Суб’єкти інформаційних правовідносин

Оскільки інформаційні правовідносини охоплюють всі сфери життєдіяльності суспільства, то суб’єктами інформаційних правовідносин можуть бути всі можливі суб’єкти права:

1) фізичні особи;

2) об’єднання фізичних осіб (політичні, культурні, соціальні тощо).

При цьому кожний суб’єкт має свою мету та зацікавленість при здійсненні певних видів інформаційних правовідносин і діє згідно встановлених чинним законодавством України умов правового режиму інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, технологій тощо. Під впливом мети та зацікавленості формується поведінка суб’єктів, їх відношення між собою.

У відповідності до ролі, яку суб’єкт виконує при реалізації норм права, формуються моделі та механізми регулювання конкретних відносин суб’єктів. В таких ситуаціях діє право свободи на інформацію. Обмеження, які при цьому виникають для сторін об’єктивно не є обмеженням прав сторін. По суті ці обмеження є свободою дій у рамках, встановлених законом.

Для розуміння суб’єктів права в інформаційних правовідносинах є ще один важливий момент. Він пов’язаний з питанням визначення співвідношення справедливості та користі з точки зору зацікавленості різних суб’єктів права. З цієї точки зору, ще Фома Аквінський виділяв відносини справедливості комунікативні, тобто засновані на відносинах незалежних одна від одної осіб; відносини дистрибутивні, які створюються учасниками спільноти суб’єктів, які є членами цієї спільноти; легальні відносини, які являють собою обов’язки суб’єктів по відношенню до їх спільноти [62].

Згідно зі ст. 7 Закону України “Про інформацію” та ст. 3 Закону України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”[41], суб’єктами інформаційних відносин в Україні є громадяни України, юридичні особи або держава.

Суб’єктами інформаційних відносин також можуть бути інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Вони набувають передбачених законом прав і обов’язків у процесі інформаційної діяльності.

Основними учасниками інформаційних правовідносин в інформаційній сфері (ст. 42 Закону України “Про інформацію”) є виробники інформації (автори), споживачі інформації, поширювачі інформації, зберігачі (охоронці) інформації.

До споживачів інформації відноситься широке коло суб’єктів, які мають потребу в отриманні інформації різного виду і призначення, що необхідна їм перш за все для прийняття відповідних рішень у повсякденній діяльності.

До числа споживачів відносяться громадяни, юридичні особи, суспільні об’єднання, фірми, установи і підприємства, органи державної влади і місцевого самоврядування, інші структури, які запитують інформацію і користуються нею.

Щодо суспільних організацій, можна виділити такі види суб’єктів інформаційних відносин:

- приватні (фізичні) особи як суб’єкт інформаційного права;

- суспільні формування (громадські організації) як суб’єкти інформаційного права;

- приватні юридичні особи як суб’єкти інформаційного права;

- держава та її органи як суб’єкт інформаційного права;

- міжнародні організації як суб’єкт інформаційного права.

Правовідносини, у які вступають споживачі і виробники інформації, встановлюються нормами законів та інших нормативних актів залежно від виду інформації, що обробляється: відкрита інформація; документована інформація, в тому числі офіційні документи та інформація, що надається обов’язково; масова інформація; інформація обмеженого доступу.

Законами і іншими нормативними актами встановлюється порядок пошуку і отримання такої інформації, права і обов’язки споживача інформації, а також права, обов’язки і відповідальність виробника інформації залежно від виду інформації і форми її відображення.

Згідно ст. 9 Закону України “Про інформацію”, учасники інформаційних відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Згідно ст. 43 Закону України “Про інформацію”, кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на отримання інформації про:

- діяльність органів державної влади;

- діяльність народних депутатів;

- діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації;

- те, що стосується його особисто.

У ст. 10 Закону України “Про інформацію” наводяться гарантії права на інформацію, згідно яких право на інформацію забезпечується:

- обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

- вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

- створенням механізму здійснення права на інформацію;

- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

У ст. 44 Закону України “Про інформацію” законодавець наводить обов’язки учасників інформаційних правовідносин. Це:

- поважати інформаційні права інших суб’єктів;

- використовувати інформацію згідно з законом або угодою;

- забезпечувати дотримання принципів інформаційних відносин, передбачених ст. 5 Закону України “Про інформацію”;

- забезпечувати доступ до інформації всім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;

- зберігати інформацію в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;

- компенсувати шкоду при порушенні законодавства про інформацію.

