Юридична відповідальність

Юридична відповідальність — передбачені законом вид і міра обов’язку особи бути примусово позбавленою благ особистого, організаційного і майнового характеру у правовідносинах, що виникають між нею і державою із факту правопорушення.

Соціальною сутністю юридичної відповідальності слугує здійснювана «руками держави» природна негативна реакція суспільства (принаймні тієї його частини, волю якої виражає держава) на порушення певних соціальних інтересів, на «пошкодження» певних соціальних чи особистих благ.

Інші види заходів державного примусу:

— попереджувальні, превентивні (наприклад, опис майна особи, яка визнана обвинуваченою у кримінальній справі; оголошення карантину в місцевості, де виникла або може спалахнути епідемія);

— правореалізаційні (наприклад, примусове, за судовим рішенням, стягнення з особи аліментів на утримання її дітей);

— припиняючі (наприклад, затримання особи, яка вчиняє хуліганські дії);

— відновлювальні (ухвалення судового рішення, яким керівник підприємства зобов’язаний поновити на роботі безпідставно звільненого ним працівника);

— компенсаційні (зокрема, відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням).

Функції юридичної відповідальності:

— правоохоронна — захист правопорядку від можливих або вчинених (зокрема, триваючих) правопорушень;

— виховна — спеціальна превенція (тобто виправлення правосвідомості правопорушника з тим, щоб він більше не чинив правопорушень); загальна превенція (тобто вплив на правосвідомість усіх інших схильних до правопорушень осіб, щоб утримати їх від таких вчинків).

Принципи юридичної відповідальності є різновидом міжгалузевих принципів права (правового регулювання), а тому, як і інші такого роду принципи, вони підпорядковані, субординовані загальним типологічним принципам права.

У праві соціально-демократичної орієнтації юридична відповідальність має наставати, згідно законодавства, тільки за:

— фізичне діяння (а не за думки, світогляд, соціальні особистісні властивості);

— юридично заборонене діяння;

— винне діяння (проте можливі окремі винятки);

— власні дії правопорушника.

Юридична відповідальність застосовується на засадах:

— законності (щодо її підстав, процедури і змісту);

— обґрунтованості (щодо висновків про факт та про суб'єкта правопорушення, а також про інші юридично значущі факти, пов'язані з цими обставинами);

— доцільності (щодо досягнення цілей юридичної відповідальності);

— невідворотності (жодне правопорушення не повинно залишатися без відповідного реагування компетентних органів);

— справедливості або індивідуалізації (щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативній соціальній характеристиці конкретного правопорушника).

Стадії юридичної відповідальності:

— виникнення відповідальності (з моменту вчинення правопорушення як юридичного факту, що спричинює відповідне правопорушення);

— встановлення компетентними державними органами суб'єкта (та інших елементів) правопорушення;

— визначення виду і «дози» (міри) відповідальності (в акті застосування санкції відповідної правової норми);

— реалізація конкретних заходів юридичної відповідальності, визначених відповідним правозастосовним актом.

Глава 14.Демократія: поняття, сутність, форми реалізації

1.Ідеї, принципи, сутність демократії: історія і сучасність.

2. Форми демократії.

3. Конституційні (юридичні) засади демократії.

1.Ідеї, принципи, сутність демократії: історія і сучасність.

Історичний розвиток людської цивілізації нерозривно пов'язаний із становленням і поглибленням процесів демократизації. Демократія та її цінності у сучасному розумінні є магістральним шляхом суспільного розвитку. До теперішнього часу в науці відсутнє єдине трактування, єдине розуміння демократії. Тому перш за все треба з’ясувати, що таке демократія.

Етимологія слова «демократія», тобто основне значення, походження й тлумачення, широко відома — народовладдя, коли джерелом влади визнається народ, якому вона повинна належати. Народовладдя в державі засноване на певній системі цінностей, свободі, рівності, суверенітеті народу, правах людини тощо.

