Принцип верховенства права

Принцип верховенства права має безпосереднє відношення до прав людини. Але в юридичній науці до теперішнього часу відсутнє єдине визначення дефініції «верховенство права». Проблема досліджується більше на філософському рівні.

Принцип верховенства права виступає сучасним імперативом побудови правової держави. Його запровадження та утвердження виступає пріоритетним завданням розвитку будь-якої демократич­ної держави світу. На сьогоднішній день принцип верховенства права вже не обмежується рамками національної правової систе­ми. Його зміст (поряд із класичним розумінням змісту та ролі кон­ституційного принципу верховенства права у національний пра­вовій системі) отримує нові відтінки (аспекти) значень.

У юридичній науці виділяють три історичні етапи еволюції розуміння принципу верховенства права: античний, кла­сичний та сучасний. Відповідно, можна виділити «стрижневі» визначення змісту принципу верховенства права: 1) за Арістотелем, Платоном (античне); 2) за Альбертом Венном Дайсі (класич­не); 3) за визначеннями, що містяться у робочих документах та нормативних актах сучасних міжнародних організацій (в т.ч. європейських регіональних).

Античне визначення верховенства права випливає з переконанняв тому, що найкращою формою державного правління є правління благонадійного диктатора, оскільки, як підкреслювавПлатон, практика доводить, що люди з необхідними лідерськими якостями зустрічаються дуже рідко. Арістотель обстоював позиції верховенства права при розгляді питання, що краще для короля: владарювати на власний розсуд або відповідно до права; та чітко обгрунтовує необхідність правління відповідно до права, виключення саморозсуду.

Класичне визначення верховенства права запропоноване Аль­бертом Венном Дайсі {Albert Venn Dicey) — видатним англійським вченим-конституціоналістом кінця XIX - початку XX ст., який сформував доктринальні засади розуміння та використання цього принципу щодо Британської Конституції, а також провів порівняльний аналіз iз ідеями та принципом «законності», що розвинулися на европейському континенті після Великої французької революції 1789 р. Зокрема, А. Дайсі у своїй всесвітньо відомій праці «Вступ до науки конституційного права» відмітив, що верховенство права було властиве Англії ще з часів Нормандської навали та характеризувалося двома основними рисами: 1) всемогутністю (англ. - omnipotence) та безспірним (англ. -undisputed) верховенством на території yciєї країни центрального уряду; 2) пануванням (англ. - rule) або верховенством (англ. -supremacy) права. Причому верховенство права розглядається як гарантія прав індивідів у Британській Конституції.

Доктрина верховенства права А.Дайсі складається з трьох основних ідей. 1) Право (або закон) (англ. — law) є верховним (англ. - supreme) та є протилежним деспотичній владі. Тільки у випадку, якщо діями особи було порушено закон, їй буде призначено покарання судом у встановленому законом порядку. А.Дайсі також підкреслив, що уряди не повинні мати широких дискреційних повноважень (право вирішувати будь-які питання на власний розсуд), які обов’язково мають бути хоча б певною мірою обмежені. 2) Кожна людина має бути рівною перед законом, що означає: незалежно від того, хто ти є, чи державний службовець, чи селянин,- у випад­ку порушення закону розгляд у суді буде відбуватися за тими ж законами. 3) Норми конституції не є основним джерелом права, а основним джерелом виступають npupoдні права людини..

У свою чергу, А. Дайсі визначив наступні необхідні характери­стики верховенства права: 1)верховенство закону, що означає, що вci особи (індивіди та
уряд) мають підкорятися закону;

2)концепція справедливості, яка надає особливого значення
судовому розгляду справ, заснованому на законі та стандартах,
та важливості процедур;

3)обмеження дискреційних повноважень;

4)доктрина судового прецеденту;

5) законодавство має бути перспективним, не мати зворотної
сили (за загальним правилом);

6)незалежна судова влада;

7)моральна основа права.

Сучасне розуміння принципу верховенства права в європейській юридичній думці хоча i виникло на доктринальних позиціях, сформованих А. Дайсі, але значним чином трансформувалося в контексті глобалізаційних, европейських інтеграційних, економічних, правових та інших аспектів реформування світового правопорядку.

