження статусних позицій жінок та чоловіків у різних сферах життєдіяльності Збройних Сил. На відміну від більшості іноземних армій, у Збройних Силах України склалась ситуація, коли і досі немає жодної жінки-генерала (у збройних силах США їх більше 400), лише декілька полковників, переважно полковників медичної служби. Наявність жінок з вищими військовими званнями має не тільки статистичну значущість. Факт надання генеральських або вищих офіцерських звань військовослужбовцям-жінкам демонструє те, що у них є можливість досягти вершини кар’єрного сходження.

Ґендерна політика у Збройних Силах України не обмежується питанням дотримання та захисту законних прав військовослужбовців-жінок, а порушує проблеми вразливого ґендерного стану військовослужбовців-чоловіків, приймає характер загальної проблеми захисту прав людини у війську. Так, дуже важливим питанням, яке має небажані виховні, поведінкові, сімейні, суспільні наслідки, видається проблема батьківського статусу, браку батьківського виховного впливу, що торкається, передусім, офіцерських сімей. Звичайні стандарти військової служби за контрактом вимагають невідкладного розв’язання проблеми бюджету часу усіх категорій військовослужбовців. Упорядкування бюджету часу військовослужбовця є важливою ґендерною проблемою, передумовою щодо розв’язання питань не тільки у вихованні дітей, а й укріпленні сімей, попередженні розлучень, гуманітарному розвитку тощо.

Таким чином, Збройні Сили України мають потребу у ефективній, сучасній, ресурснозабезпеченій, послідовній ґендерній політиці, яка відповідатиме тенденціям загальносвітового гуманітарного розвитку, сприятиме максимальній реалізації соціального потенціалу українського жіноцтва, чоловічої спільноти, особистості загалом, у справі підвищення обороноздатності держави та бойової готовності її війська.

Рекомендована література

1. Актуальні проблеми ґендерної політики у Збройних Силах України: Навчально-методичний посібник. / [В.П. Кротиков, В.Л. Топальський, В.М. Малюга та ін.]; за заг. ред. Б.П. Андресюка. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2011. – 112 с.

2. Гендерна політика у Збройних Силах України: проблеми теорії та практики (Монографія) / Мін-во оборони України, Наук.-дослід. центр гуманітар. проблем Збройних Сил України; В.П. Кротиков, В.М. Малюга, В.Л. Топальський та ін. / за заг. ред. О.М. Олійника. – К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2012. – 334 с.

3. Гендер і державна політика / Пер. з англ. Упоряд. П. Ренкін: Навч. пос. – К.: Основи, 2004. – 394 с.

4. Ґендерні перетворення в Україні. – К.: “АДЕФ-Україна”, 2007. – 165 с.

5. Ґендерні стереотипи та ставлення громадськості до ґендерних проблем в українському суспільстві. – К.: ПРООН, Видавництво “Компанія ВАІТЕ”, 2007. – 145 с.

6. Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” № 2866-ІV від 8.08.2005 року // Нормативно-методичні основи ґендерних перетворень. – К., 2005. – С. 153–159.