Глава 15. Права людини і громадянина

1. Історичний розвиток ідеї прав людини.
2. Загальне поняття основних прав людини.
3. Класифікація основних прав людини.
4. Міжнародні стандарти прав людини.
5. Принцип верховенства права.

1. Історичний розвиток ідеї прав людини

Поняття прав людини історично простежується із Стародавньої Греції та Риму. За римським філософом Цицероном, право і справедливість логічно пов’язані, й тільки те, що відповідає закону природи, є справжнім (істинним) правом. Ще яскравіше питання прав людини відображається в обох частинах Біблії – Старому й Новому Заповітах. Так, Біблія зафіксувала найцінніше право людини - право на життя. Одна з найважливіших заповідей християнства - “не вбивай”. У Біблії стверджується необхідність забезпечувати рівність людей. У “Святому Письмі” читаємо: “Нема юдея, ні геллена, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, - бо всі ви один у Христі Ісусі”(Галатам 3:28). Неабияка увага приділяється у Біблії матеріальним умовам життя людини, зокрема закріпленню фундаментального права на власність та її охорону. У Мойсеєвих заповідях говориться: “ Не жадай дому ближнього свого”(Вихід 20:17). Серед загальнолюдських прав Біблія визнавала право на щотижневий відпочинок або допомогу сиротам, удовам, хворим. “Книга книг” формулює “золотий принцип” людських взаємин. Зокрема, вона чітко акцентує на тому, що, користуючись певними правами, людина не повинна завдавати шкоди іншим людям. У “Святому Письмі” читаємо: “Не робити іншим того, чого собі не бажаєте”(Дії 15:29), а також: “Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви” (Матвія 7:12, Луки 6:31).Біблія регламентує правила судового розгляду конфліктів, притягнення до відповідальності. Зокрема, йдеться про рівність людей перед судом, про відповідальність людини за свої вчинки, про забезпечення справедливості судового рішення, про неприпустимість зворотної дії закону, який встановлює покарання: “…гріх не ставиться в провину, коли немає Закону” (Римлянам 5:13); про обов’язок свідчити у суді тільки правдиво; про обов’язок бути чесним і непідкупним.

Отже, можна стверджувати, що Біблія є одним із джерел, з яких поступово розвинулись існуючі нині уявлення про права людини.

Великий внесок у розвиток ідеї прав людини зробили такі видатні філософи, як Хома Аквінський, Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Імануїл Кант.

Так, Джон Локк у “Другому трактаті про державне правління” виділяє основні права людини: право на життя, свободу (свободу від свавільних законів) та власність. За Локком, свобода людей, які мають над собою уряд, полягає у тому, щоб жити за постійними правилами, загальними для всіх у цьому суспільстві й установленими законодавчою владою, в ньому створеною; це – свобода чинити за власною волею в усіх діяннях, коли це не заборонено правилами, і не підкорятися непостійній, непевній, невідомій, деспотичній волі іншої людини, тим часом як свобода природи не має бути обмежена нічим, окрім закону природи. У той же час Локк, як продукт своєї епохи, приймав інститут рабства, не заперечував проти надання політичних прав тільки тим, хто мав власність, і не заперечував, що права жінок і чоловіків не є рівними.

Жан – Жак Руссо вірив, що люди повинні віддати всі свої природні права державі, але тільки особливій державі, яка щиро представляє їх інтереси. За Руссо, суспільний договір віддає державі абсолютну владу над її членами, подібно до того, як природа дає чоловікові владу над його кінцівками.

Імануїл Кант вважав природну свободу єдиним первісним (справжнім) правом, яке належить кожному чоловікові через його людську природу. Це природне право походить з розуму і обмежується розумом. Основою суспільного договору Кант також вважав розум. Тому істинна свобода не віддається цілком або частково, коли люди вступають в громадянське суспільство. Швидше люди віддають повністю свою дику, беззаконну свободу, щоб знайти свободу аж ніяк не меншу, залежну від законів.

Першим досягненням на шляху створення стандартів у галузі прав людини вважається Велика хартія вольностей, підписана у 1215р. в Англії королем Іоаном, якого полонили повстанці. Хартія складається з 63 статей, що захищають права на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму, – таким чином обмежувалася влада монарха над особистістю. Чи не вперше було укладено договір монарха з громадянським суспільством.

