Право суб’єктів інформаційних відносин на інформацію

Право суб’єктів інформаційних відносин на інформацію передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання інформації, яка необхідна їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів (ст. 9 Закону України "Про інформацію").

У ст.ст. 10, 29 Закону України “Про інформацію” законодавець закріплює право громадян України, юридичних осіб і органів державної влади на інформацію, виписує гарантії права на інформацію та шляхи забезпечення доступу до відкритої інформації.

У Конституції України є прямі вказівки на види інформації, право доступу громадян до яких не може бути обмеженим.

У ст. 32 кожному гарантується право ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Така інформація не може бути засекречена. У ст. 50 гарантується право кожному на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту.

Крім цього, в Україні існує ряд законів та підзаконних актів, в яких наводиться перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмеженим (наприклад, в Законі “Про державну таємницю” [29] тощо).

Таким чином, на основі законодавства України можна скласти перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмеженим:

- закони (повинні бути офіційно опублікованими – ч. 2 ст. 94 Конституції);

- будь-які нормативні акти, які стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина (повинні бути офіційно опублікованими – ч. ч. 2, 3 ст. 57 Конституції);

- інформація про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту (ч. 2 ст. 50 Конституції);

- інформація про надзвичайні події, катастрофи, стихійні лиха;

- екологічна, метереологічна, демографічна, санітарно-епідеміологічна та інша інформація;

- інформація про розміри золотого запасу та державного валютного резерву України;

- інформація про привілеї, компенсації, пільги, які мають окремі категорії громадян, посадові особи та установи;

- інформація про стан здоров’я вищих посадових осіб;

- інформація про факти порушення прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб;

- інформація про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування;

- інформація про використання бюджетних коштів;

- інформація про стан боротьби зі злочинністю;

- документи, які накопичуються у відкритих фондах бібліотек, архівів, інформаційних системах державної влади, органів місцевого самоврядування, суспільних об’єднань, організацій тощо.

Кінець ХХ століття – це період формування національного законодавства в інформаційній сфері, забезпечення доступу до інформаційних систем відкритого режиму, створення режиму обмежень до державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом.

Сьогодні інформаційне законодавство йде шляхом вдосконалення законодавства про засоби масової інформації, про авторське право, удосконалюється національне законодавство про механізми надання інформації громадянам по каналах бібліотек, архівів тощо. Паралельно з цим удосконалюється законодавство щодо захисту таких категорій інформації, як персональні дані, конфіденційна інформація, різні види таємниць тощо.

У вітчизняній системі реалізації права на інформацію виділяються такі суб’єкти: “громадянин” – фізична особа, “населення”, “юридична особа”, “орган державної влади”, “суспільні об’єднання”, “держава”, “міждержавні утворення”. Право на інформацію кожного з них реалізується з урахуванням загального правового статусу цих суб’єктів і їх ролі у визначеному правовому просторі.

Найпершою особою, яка реалізує свої права на інформацію, є громадянин. Для визначення його статусу в області права на інформацію необхідно встановити юридичну характеристику громадянина, яка має три визначальних моменти:

1) державно-правовий – пов’язаний з визнанням права та його реалізацією у межах дії права визначеної держави;

2) змістовний – пов’язаний з нормативно встановленим змістом даного права;

3) процесуальний – пов’язаний з порядком реалізації права.

Розглянемо ці моменти докладніше.

1. Державно-правовий момент при визначенні прав особи використовує термін “громадянин”. Юридична наука розглядає громадянина у якості суб’єкта національного публічного і громадянського права. Термін “громадянин” використовується у законодавстві, яке діє у територіальних межах держави та зобов’язує державу гарантувати реалізацію прав громадян на своїй території. Поряд з цим територіальні обмеження прав громадян розширюються таким чином:

- Конституція України передбачає розповсюдження прав і обов’язків громадян на іноземних громадян та осіб без громадянства, які знаходяться на Україні, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами (ст. 26);

- Конституція України використовує не тільки термін “громадянин”, а і термін “людина”, об’єднуючи їх у терміну “кожен”. Цим самим Конституція України включає громадян своєї держави в систему міжнародного права, яка регулює права людини незалежно від її державно-правового статусу.