В історичних дослідженнях слово «демократія» вперше згадується у працях Фукідіда, предметом дослідження якого був еллінський поліс. Державний устрій Періклових Афін для Фукідіда — ідеальна політія, де кожен громадянин рівний перед законом, а у політичному житті панує «аристократія духу». Періклу, вважають дослідники, належать такі слова: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох». Водночас, за Фукідідом, істинна демократія потребує вождя, якому народ вірить.

Державний устрій у Сократових «Законах», як відзначає Арістотель, не схожий ні на демократію, ні на олігархію, а займає проміжне місце і має назву політії. До її складу входять тільки ті, хто наділений правом носити зброю. Політія у «Законах» Сократа не містить складників, а тільки ознаки олігархії та демократії, причому остання схиляється теж у бік олігархії. Це зрозуміло з того, як утворюються державні інституції. Те, що посадові особи визначаються за жеребом з обраних, робить цей спосіб схожим на демократію та олігархію. Однак те, що тільки багаті громадяни зобов'язані брати участь у народному зібранні, призначати урядовців і провадити державні справи, а решта громадян позбавлена цього, — уподібнює таку форму правління до олігархії. А ще Сократ хоче, щоб більшість урядовців призначалася з багатих людей, а на найвищі посади — особи з найбільшим майновим цензом.

За словами Аристотеля, демократія — це такий устрій, коли вільнонароджені й неімущі, що становлять більшість, матимуть владу в своїх руках. Засадою аристократії він вважав чесноти, олігархії — багатство, демократії — свободу. Аристотель виділяв шість основних форм правління, класифікуючи за двома групами: три правильні форми — монархія, аристократія і політія; три форми, що відхиляються від правильних, — тиранія як противага монархії, олігархія — аристократії, демократія — політії. Демократія на відміну від політії (правління більшості, обраної на основі певного цензу, яка турбується про загальне благо) є правлінням неімущої більшості задля власного блага. Для демократичного устрою характерні такі ознаки: всі посадові особи обираються з усього складу громадян; всі управляють кожним, узятим окремо, і цей останній, коли до нього дійде черга, панує над усіма; органи влади заміщуються за жеребом або всі без винятку, або за винятком тих, котрі вимагають особливих знань і досвіду; заміщення посад не зумовлено або зумовлено зовсім невисоким майновим цензом, ніхто не може перебувати на одній посаді двічі, за винятком тільки небагатьох посад, пов'язаних з військовими справами; всі органи влади або всі, де це можливо, — короткочасні; судова влада належить усім, і судді обираються з усього складу громадян; повноваження суддів охоплюють усі справи чи більшість із них — найважливіші та найістотніші: прийняття звітів від посадових осіб, затвердження і розірвання державних та приватних угод. Народне зібрання є верховною владою в державі; жоден з органів влади таких повноважень не має у жодній справі чи принаймні має у дуже обмеженому колі справ; найголовніші ж державні справи вирішує зібрання. На підставі рівноправності багаті ні в чому не мають переваг перед бідними, верховна влада належить не якомусь одному станові, а всім громадянам на засадах рівності й кількості. У такому разі в державі реалізуються принципи рівності й свободи. Справедливим буде рішення, прийняте більшістю. Прихильники ж олігархії вважають справедливим рішення, схвалене тими, хто володіє більшою майновою власністю, тому що приймати рішення треба, керуючись розмірами власності.

Але потрібно враховувати і негативний досвід афінської демократії, що загинула не тільки після македонської навали, а й через внутрішні суперечності, породжені переоцінкою своїх успіхів, гординею та громадськими лінощами самих афінян. Не можна виключати подібне і щодо сучасного демократичного розвитку.

Слід зауважити, що виникнення демократії не знає точно окреслених географічних координат. Різноманітність форм демократії виявляється і нині — президентська республіка (США, Франція), парламентська республіка (ФРН, Італія), обмежені монархії (Велика Британія, Швеція, Данія, Норвегія).

Нині загальновизнаною цінністю та принципом демократії як форми держави є визнання народу найвищим джерелом влади. Хоча цей принцип дуже критично оцінювали деякі філософи. Так, М.Бердяєв вважав, що народовладдя –це людиновладдя, і самодержавство народу - найстрашніше самодержавство, бо у ньому людина залежить від неосвіченої кількості. Негативно ставився до ідеї народу як суверена політичної влади і Карл Поппер, на думку якого народ ніде не править. Ним лише вибираються партії. А безконтрольність суверенітету народу на владу призводить до тиранії.

