Права та обов’язки учасників інформаційних відносин

Найбільшою цінністю права є права людини. Найповніше права людини реалізуються в правовій державі. Серед національних інтересів України особливе місце займає реалізація основних прав та свобод громадян в інформаційній сфері. Вона базується на принципах свободи інформації та заборонному принципі права – все, що не заборонено законом, дозволено. Цей принцип закріплено в міжнародних правових документах, Конституції України та інших законодавчих актах, які стали основою, джерелами інформаційного законодавства України [1 - 13].

Так, у Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., виписані загальнолюдські права та свободи:

1) всі народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст. 1);

2) кожна людина має право на свободу (ст. 3),

3) кожен має право на особисте життя, недоторканість житла, таємницю листування, захист гідності та репутації (ст. 12);

4) кожен має право на свободу думки, сумління та віросповідання, (ст. 18);

5) кожен має право на свободу переконань та на вільне їх вираження, свободу пошуку, отримання і розповсюдження інформації будь-яким засобами, незалежно від державних кордонів (ст. 19);

6) кожна людина має право на освіту, яка повинна забезпечувати гармонійний розвиток особистості та збільшувати повагу до прав і основних свобод (ч. ч. 1, 2 ст. 26) [1].

Ці загальнолюдські права та свободи знайшли своє вираження у цілій низці міжнародних актів.

В Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод (від 3 вересня 1953 року) у Розділі 1 "Права і свободи" записано, що:

1) право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання (ч. 1 ст. 1);

2) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (ст. 3);

3) рабство і примусова праця заборонені (ст. 4);

4) кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім визначених випадків і відповідно до процедури, встановленої законом (ст. 5);

5) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ст. 8);

6) кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (ст. 9);

7) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств; здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (ст. 10);

8) кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів; здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ст. 11);

9) користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою (ст. 14) [2].

У Міжнародного пакті про громадянські і політичні права (від 23 березня 1976 року) уточнюється, що ці свободи відносяться до будь-якої інформації, ідей та способів їх розповсюдження [3].

Ці права і свободи закріплені в Конституції України:

- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – ст. 31;

- право на недоторканість особистого і сімейного життя, особисту і сімейну таємницю – ч. 1, 2 ст. 32;

- свобода думки і слова – ч. 1 ст. 34;

- право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним шляхом – ч. 2 ст. 34;

- свобода об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів – ст. 36;

- право звертатися особисто, а також направляти колективні письмові звернення у державні органи влади та органи місцевого самоуправління – ст. 40;

- право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності – ч. 1 ст. 41;

- право власності є непорушним – ч. 4 ст. 41;

- право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення – ч. 2 ст. 50;

- право на освіту – ст. 53;

- свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності – ст. 54;

- право на правову допомогу – ст. 59.

Ці права та свободи громадян при реалізації можуть бути обмежені правами і свободою інших осіб та у випадках, вказаних у Законі.

У ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини записано, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою:

- забезпечення визнання та поваги прав і свобод інших осіб (у ст. 12 Декларації наведені права і свободи інших осіб: особисте та сімейне життя, недоторканість житла, таємниця листування, гідність і репутація);

- задоволення справедливих вимог моралі;

- суспільного порядку;

- загального добробуту у демократичному суспільстві.

В Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод (п. 2 ст. 10) поряд з підтвердженням обмеження прав тільки по закону розширюється і уточнюється перелік засад для такого виду обмежень:

- в інтересах державної безпеки, територіальної цілості, суспільного спокою;

- з метою запобігання заворушень та злочинів;

- для охорони здоров’я та моральності;

- для захисту репутації та прав інших осіб;

- для запобігання розголошення інформації, яка отримана конфіденційно;

- для забезпечення авторитету і законності правосуддя.

У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначені такі засади для обмежень:

- для поваги прав і репутації інших осіб;

- для охорони державної безпеки;

- для охорони суспільного порядку;

- здоров’я або моральності населення.

Разом з тим, у ст. 20 виписаний прямий перелік обмежень: будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, яка провокує дискримінацію, ворожнечу або насилля повинна бути заборонена законом.

Конституція України до засад для обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить:

- захист здоров’я – ст. ст. 49, 50;

- захист дитинства – ст. 52;

- захист моральності – ст. ст. 55, 56;

- захист засад конституційного строю – ст. 64;

- забезпечення безпеки та оборони держави – ст. 65.

Крім того, у ст. 29 Конституції закріплена можливість обмеження прав і свобод громадян з визначенням строків їх дії. А у ст. 63 Конституції закріплено, що ніхто не зобов’язаний давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом.

З цього порівняльного аналізу можна зробити наступні висновки.

До основних засад для обмеження інформаційних прав громадян належать:

- захист конституційного устрою;

- захист моральності, здоров’я, прав, законних інтересів інших осіб;

- забезпечення оборони і безпеки держави;

- забезпечення суспільного спокою з метою запобігання безладу і боротьби зі злочинністю;

- запобігання розголошення конфіденційної інформації;

- забезпечення авторитету і законності правосуддя;

- умови надзвичайного стану, які встановлені згідно законодавства.

Пряме обмеження інформаційних прав громадян можливе лише за умов:

- використання прав і свобод з метою зміни конституційного устрою;

- пропаганди соціальної ненависті, расової, національної, релігійної, мовної переваги, насилля та війни;

- порушення прав на недоторканість особистого життя;

- порушення прав на державну, службову, професійну, комерційну та банківську таємницю.