Забезпечення права на пошук і отримання інформації здійснюється нормами інститутів масової інформації, інтелектуальної власності, документованої інформації.

У цивільному обігу інформації беруть участь такі суб’єкти:

виробники інформації (як окремих і вихідних інформаційних об’єктів, так і складових об’єктів);

власники (тримачі) інформації як посередники між виробниками і користувачами інформації;

споживачі інформації як кінцеві одержувачі і потенційні виробники інформації.

Існування властивості двуєдності інформації і носія дозволяє ввести до складу учасників цивільного обігу інформації ще один вид суб’єктів: власники (володарі) інформаційних об’єктів (носіїв інформації). Але слід відзначити, що це власники особливого роду. Особливість їх поведінки у цивільному обігу інформаційних об’єктів полягає в одночасному врахуванні прав речового власника і інформаційних прав.

Власники інформаційних об’єктів (інформаційних речей) чи інформаційні власники можуть бути трьох видів:

1) власник інформаційного об’єкта - виробник інформації, що відображена у цьому інформаційному об’єкті. Це виробник інформації, який має всі інформаційні права, і одночасно власник оригіналу інформаційного об’єкта, на якому створена їм інформація міститься. Інформаційні права і право власності на оригінал інформаційного об’єкта він набуває за фактом створення інформації на базі конституційного права вільної творчості;

2) власник (володар) інформаційного об’єкта - власник (господар) інформації, яка відображена у цьому інформаційному об’єкті. Це суб’єкт, який має певний обсяг інформаційних прав відповідно до умов договору, що укладений ним з виробником інформації на тиражування і розповсюдження інформації з урахуванням задоволення майнових прав виробника інформації. Одночасно, відповідно до умов цього ж договору, він є власником або оригіналу твору (при передачі йому всіх інформаційних прав), або врахованої копії інформаційного об’єкта (при передачі частини таких прав). Природно, він може також виступати і як володар інформаційного об’єкта на правах відповідального зберігання і оперативного управління (чи оренди);

3)власник інформаційного об’єкта - споживач інформації, що відображена на цьому об’єкті. Це суб’єкт, який має інформаційні права в обсязі права знати і застосовувати в особистій діяльності вміст інформації, відображеній в інформаційному об’єкті, на умовах договору купівлі-продажу, в тому числі і договору оферти. Йому заборонено тиражування і розповсюдження інформації у комерційних цілях чи іншим способом, що порушують майнові права виробника інформації [62].

Всі перераховані власники можуть у повній мірі здійснювати права речового власника щодо інформаційного об’єкта, який їм належить на правах власності, тобто продати його, подарувати, успадковувати і здійснювати інші аналогічні дії. Однак при цьому повинні твердо виконуватися умови договору на передані йому інформаційні права, що встановлюють право використання вмісту інформації, яка відображена на цьому об’єкті. Одержувач інформаційного об’єкта також не має права порушувати вказані інформаційні права.

Слід відзначити, що інформаційні об’єкти, що знаходяться у власності вказаних вище суб’єктів, не завжди одні й ті ж самі речі, тобто це не завжди один і той самий носій інформації. При взаємодії виробника і володаря інформації це може бути фізично один і той самий об’єкт (наприклад, коли мова йде про оригінал твору). Проте у власності споживачів інформації знаходяться принципово різні, як речі, інформаційні об’єкти. А спільним для них, в рамках розглянутих інформаційних прав, є тільки зміст інформації, що відображена на цих носіях.

Одним з головних питань в інформаційних правовідносинах є права людини (фізичної особи) як суб’єкта права в інформаційній сфері. Ця категорія суб’єктів в правових актах подається як “громадянин”, “індивід”, “особа”, “людина”, “кожний”.

Конституція України у розділі ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” гарантує ці права згідно загальних норм та принципів міжнародного права. Додатково, у ст. 26 встановлено, що “Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обв’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.”

З моменту народження у людини виникають тісні зв’язки з органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Реєстрація народження, отримання паспорта, оформлення житлово-комунальних документів, закріплення за поліклінікою, вирішення пенсійних питань – все це дії, які спрямовані на створення масиву документованої інформації (інформації про особу або персональні дані), яка визначає статус людини як громадянина у певні часи її життєдіяльності.