Отже, принцип суверенітету народу, безумовно, є ядром демократії, однак не можна недооцінювати його вад і можливостей перетворення, за певних умов, у свою протилежність. Оскільки, на думку А.Токвіля, воля народу невидима, а тому нею зловживають інтригани і деспоти всіх часів. Таке перетворення визначається політичними технологіями, коли формальним народовладдям прикривається авторитаризм, а то й диктатура. Треба пам’ятати, що народовладдя формується у глибинах людського світогляду, в правосвідомості, правовій і політичній культурі особистості.

Наступний принцип демократії – захист прав меншості. Поєднання плюралізму і консенсусу забезпечує у межах демократії прийняття рішень більшістю при дотриманні прав меншості. Воля більшості в демократичному суспільстві інституціоналізована системою представництва. При цьому не можна не бачити можливості за відсутності достатньої компетентності й відповідальності громадян припущення навіть фатальних помилок більшістю (розп'яття Ісуса Христа, прихід до влади Гітлера). Лише свідомі, компетентні, активні й відповідальні громадяни можуть забезпечити життєздатність демократії, а отже, можливість користуватися демократичними правами для всього населення країни. При цьому чим повніше захищені права меншості, тим ефективніше розвиваються демократичні процеси у суспільстві. За висловом видатного французького філософа Альбера Камю, «демократія — це не влада більшості, а захист меншості». Слушною є позиція американських теоретиків демократії, які вважають, що меншість – це політична група, яка контролює владу.

Таким чином, демократія передбачає баланс народовладдя, яке ґрунтується на високій політичній та правовій культурі населення, та прав меншості.

Відштовхуючись від класичного розуміння демократії, спробуємо дати визначення цьому соціальному явищу. Демократія — відкрита суспільна система з високою політичною культурою; форма суспільного буття, яка створює найсприятливіші умови для життєдіяльності людини; форма організації політичної (державної) влади в умовах соціального розшарування. Зміст цього поняття в різні часи і за різних умов був далеким від його істинного значення. Демократична фразеологія рабовласницького Риму і нацистської Німеччини була лише демагогічним прикриттям політичного терору, ігнорування прав і свобод більшості народу, матеріального і морального придушення меншості. Демократичні традиції, хоча й обмеженого характеру, активно розвивалися у великих містах у добу середньовіччя. При цьому слід зважити на зауваження К. Маркса, що політичний лад як такий розвинувся тільки там, де приватні сфери досягли самостійного існування. Там, де торгівля і земельна власність ще не вільні, ще не досягли самостійного існування, там, власне, немає ще і політичного ладу.

Демократія дістала найбільшого розвитку в епоху буржуазно-демократичних революцій, ідеал яких — свобода, рівність і братерство. Хоча прихильники цих демократичних ідеалів і принципів не були послідовними, проте почалося широке демократичне оновлення суспільства, яке забезпечувало небачені раніше права й свободи громадян. У наступні роки демократія стала феноменом суспільного розвитку, перетворилася на своєрідний політичний символ, самодостатню ідеологічну цінність й уособлювала прогресивний розвиток суспільства, форму держави, методи здійснення державної влади, найефективнішу форму політичного (державного) управління.

Президент Сполучених Штатів Америки Авраам Лінкольн описав таке самоврядування як «управління народу, народом, задля народу».

Цікавим у філософському розумінні є погляд на демократію іншого Президента США - Франкліна Рузвельта. Він вважав, що демократія – це чотири принципи свободи: свобода від страху, свобода від злиднів, свобода слова та свобода совісті.

