Орфоепічні та акцентуаційні мовні норми

Основою орфоепічних норм сучасної української літературної мови є відповідні фонетичні закономірності.

Особливостісучасноїукраїнськоїлітературноївимови:

Норми вимови голосних звуків в українській літературній мові пов’язані з їх наголошеною або ненаголошеною позицією; на вимову ненаголошених голосних впливає наступний наголошений голосний звук, а також темп мовлення.

1. Наголошений та ненаголошений [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: вода, голова. Але ненаголошений [о] перед складом з [ý], [í] в основі слова наближається до [у]: кожух, голубка, копійка.

2. Ненаголошений голосний [е] майже завжди вимовляється із наближенням до [и], а ненаголошений [и] вимовляється з наближенням до [е ]: несу, великий, чекати, село, зелений, писати, сидіти, живе.

У сучасній українській мові вимова дзвінких та глухих приголосних звуків здійснюється відповідно до певних правил:

1. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляють дзвінко: гриб, сім, казка, ніжка.

«Запам’ятайте».

Лише приголосний [г] вимовляється як глухий [х] у словах легко, вогко, кігті, нігті, дьогтю та у похідних.

2. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова вимовляються дзвінко: боро т ьба, во к зал, про с ьба.

3. У деяких словах в українській мові вживають проривний звук [ґ]: ґанок, ґрунт, аґрус, ґазда.

4. Звук [в] не оглушується і не переходить у [ф], а на початку слова перед приголосним, у середині та в кінці слова після голосного переходить у нескладовий голосний [ў]: казав, вовк, давно.

5. Африкати [дж], [дз] вимовляються як один звук: джерело, дзвоник.

6. Прийменник з і префікс з- перед глухими приголосними вимовляються як [с].

Важливе значення для правильності усного мовлення має правильне наголошування слів, тобто дотримання акцентуаційних норм.

Виділення у мовленні певного складу за допомогою фонетичних засобів називають наголосом.

В українській мові існує словесний динамічний, або силовий, наголос, коли наголошений склад виділяють більшою силою голосу. Таким чином, словесний наголос – це виділення в слові одного зі складів посиленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучання.

Українській мові також властивий вільний, рухомий наголос, який не фіксується на жодному складі. Наголос може падати в одних словах на перший склад, в інших – на другий склад або третій: áбрис, абáка, велодрόм.

В українській мові є також слова з подвійним наголосом: алфáвíт, пόмúлка, зáвждú.

Перевірити наголошування слів та їхніх форм можна за орфографічними й орфоепічними словниками, а також за спеціальними словниками наголосів.