В інформаційній сфері громадянин набуває визначеного спеціального статусу, права і обов’язки завдяки службовим, виробничим, діловим зв’язкам. Інформаційна сфера, яка формується у межах загального та спеціального статусу громадянина, захищається державою, а свої права у сфері інформації кожний може реалізувати у відповідності зі своїм статусом і у рамках чинного законодавства.

Первинним суб’єктом, якому належить право на інформацію як твір, є автор. Автор – це фізична особа, творчою працею якої створено твір (ст. 4 Закону України “Про авторське право і суміжні права” [27]).

Згідно зі ст. 11 Закону України “Про авторське право і суміжні права”:

1. Первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор.

2. Автором вважається особа, зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або на оригіналі твору мистецтва, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Фізична особа стає суб’єктом авторського права з моменту створення твору. Для визнання особи суб’єктом авторського права в сфері інформаційних відносин непотрібна будь-яка реєстрація твору. На визнання особи суб’єктом авторського права не впливає її вік й те, що твір створено ним в порядку виконання службового завдання.

Нерідко буває так, що інформація (як твір) створюється кількома авторами. У такому випадку річ йде про співавторство. Згідно зі ст. 12 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними.

Згідно ст. 4 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, до осіб, які мають авторське право, належить автор у випадках, коли майновими правами володіє автор, а також фізична чи юридична особа, якій було передано майнові права.

Законодавство України виділяє, крім автора, цілий ряд спеціальних суб’єктів інформаційних відносин. Згідно ст. 1 Закону України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” [41], це:

- власник інформації - фізична або юридична особа, якій належить право власності на інформацію;

- власник системи - фізична або юридична особа, якій належить право власності на систему;

- користувач інформації в системі - фізична або юридична особа, яка в установленому законодавством порядку отримала право доступу до інформації в системі.

Особливе місце серед учасників інформаційних відносин займає користувач (споживач) інформації, який звертається до інформаційної системи або до посередника з метою отримання інформації і користується нею, а також користувач інформаційної системи, технологій та засобів їх забезпечення.

Користувач – це будь-яка особа, що може пересилати команди чи повідомлення в систему оброблення даних або приймати їх від неї.

Користувач автоматизованої системи:

1) фізична або юридична особа, яка має право використання автоматизованої системи за угодою з розпорядником автоматизованої системи;

2) особа, що бере участь у функціонуванні автоматизованої системи або має право використовувати і використовує результати її функціонування.

Користувач інформації – суб’єкт, який звертається до власника, володаря або розпорядника за отриманням необхідних йому інформаційних продуктів і використовує їх.

Користувач національних інформаційних ресурсів – будь-яка юридична або фізична особа, що використовує в своїй діяльності необхідні їй елементи національних інформаційних ресурсів України.

Розглядаючи питання людини як суб’єкта інформаційних правовідносин, не можна не зупинитись на питаннях захисту духовності молоді. Ці питання займають чільне місце в інформаційній політиці України, оскільки пов’язані з формуванням світогляду, моральних та духовних цінностей підростаючого покоління нашої держави. Особливої актуальності вони набувають сьогодні, коли ЗМІ поширюють інформацію, що демонструє насильство, порнографію, наркоманію тощо.

Ця галузь вітчизняного законодавства базується на положеннях Женевської декларації прав дитини 1924 року [8], Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року [9], Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (зокрема, в ст.ст. 23, 24) [3, 10], в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в ст. 10) [11], Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року [1], Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року [12], яка ратифікована Україною 21 лютого 1990 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей від 30 вересня 1990 року [13] та інших міжнародних документах.