Зарубіжні юристи та філософи на сьогоднішній день розділяють три основних типи сучасного тлумачення змісту принципу верховенства права: 1) формальне; 2) субстанційне (матеріально-правове) та 3) функціональне.

Формальні визначення верховенства права вказують на наявність чи відсутність особливого, такого, що вимагає дотримання певного критерію верховенства права або правової системи.
Спільні критерії включають: формально незалежну та безсторонню судову владу; публічність законів; відсутність законів, які застосовуються тільки до індивідів або до певних класів; відсутність зворотної сили законів; положення про судовий нагляд за діяльністю уряду.

На відміну від формального підходу, який відкидає ціннісні судження, мaтepiaльнo-пpaвoвий підхід керується моральними уявленнями про належну правову систему та вимірює верховен­ство права відповідно до того, наскільки вдало за отриманими оцінками певна система досягає цього ідеалу. Основна перевага матеріально-правового підходу до визначення верховенства права
полягає у однозначному прирівнюванні верховенства права до чогось належного та бажаного.

Третій підхід до визначення верховенства права подібний до матеріально-правового (сутнісного) визначення, але намагається оминути cпipнi нормативні аспекти, зосереджуючись головним чи­ном на тому, наскільки добре право та правова система в цілому виконують певні функції - це заборона прийняття урядових рішень на власний розсуд та забезпечення передбачуваності юридичних рішень, а також деякі комбінації обох. Одним із прикладів такого погляду: суспільство, у якому урядовці мають невелику або жодної можливості прийняти рішення на власний роз­суд, має високий рівень верховенства права, в той час як суспільство, у якому більша частина рішень приймається на влас­ний розсуд, має мінімальний рівень верховенства права.

Принцип верховенства права разом iз демократією та повагою прав i свобод людини i громадянина - це ключові, основоположні ціннісні opiєнmupu європейсъкої доктрини праворозуміння. Відповідно, ці «три кити» європейської цивілізації за­клали фундаментальні засади взаємодії суб'єктів міжнародного, європейського та внутрішньодержавного права.

Визначення вказаного принципу можна знайти в сфері практичного застосування нормативних документів (у першу чергу - міжнародних), що регулюють відносини охорони та захисту прав людини. Так, Європейський Суд з прав людини у низці своїх рішень вирізняє наступні властивості означеного принципу:

— визнання пріоритетності, домінування, визначальної ролі прав людини у діяльності держави, оскільки принцип верховенства права втілено в усіх статтях Конвенції, якої зобов'язались дотримуватись держави-члени Ради Європи;

— поширюваність цієї пріоритетності, цього принципу на діяльність усіх без винятку органів держави, включаючи, зокрема, й органи прокуратури;

— правова певність, визначеність (legal certainty) становища людини у тій ситуації, в якій вона перебуває;

— неприпустимість затримання особи на невизначений і непередбачуваний строк, якщо воно не ґрунтується на законі чи судовому рішенні;

— обсяг будь-якого правового розсуду й спосіб його здійснення мають бути з достатньою ясністю визначені законом;

— наявність громадської довіри до судів як до гарантів справедливості;

— майже безвиняткова можливість доступу до Суду;

— наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права людини;

— підпорядкованість судовому рішенню усіх органів держави, безвиняткова обов'язковість його виконання будь-якими органами і посадовцями;

— можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало чинності;

— незмінність, неоспорюваність остаточного судового рішення, яке набрало чинності;

— невтручання законодавчої влади у відправлення правосуддя;

— секулярність (світський характер) держави;

— забезпечення державою, у разі застосування смертельної зброї, швидкого й ефективного розслідування справи її органами, «аби підтримувати громадську довіру в додержання ними верховенства права».

Таким чином, орієнтуючись на практику Євросуду, можливе визначення принципу «верховенство права». В українській правовій системі відповідний принцип знайшов відображення у одному з рішень Конституційного Суду України: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозахисну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка певною мірою дістала відображення в Конституції України».

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу особи. Наріжним каменем принципу верховенства права є ідеї соціальної справедливості, свободи, рівності (формальної). Але недостатнім є втілення цих ідей у законодавстві. Необхідно ще забезпечити реалізацію цих ідей у правозастосовчій практиці.