2. Змістовно-правовий момент права на інформацію має широкі межі. У порівнянні з нормами Декларації ООН про права людини та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, конституційні засади права людини і громадянина України передбачають поряд з такими формами його реалізації, як свобода думки і слова, свободу пошуку, отримання, поширення інформації (ст. 34).

3. Процесуальний момент – частково реалізується у Законі України “Про інформацію” (щодо запиту і порядку його забезпечення). Проте, потребують більш детального врегулювання такі питання, як, наприклад, порядок розповсюдження своєї власної інформації, інформації, яка належить іншим особам.

Нормативного забезпечення потребує питання про право на інформацію юридичних осіб – будь-яких організацій. Особливе місце тут займають ті організації, які беруть безпосередню участь у процесах інформатизації – у розробці програмних продуктів, їх реалізації тощо. Сьогодні в процесах розробки і розповсюдження програмних продуктів приймає участь велика кількість програмістів і організацій-посередників. Це виробництво потребує особливої уваги, тому що воно пов’язане з формуванням технічних засад інформаційного суспільства в Україні і включенням її у світовий інформаційний простір. Тому у цій сфері повинні діяти не тільки правові норми, які визначають статус, порядок діяльності цих установ, їх права та відповідальність, а й стандарти та технічні умови, які пов’язані зі стандартизацією продукції, встановленням правил виходу на світовий ринок тощо. Поки що законодавчо врегульовані не всі питання щодо баз даних, інформаційних систем, каталогів, картотек довідкового характеру, службової та ділової інформації, права власника, користувача такої інформації тощо.

Право на інформацію органів державної влади і місцевого самоврядування також має багато проблем.

По-перше, визнання документованої інформації інформаційним ресурсом піднімає питання щодо функцій різних органів державної влади у сфері створення сучасних інформаційних ресурсів, систем і мереж зв’язку для їх отримання і надання споживачеві та забезпечення своєї особистої діяльності.

По-друге, поки ще не вирішено на державному рівні питання сумісності інформаційних ресурсів різних органів державної влади, створення єдиної системи, яка б забезпечувала сучасний інформаційний рівень прийняття державних рішень, визначення політики і реалізації загальнодержавних функцій.

Підсумовуючи вищезазначена, можна зробити такі висновки.

Головним завданням органів державної влади і місцевого самоврядування є створення умов для сучасного рівня забезпечення права громадян і юридичних осіб України на інформацію.

Право на інформацію можна визначити як нормативно-визначений порядок реалізації повноважень різних суб’єктів (фізичних, юридичних осіб, органів державної влади, місцевого самоврядування, суспільних організацій) в області створення, отримання, збору, зберігання, використання, розповсюдження інформації з метою, що не суперечить свободам, правам та інтересам особи, держави, суспільства та забезпечує реалізацію інших прав і обов’язків цих суб’єктів, які гарантовані законодавством України і нормами міжнародного права.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується:

- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

- вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

- створенням механізму здійснення права на інформацію;

- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію (ст. 10 Закону України “Про інформацію”).

В ст. 11 Закону України “Про інформацію ” зазначено, що мова інформації визначається відповідним законодавством України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.

Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права.

Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних чи політичних міркувань (ст. 45 Закону України ”Про інформацію”).

Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституц1йного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.

Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.

Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом (ст. 46 Закону України ”Про інформацію”).

Під час реалізації права на інформацію важливим питанням є забезпечення достовірності інформації. Особливо гостро це питання постало в нашій державі у зв’язку з процесом автоматизації документообігу, створенням та використанням електронного документа. Електронні документи потребують специфічних засобів і методів захисту від пошкодження, копіювання, модифікації, підробки. Одним з найпоширеніших у світі засобів підтвердження оригінальності електронного документу є електронний цифровий підпис.