В основних положеннях цих документів задекларовано, що:

1) всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах; вони наділені розумом та сумлінням і повинні поводитись один з одним у дусі братерства (ст. 1 Загальної Декларації прав людини); кожна людина може зазнавати тільки такі обмеження, які законодавчо встановлені виключно з метою забезпечення визнання та поваги прав і свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та загального благополуччя у демократичній державі (ч. 2 ст. 29 Загальної Декларації прав людини);

2) дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності (Конвенція про права дитини);

держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини. З цією метою Держави-учасниці:

a) сприяють засобам масової інформації у поширенні інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях;

b) сприяють міжнародному співробітництву в галузі підготовки, обміну та поширення такої інформації і матеріалів, що надходять із різних культурних, національних і міжнародних джерел;

c) сприяють виданню і розповсюдженню дитячої літератури;

d) сприяють засобам масової інформації у приділенні особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи меншостей або до корінного населення;

e) сприяють розробці належних принципів захисту дитини від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю (ст.17 Конвенції про права дитини);

3) діти світу невинні, уразливі, залежні, допитливі, енергійні; їх час повинен бути часом радощів, миру, ігор, навчання та зростання; їх майбутнє має ґрунтуватися на гармонії та співпраці; їх життя має ставати більш повнокровним по мірі розширення їх перспектив і набуття ними досвіду (п.2 Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей).

Оскільки діти – це громадяни завтрашнього світу, їх життя, захист та розвиток є головною умовою розвитку людства у майбутньому. Забезпечення молоді знаннями та ресурсами для задоволення головних потреб людини, повного розкриття своїх потенційних можливостей – першочергова ціль національного розвитку (п. 3 Плану дій щодо здійснення Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей).

Враховуючи вищезазначене та ст.ст. 3, 21, 23, 28, 52, 53 Конституції в Україні розроблена Національна програма "Діти України", яка затверджена Указом Президента України "Про Національну програму "Діти України" від 24 січня 2001 року № 42/2001 [50].Основна мета Національної програми "Діти України" - це забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною.

На забезпечення цієї програми прийняті Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми "Діти України" на період до 2005 року [51], постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 року N 767, Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 5 жовтня 2000 р. “Про захист прав неповнолітніх споживачів” [58] тощо.

У Національній програмі "Діти України" констатується, що у сфері розвитку дітей України склалася складна ситуація, яка є наслідком демографічної кризи, що характеризується погіршенням не лише кількісних, а й якісних характеристик населення, зокрема загостренням проблеми здоров'я дітей.

Відмічено, що серед першокласників 60 відсотків дітей мають ті чи інші порушення соматичного та психічного характеру. Зростає кількість дітей, які мають психоневрологічні захворювання (328,8 тисячі), хвороби нервової системи і органів чуття (1,3 мільйона). 10 відсотків від загальної кількості дітей, які вступають до першого класу загальноосвітньої школи, мають затримку психічного розвитку. У значної частини школярів спостерігається недорозвиненість емоційно-почуттєвої, інтелектуальної та вольової сфери. Почастішали випадки порушення імунної системи, хронічних запальних захворювань бронхолегеневої системи, органів травлення, сечових шляхів та захворювань щитовидної залози.

Особливої гостроти набула проблема соціального сирітства. Серед дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (близько 90 тисяч), лише 7 відсотків - круглі сироти. Серед підлітків та молоді поширюється куріння, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, венеричні захворювання, посилюється загроза епідемії СНІДу.

Частішають випадки вагітності неповнолітніх. Помітно зростає дитяча бездоглядність, злочинність, проституція, кількість самогубств.

У духовному розвитку спостерігається розпливчатість життєвих цілей, девальвація загальнолюдських і культурно-національних цінностей, для значної частини дітей властивий стан соціальної інфантильності. Актуальними є проблеми культури спілкування, адаптованості дітей і підлітків до навчально-виховних колективів.

Об'єктивними причинами різкого зниження фізичного, психічного, соціального і духовного здоров'я підростаючого покоління є глибока соціально-економічна криза, екологічні проблеми, критичний стан щодо забезпечення дітей раціональним харчуванням, слабка матеріально-технічна база системи охорони здоров'я і освіти.

Важливу роль у формуванні світогляду майбутнього покоління відіграє освіта. У ст. 53 Конституції України гарантується право кожного на освіту. Проте комерціалізація соціальної сфери обмежує доступ дітей до позашкільної освіти, задоволення їх культурних інтересів та спортивно-оздоровчих потреб.

В Програмі підкреслюється, що поліпшення умов розвитку дітей має розглядатись як передумова сприятливого соціально-економічного і демографічного майбутнього, як проблема національного значення для України, що потребує першочергового вирішення, і виписані основні заходи щодо виправлення ситуації.