Наведені визначення демократії дають можливість тлумачити це поняття як форму держави, сутністю якої є народовладдя, поділ влади, парламентаризм; політичний, ідеологічний плюралізм; правовий, соціальний, світський характер держави; проголошення і здійснення широких громадянських, соціально-економічних і політичних прав громадян за відсутності обмежень. Але теорія і практика демократії суттєво відрізняються. Тому демократичні порядки піддавалися критиці як ідеологами буржуазії, так і її противниками. Уїнстон Черчілль у своїх мемуарах зазначав: «Демократія — найгірша форма правління з усіх інших форм, до яких люди вже зверталися час від часу». Як і будь-яке узагальнення, подібні твердження грішать проти істини, але не зовсім.

Ідейні противники буржуазії ще різкіші в оцінці демократії. Вони вважали, що з усіх буржуазних порядків демократія — найгірший. На думку М. Бакуніна, найвільніше виборче право у суспільстві, де народ, маси найманих робітників економічно залежні від заможної меншості, стане за необхідністю ілюзорним.

Непримиренними і послідовними критиками буржуазної демократії були й залишаються марксисти. Вони визнавали її переваги щодо феодальної системи управління, водночас відзначали історичну обмеженість буржуазної демократії. В основі ідейних поглядів марксистів на демократію лежить усвідомлення її як суспільно-класового явища. Про це писав В. Ленін у праці «Держава і революція». Так, він вважав демократію організацією для систематичного насильства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою. Тобто характер демократії завжди визначається класовим характером політичної влади. Демократія, як і будь-яка держава, є організоване, систематичне застосування насильства до людей.

Ф. Енгельс вважав, що демократія «є принцип соціалізму». За Леніним, пролетаріат не може перемогти інакше як через демократію (тобто, насильство), інакше як здійснюючи демократію повністю. Класова зумовленість демократії стала розмежувальною лінією марксизму та інших політичних течій.

Отже, основними позиціями марксистської теорії демократії є: а) у класовому суспільстві демократія завжди має класовий характер; б) демократія як політичне явище — форма виявлення інтересів і відносин класів; в) демократія передусім пов'язана із здійсненням державної влади та є формою держави; г) сутність, тенденції розвитку, інститути, форми демократії визначаються всією сумою соціально-економічних і духовних процесів класового суспільства; д) новий історичний пік демократії виникає під час революційної перебудови буржуазного суспільства.

Інститути влади, встановлені після соціалістичної революції, аж ніяк не можна назвати справді демократичними. Практичні питання соціалістичної перебудови суспільства не мали достатнього науково-політичного обґрунтування й вирішувалися революційним, класово-насильницьким способом, не пов'язаним із фундаментальними загальнолюдськими цінностями, правовими й моральними нормами. Внаслідок цього запанував тоталітарно-класовий, партійно-диктаторський, автократичний суспільний лад. Державна влада стала самоціллю тоталітарного режиму, якому були підпорядковані й інтереси громадянського суспільства. Демократична фразеологія була лише прикриттям автократії компартійного і державного механізму, перманентних репресій, придушення особистості в ім'я однодумності, хибно витлумачених колективістських ідей та інтересів. За своєю сутністю соціалістична держава не стала демократичною.

Демократія має загальнолюдське значення, однак її особливості зумовлені соціально-економічною структурою суспільства, яка, у свою чергу, активно впливає на формування інтересів громадян. У суспільному розвитку сьогодні панує ліберально-демократична парадигма.

Демократія як соціальна система неодноразово досліджувалась при розгляді конкретних справ Європейським Судом з прав людини. Мабуть, класичним слід вважати визначення демократії цією авторитетною установою. Демократія, з точки зору Суду, це не тільки поділ гілок влади та плюралізм думок, але й толерантність суспільства. Таке визначення доводить, що демократія пов’язана з високим рівнем політичної та правової культури. Вона є «мірою», «балансом» індивідуальних та суспільних інтересів.

Безперечно, демократія є цінністю цивілізованого суспільства. І сприйняти її як таку можливо через її зміст, принципи, мету і методи досягнення. Можна окреслити «формулу демократії», яка складається з: мети демократії – загального блага; змісту демократії – загальних цінностей та методу досягнення мети – загальносоціального консенсусу. Тобто головним для демократичного розвитку суспільства, забезпечення народовладдя, дотримання і реалізації цінностей демократії є підтримка більшістю її основоположних принципів.