22 травня 2003 року в Україні вступив в силу Закон “Про електронно-цифровий підпис” [40]. Цей Закон визначає правовий статус електронного цифрового підпису та регулює відносини, що виникають при його використанні.

Дія Закону не поширюється на відносини, що виникають під час використання інших видів електронного підпису, в тому числі переведеного у цифрову форму зображення власноручного підпису.

Згідно із ст. 1 Закону:

1) електронний підпис - дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних;

2) електронний цифровий підпис - вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа;

3) засіб електронного цифрового підпису - програмний засіб, програмно-апаратний або апаратний пристрій, призначені для генерації ключів, накладення та/або перевірки електронного цифрового підпису;

4) особистий ключ - параметр криптографічного алгоритму формування електронного цифрового підпису, доступний тільки підписувачу;

5) відкритий ключ - параметр криптографічного алгоритму перевірки електронного цифрового підпису, доступний суб'єктам відносин у сфері використання електронного цифрового підпису;

6) засвідчення чинності відкритого ключа - процедура формування сертифіката відкритого ключа;

7) сертифікат відкритого ключа (далі - сертифікат ключа) - документ, виданий центром сертифікації ключів, який засвідчує чинність і належність відкритого ключа підписувачу. Сертифікати ключів можуть розповсюджуватися в електронній формі або у формі документа на папері та використовуватися для ідентифікації особи підписувача;

8) посилений сертифікат відкритого ключа (далі - посилений сертифікат ключа) - сертифікат ключа, який відповідає вимогам цього Закону, виданий акредитованим центром сертифікації ключів, засвідчувальним центром, центральним засвідчувальним органом;

9) акредитація - процедура документального засвідчення компетентності центра сертифікації ключів здійснювати діяльність, пов'язану з обслуговуванням посилених сертифікатів ключів;

10) компрометація особистого ключа - будь-яка подія та/або дія, що призвела або може призвести до несанкціонованого використання особистого ключа;

11) блокування сертифіката ключа - тимчасове зупинення чинності сертифіката ключа;

12) підписувач - особа, яка на законних підставах володіє особистим ключем та від свого імені або за дорученням особи, яку вона представляє, накладає електронний цифровий підпис під час створення електронного документа;

13) послуги електронного цифрового підпису - надання у користування засобів електронного цифрового підпису, допомога при генерації відкритих та особистих ключів, обслуговування сертифікатів ключів (формування, розповсюдження, скасування, зберігання, блокування та поновлення), надання інформації щодо чинних, скасованих і блокованих сертифікатів ключів, послуги фіксування часу, консультації та інші послуги, визначені Законом;

14) надійний засіб електронного цифрового підпису - засіб електронного цифрового підпису, що має сертифікат відповідності або позитивний експертний висновок за результатами державної експертизи у сфері криптографічного захисту інформації. Підтвердження відповідності та проведення державної експертизи цих засобів здійснюється у порядку, визначеному законодавством.

Згідно ст. 2 Закону суб’єктами правових відносин у сфері послуг електронного цифрового підпису є:

- підписувач;

- користувач;

- центр сертифікації ключів;

- акредитований центр сертифікації ключів;

- центральний засвідчувальний орган;

- засвідчувальний центр органу виконавчої влади або іншого державного органу (далі - засвідчувальний центр);

- контролюючий орган.

Електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо:

- електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису;

- під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису;

- особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті.

Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа (ст. 3 Закону).

Електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів.

ЕЦП використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі.

Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі.

Нотаріальні дії із засвідчення справжності електронного цифрового підпису на електронних документах вчиняються відповідно до порядку, встановленого законом (ст. 4 Закону).

Глава 5. Законодавче регулювання окремих видів інформаційних правовідносин (базове та видове інформаційне законодавство)