Поряд с правами громадян України, які гарантуються Конституцією України та іншими законодавчими актами, в інформаційному законодавстві нашої держави розглядаються питання роботи з інформацією в умовах виконання функцій органів законодавчої, виконавчої та правоохоронної діяльності, встановлюється правовий статус органів державної влади та місцевого самоврядування. Це сфера інформаційного забезпечення діяльності відповідних органів, їх керівництва та всіх категорій службовців.

Інформаційна діяльність органу державної влади пов’язана з його роллю та обов’язками і спрямована на забезпечення виконання завдань конкретного органу. Визначальним є статус органу державної влади, його місце в системі державної влади. З урахуванням цього, завданнями інформаційних співвідношень підрозділів та самого органу є забезпечення їх діяльності, а також формування своєї інформаційної інфраструктури. І.Л. Бачило виділяє в цій області декілька проблем:

1) проблемою є структуризація інформації у межах одного органу державної влади та вибір найбільш правильного визначення всього комплексу інформації, яка обертається у межах функціонального впливу цього органу;

2) проблемою є фільтрація вихідної інформації, яка, по суті, забезпечує зв’язок органу з іншими органами;

3) проблемою є систематизація інформації з врахуванням категорії інформації з обмеженим доступом. Для цього в структурі службової інформації, до якої належить вся інформація, що циркулює в органі, повинні виділятися масиви, блоки інформації, які відповідають категоріям інформації по доступу: відкрита службова інформація, інформація, що відноситься до державної таємниці, персональні дані, комерційна таємниця суб’єктів, з якими взаємодіє орган тощо [62].

Крім отримання інформації, яка необхідна органу державної влади для виконання своєї безпосередньої діяльності, важливе значення має і діяльність щодо надання інформації іншим користувачам. До останніх відносяться інші органи державної влади, спеціалізовані організації збору та обробки інформації по окремих напрямках державної діяльності (статистична, фінансова тощо), організації, громадяни, ЗМІ.

Органи державної влади з особливим статусом (Центральний банк, Прокуратура України, Центральна виборча комісія) мають свою специфіку. Вони віднесені Конституцією до органів трьох гілок державної влади, виконують важливі державні функції і мають повноваження видавати нормативні правові акти, які є обов’язковими для органів державної влади, місцевого самоуправління, всіх юридичних та фізичних осіб.

Ці органи здійснюють інформатизацію своїх власних систем та використовують інформаційні ресурси і комунікації для отримання необхідної інформації, забезпечують виконання правового режиму інформації по ознаках власності, конфіденційності, здійснюють інформаційне обслуговування органів державної влади та інших споживачів.

Правовий статус організацій та установ в інформаційній сфері визначає загальний статус організацій (як юридичних осіб) та спеціальний інформаційний статус тих організацій, які здійснюють спеціалізовану діяльність у сфері збору, зберігання, обробки, передачі, розповсюдження інформації на професійній основі.

У порядку здійснення загального правового статусу юридична особа реалізує свої права та обов’язки у відповідності до чинного законодавства України та уставів конкретних організацій. При цьому виникають проблеми інформаційного забезпечення виробничої, наукової, управлінської діяльності організації: створення, отримання, придбання інформаційних ресурсів, технологій, техніки для їх обробки та розповсюдження тощо. У колі загального правового статусу організації вирішуються питання обліку своїх інформаційних ресурсів, розпорядження ними у рамках закону.

При вирішенні питань інформаційного забезпечення своєї діяльності організації повинні прагнути до уніфікації та стандартизації інформаційного забезпечення функціональної діяльності.

Питання використання інформаційних ресурсів та інформаційних технологій як об’єктів права пов’язані з суб’єктивними правами юридичних осіб у цивільно-правових операціях та операціях адміністративно-правового характеру. Об’єкти інформаційних ресурсів і технологій можуть входити у склад уставного капіталу юридичної особи (наприклад, акціонерних організацій).

Спеціальний статус організації, яка працює виключно з інформацією, надає інформаційні та комунікаційні послуги, знаходить своє відображення у видовому інформаційному законодавстві та інших правових актах України. Наприклад, Закони України “Про бібліотеки і бібліотечну справу”[32], “ Про Національний архівний фонд та архівні установи”[28], Концепція Державної програми розвитку архівної справи на 2006-2010 р.р. [56] тощо.