Наступні спроби законодавчого закріплення теоретичних дискусій щодо ідеї прав людини з’являються в епоху становлення буржуазних відносин. Важливими етапами у розвитку ідеї прав людини стало прийняття англійської Петиції про права (1628 р.), Габеас Корпус Акта (Habeas corpus act) (1679р.), Білля про права (1689р.), Декларації про незалежність США (1776р.), Вірджінської декларації про права (1776р.), Конституції США 1787 р., а саме перших десяти поправок, які набули сили у 1791 році. В американській Декларації про незалежність 1776р. проголошувалися невід’ємні природні права людини – “право на життя, на свободу і на прагнення до щастя”.

Символом боротьби за права людини стала французька Декларація прав людини і громадянина 1789року. Цікаво, що Декларація включала термін “права чоловіка”, а не “права людини”. Цей маніфест був адресований не тільки французькому народові, а й усьому людству загалом. Декларація виходить з положення, що людина становить самостійну цінність, природно вона обдарована обумовленими правами, які не можуть бути обмежені; держава ж покликана служити знаряддям захисту невід’ємних прав людини. Перша стаття Декларації проголошує: “Люди народжуються і лишаються вільними і рівними в правах”. Стаття 2 говорить: “Метою кожного суспільного союзу є забезпечення природних та невід’ємних прав людини”. Такими проголошуються: життя, свобода, власність, безпека, опір гнобленню.

Перелічені акти закріплювали права першого покоління – невід’ємні особисті та політичні права. Це – право на життя, свободу та безпеку, право на власність, право на свободу думки, слова, право на участь у здійсненні державних справ, право на рівність перед законом, право на гласний розгляд справи незалежним та неупередженим судом.

Усі акти, що стосуються першого покоління прав людини, містять наступні принципи:

1) “принцип загальності від народження”: кожна людина при появі на світ наділена певними правами;

2) “принцип невід’ємності”: ніхто не може бути позбавлений цих прав;

3) “принцип домінування права”: коли виникає суперечність між правами, вона повинна вирішуватись на засадах справедливості та у відповідності зі справедливою процедурою.

Більшу частину прав того часу називали “свободами”, оскільки вони визначали сфери життя, які проголошувались такими, що перебувають поза межами регулювання чи втручання держави.

Перше покоління прав людини є основою особистої свободи та кваліфікується як система негативних прав. Реалізація цих прав передбачає пасивну роль держави, а саме – невтручання у сфери, що регулюються негативними правами.

Друге покоління прав людини пов’язано з утвердженням соціально – економічних та культурних прав людини (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу). Історично першим нормативним документом, який задекларував соціальні права, була Веймарська конституція 1919р. Права другого покоління сформувалися після першої світової війни та визначили зміст конституцій європейських держав у середині ХХ століття. Так, найбільш “соціальною” можна визнати Конституцію Італійської Республіки 1947р., майже третина конституційного тексту якої присвячена правам людини. Із 139 статей Конституції 54 присвячені правам, свободам та обов’язкам громадян.

Найбільш повний перелік соціальних прав ми знаходимо в Європейській соціальній хартії. Це:

1) право заробляти собі на життя вільно обраною працею;

2) право на справедливі умови праці;

3) право на такі умови праці, що відповідають умовам безпеки та гігієни;

4) право на справедливу винагороду за здійснену працю;

5) право трудящих на вільне об'єднання з метою захисту своїх економічних та соціальних інтересів;

6) право на укладення колективних угод;

7) право дітей і підлітків на особливий захист від фізичної та моральної шкоди, що може бути заподіяна ним;

8) право на особливий захист вагітних жінок;

9) право на відповідні умови для здійснення професійної орієнтації;

10) право на відповідні умови для професійної підготовки;

11) право використовувати всі засоби для досягнення якнайліпшого стану здоров'я;

12) право на соціальне забезпечення;

13) право на соціальну та медичну допомогу;

14) право на отримання послуг з боку соціальних служб;

15) право родини на захист з метою забезпечення її всебічного розвитку;

16) право матері і дитини на відповідний соціальний та економічний захист.

Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне закріплення в Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Права другого покоління визначають як позитивні права, тобто права, для реалізації яких держава повинна займати активну позицію. Безперечно, що право на пенсійне забезпечення, наприклад, можливо реалізувати, якщо держава є економічно спроможною надавати відповідну матеріальну допомогу громадянам. Таким чином, соціальні права безпосередньо пов’язані з рівнем економічного розвитку країни.

Права людини третього покоління можна назвати колективними, тобто правами всього людства – правами людини та правами народів. Це право на мир, безпеку, здорове довкілля, на соціальний і економічний розвиток як окремої людини, так і людства в цілому. Становлення прав третього покоління пов'язано з національно-визвольним рухом у багатьох країнах, а також із загостренням глобальних світових проблем після другої світової війни. Саме в цей час формулюються міжнародні стандарти прав людини.